Марина витирала руки кухонним рушником, коли задзвонив телефон. Номер висвітився знайомий — Олена Соколенко, її однокурсниця по дизайнерському факультету. Вони не спілкувалися понад три роки, з тих самих пір, як Марина пішла в декрет.
— Марино, привіт! Як ти, як малюк? — голос Олени звучав енергійно, майже заразливо. — Слухай, я тут відкриваю своє бюро. Дизайн-студію. Пам’ятаєш, ми з тобою мріяли? Ну так от, я зважилася! І мені потрібні люди. Талановиті люди. Ти пам’ятаєш той твій проєкт із лофтом? Я досі фотки зберігаю для натхнення.
Марина відчула, як щось всередині неї прокинулося після довгої сплячки. Вона машинально подивилася на календар на холодильнику — четвер, нічим не примітний день. Син Тимофій був у садку, вдома порожнеча і тиша, яка давно перестала бути затишною і стала просто звичною.
— Олено, я… я вже три роки не працюю. У мене дитина, дім…
— Тому й зарплата поки що не дуже, — перебила Олена. — Але проєкти будуть цікаві, це я гарантую. Марино, подумай хоча б. Ти ж не збиралася назавжди закопати свій талант у каструлях і підгузках?
Після розмови Марина довго стояла біля вікна, дивлячись на знайомий двір. Вона згадала себе п’ятирічної давності — амбітну випускницю з палаючими очима, яка працювала у невеликій фірмі й мріяла про великі проєкти. Потім з’явився Віктор — надійний, ґрунтовний чоловік із гарною зарплатою менеджера середньої ланки. Весілля, вагітність, і мрії відклалися кудись далеко, на потім.
Увечері, коли Віктор прийшов з роботи, Марина зустріла його з особливим натхненням.
— Вітю, уявляєш, мені Олена дзвонила! Пам’ятаєш, я тобі про неї розповідала? Вона відкриває своє дизайн-бюро і пропонує мені до них приєднатися!
Віктор зняв черевики, поставив їх акуратно на полицю і пройшов на кухню. Марина помітила, як його обличчя набуло того виразу закритості, який вона навчилася розпізнавати за роки шлюбу.
— Марино, ну давай реально дивитися на речі, — почав він, наливаючи собі чай. — Яка там зарплата буде? Копійки, мабуть. А вдома що? Я приходжу з роботи, а тут вечеря з напівфабрикатів, дитина гасає сама по собі. Ні, мені це не підходить.
— Вітю, це ж моя професія. Я стільки сил вклала в навчання…
— У всіх моїх друзів дружини вдома сидять, і всіх усе влаштовує, — він говорив спокійно, навіть трохи поблажливо, як пояснюють очевидні речі. — У Сергія, у Миколи, в Андрія. Нормальні сім’ї. Жінка повинна дім вести, дитину виховувати. Навіщо тобі ця робота? Щоб бруд у квартирі розвести й вечорами втомленою приповзати?
— Не тільки в грошах річ! Я хочу займатися тим, що люблю. Хочу розвиватися, почуватися людиною, а не прислугою!
— Прислугою? — Віктор поставив чашку з такою силою, що чай розхлюпався на стіл. — Я тобі що, мало заробляю? На все вистачає. Живеш у хорошій квартирі, нічого не потребуєш. А ти називаєш себе прислугою?
Вони посварилися. Вперше за довгий час по-справжньому, на підвищених тонах і з грюканням дверей. Марина не спала половину ночі, прокручуючи в голові розмову з Оленою. На ранок вона прийняла рішення.
За тиждень вона вийшла на роботу.
Перші тижні були як ковток свіжого повітря після довгого перебування у задушливій кімнаті. Марина прокидалася з відчуттям передчуття, поспішала в маленький офіс на околиці, де пахло свіжою фарбою та кавою. Вона знову обговорювала колористику і композицію, знову почувалася професіоналом, чия думка щось значить.
Тимофія доводилося відвозити до свекрухи — та була не в захваті від такого повороту, але мовчала, лише багатозначно зітхала при зустрічі. Віктор же демонстративно ігнорував дружину вечорами, їв вечерю у гробовій тиші та йшов у кімнату дивитися футбол.
За два місяці він заговорив.
— Марино, ну коли вже це закінчиться? — його голос звучав втомлено і роздратовано. — Тиждень їм одні макарони з сосисками. Тимка щодня до мами тягаємо, він уже вередує. А вдома… Я навіть капці сам собі шукати мушу, коли приходжу.
Марина в той момент сиділа за ноутбуком, доопрацьовуючи презентацію для клієнта — Ігоря Володимировича Крутенка, власника мережі магазинів, який замовив дизайн свого нового заміського будинку. Це був їхній найбільш перспективний проєкт за весь час, і вона не могла підвести команду.
— Вітю, я розумію, але в мене зараз важливий етап. Ще тиждень, і я зможу перепочити, чесно.
— Тиждень, потім ще тиждень. А коли нормальне життя почнеться?
Вона не відповіла. Не було сил сперечатися.
Напередодні важливої зустрічі з Крутенком Марина зайшла до бутика і купила костюм — строгий, елегантний і, звісно, не дешевий. Вона розуміла, що зустрічі з такими клієнтами вимагають відповідного вигляду. Не можна приходити у старих джинсах і светрі.
Коли Віктор побачив чек, що прийшов йому у мобільному застосунку, його терпець урвався.
— Двадцять дві тисячі п’ятсот гривень за костюм?! Ти з глузду з’їхала?! — він розмахував чеком перед її обличчям. — Це де ти такі гроші взяла? З нашого сімейного бюджету? Я працюю, забезпечую сім’ю, а ти на ганчірки витрачаєш?
— Вітю, це робочий одяг, мені треба пристойно виглядати…
— Пристойно?! — він був несамовитий. — Знаєш що? Досить. Ти хотіла працювати — працюй. Ось сама й живи на свою зарплату, мої гроші не чіпай, — заявив він, не знаючи, як сильно прорахувався. — Я більше не буду утримувати твої хобі. З завтрашнього дня ти сама за себе відповідаєш. Купиш продукти, заплатиш за садок — усе сама, на свою зарплату дизайнерки.
Марина стояла мовчки. Усередині все стислося в тугий вузол, але вона не стала сперечатися. Просто кивнула і вийшла з кімнати.
Наступні тижні минули в дивному мовчанні. Вони майже не розмовляли. Віктор демонстративно готував собі сам, не чіпаючи її продукти, які вона тепер купувала окремо. Марина ж занурилася в роботу з головою. Проєкт Крутенка розрісся — він був такий задоволений її ідеями, що замовив ще дизайн гостьового будиночка та лазні. А потім сталося несподіване.
Через місяць після їхньої сварки Марина зустріла Віктора в передпокої з ключами від нової машини.
— Це що? — він дивився на блискучий брелок із виразом повного подиву.
— Машина. Взяла в кредит, — відповіла вона спокійно, застібаючи куртку.
— У кредит?! На які гроші ти збираєшся його виплачувати?! Ти взагалі розумієш, що твориш?!
Марина повернулася до нього. На її обличчі не було ні зловтіхи, ні образи — лише спокійна впевненість.
— На свої, Вітю. Ти ж сам сказав — живи на свою зарплату, твої гроші не чіпай. Ось я й не чіпаю. Мені потрібна машина для роботи. Ігор Володимирович порадив мене своїм друзям — у них будинки за містом, мені потрібно до них їздити на об’єкти. Вже три контракти підписала, ще п’ять на підході.
— Які контракти? — Віктор сів на диван, і Марина вперше за довгий час побачила в його очах розгубленість замість звичної впевненості.
— Виявляється, багаті люди спілкуються у вузьких колах. Крутенко розповів про нашу роботу своїм партнерам. Потім вони розповіли своїм знайомим. Зараз у нас у студії черга на рік вперед. Олена запропонувала мені стати співвласницею бюро — я привела стільки клієнтів. Моя частка зараз становить тридцять відсотків від прибутку. За останні два місяці я заробила більше, ніж ти за пів року.
Віктор мовчав. Марина бачила, як у його голові перебудовується вся картина світу.
— Чому ти мені не сказала? — нарешті вичавив він.
— Ти не питав. Ти був зайнятий тим, щоб покарати мене мовчанням і показати, як я неправа. — Її голос не звучав звинувачувально, скоріше констатував факти. — До речі, кредит я беру не напружуючи сімейний бюджет. Щомісячний платіж — це менше, ніж я витрачаю зараз на таксі до клієнтів.
Наступні дні Віктор ходив тихий і замислений. Марина помітила, як він кілька разів відкривав рот, щоб щось сказати, але так і не наважувався. Нарешті, у суботу ввечері, коли Тимофій заснув, він постукав у двері кухні, яка вечорами слугувала їй робочим кабінетом.
— Марино, можна увійти?
Вона підняла очі від ескізів.
— Я хотів… Вибач. — Слово давалося йому важко, вона бачила. — Я був неправий. Повівся як козел, чесно. Думав, що знаю краще, як має бути. Що моя робота важливіша, що я головний. А ти… Ти молодець. Справді молодець.
Марина відкинулася на спинку крісла.
— Знаєш, Вітю, мені не потрібні були ці твої ігри у головного. Мені потрібно було, щоб ти просто підтримав мене. Повірив у мене. Я не просила тебе утримувати моє хобі, як ти висловився. Я просила права бути собою.
— Я зрозумів. Чесно. — Він підійшов ближче, сів на край дивана. — Мені соромно за свої слова. За те, що я змусив тебе доводити мені своє право працювати. Ти нічого не повинна була доводити.
Вони довго мовчали. Потім Марина простягнула йому планшет з ескізами.
— Хочеш подивитися, над чим я працюю?
Віктор взяв планшет, почав гортати. Його обличчя поступово змінювалося — подив, потім захоплення.
— Це… це справді красиво. Я не розумів, що ти робиш такі речі.
— Тому що не цікавився.
— Так. — Він кивнув. — Прости.
У наступні тижні щось змінилося між ними. Віктор став питати про її проєкти, слухати, роздивлятися її ескізи. Він сам почав забирати Тимофія із садочка, коли в неї були пізні зустрічі.
Одного вечора за вечерею він поклав виделку і сказав:
— Марино, а давай про будинок подумаємо. Про заміський.
— Будинок?
— Ну так. — Він усміхнувся трохи сором’язливо. — У нас тепер гарні доходи. Можемо собі дозволити. І ти дизайн розробиш — я бачив твої проєкти, у тебе чудово виходить. Буде наш сімейний дім, який створиш ти.
Марина відчула, як щось тепле розливається в грудях.
— Вітю, ти серйозно?
— Абсолютно. Це буде наш проєкт. Разом. Як усе і мало бути із самого початку.
Вона встала, підійшла до нього, обійняла.
— Знаєш, я згодна. За однієї умови.
— Якої?
— Ти перестанеш порівнювати нашу сім’ю із сім’ями своїх друзів. Ми — це ми. У нас свій шлях.
Віктор притягнув її ближче, поцілував у маківку.
— Домовилися.
Тієї ночі, коли всі нарешті заснули, Марина довго лежала, дивлячись у темряву. Вона думала про те, як легко можна було втратити себе в чужих очікуваннях. Як вона могла б прожити життя, вважаючи себе прислугою у власному домі, заглушаючи мрії образою і покірністю. Як її шлюб міг би перетворитися на холодне співіснування двох людей, які колись кохали одне одного.
Але вона зважилася. Пішла наперекір, крізь нерозуміння й образи. І виявилося, що за цією стіною був не обрив, як вона боялася, а нова дорога — для них обох.
Віктор повернувся уві сні, обійняв її міцніше. Марина заплющила очі, почуваючись нарешті вдома — не у квартирі, не в офісі, а у своєму власному житті, яке вона обрала сама.
А вранці в неї була зустріч із новим клієнтом, потім потрібно буде забрати Тимофія, ввечері — робота над ескізами їхнього майбутнього будинку. Звичайний день. Її день. І це було чудово.
Щоб не пропустити нові цікаві вам публікації, підписуйтесь на сторінку! Залишайте свої думки та емоції у коментарях, підтримайте вподобайками.
