Марія Іванівна стояла біля хвіртки з відром картопляного очищення для курей, коли побачила чорну «Тойоту». Машина зупинилася прямо посеред сільської вулиці – на очах.
Дверцята відчинилися, і звідти виштовхнули собаку. Не вивели, не відпустили, – саме виштовхнули – грубо, різко, наче мішок зі сміттям.
Пес був рудий, худий з переляканими очима. Слідом полетів старий, потертий килимок. Він гупнув у придорожній пил.
Двері зачинилися. Машина рвонула з місця, – і все.
Марія Іванівна стояла і не могла поворухнутися. Відро з очищеннями вислизнуло з рук. Картопляні шкірки розсипалися по землі.
А собака сиділа посеред дороги, та дивилася в слід машині. Вона не гавкала, не скиглила, – просто сиділа.
Наче чекала. Мабуть, сподівалася, що зараз вони повернуться, відчинять дверцята машини та покличуть її.
– Ти бачила? – із сусіднього двору вискочила Зінка Петрова, розмахуючи руками. – Бачила, що творять? Це люди, взагалі?!
– Бачила, – глухо відповіла Марія Іванівна.
– От нелюди! – Зінка плюнула у бік машини, що віддаляється. – Живодери чортові! Викинули, як ганчірку!
До них підтягнулися інші сусіди. Плітки в селі розлітаються швидше за вітер.
– Хто це був?
– Дачники, мабуть. З міста.
– А чого ж її викинули?
– Кому вона потрібна? Мабуть, стара вже.
– Жаль, звичайно.
Звісно. Усі шкодували. Але ніхто не рухався з місця. А собака все сиділа на тому самому місці. Поруч із килимком, як прив’язана.
– Маріє, ти чого встала? – гукнула Зінка. – Курей годуй!
Марія Іванівна не відповіла. Вона пішла до дороги.
– Ти куди?! – злякалася Зінка. – Вона ж скажена може бути!
– Не скажена.
– Звідки ти знаєш?
– Знаю.
Марія йшла повільно, не поспішаючи, щоб не налякати. Собака підняла голову, подивилася насторожено, але не втекла.
– Ну що, – тихо сказала Марія, сідаючи навпочіпки за метр від неї. – Теж нікому не потрібна стала?
Собака мовчала.
– Я тебе розумію. Справді, розумію.
Простягла руку повільно, обережно. Собака понюхала, лизнула її пальці шорстким, теплим язиком.
І Марія Іванівна раптом відчула, як усередині щось відтануло. Вперше за місяць.
– Ходімо зі мною, – прошепотіла вона. – Удвох нам не так страшно буде.
Взяла брудний, пошарпаний килимок. Але для собаки він рідний – останнє, що залишилося від колишнього життя.
Собака повільно, невпевнено підвелася, і пішла слідом. А сусіди стояли біля хвірток і хитали головами:
– Збожеволіла, чи що? Навіщо їй ця собака потрібна?
Марія не оберталася. Їй було байдуже, що вони думають.
Собака йшла за Марією Іванівною на відстані, метри зо три, не ближче. Озиралася – раптом господарі повернуться? Раптом це помилка?
Але машини не було. Тільки курна дорога, та рідкісні цікаві погляди через паркани.
– Заходь, – Марія відчинила хвіртку.
Собака завмерла на порозі, не наважувалася заходити.
– Ну заходь же. Не бійся.
Вона обережно переступила, ніби чекала каверзи. Марія розстелила килимок у сінях. Той самий – брудний, але рідний.
– Ось. Тут будеш, поки звикнеш.
Собака лягла, згорнувшись калачиком, та поклала морду на лапи. Але погляду з дверей не зводила.
Чекала.
Весь день собака майже не рухалася. Їла мало, тільки воду пила, та лежала на килимку і дивилася на двері.
– Не прийдуть вони, – казала Марія. – Не чекай. Кинули й забули.
Але собака не вірила. Або не хотіла вірити. Сусіди заходили – то сіль попросити, то сірники. Насправді – подивитись.
– Маріє, ти серйозно її залишиш? – питала Зінка, зиркаючи на собаку.
– Залишу.
– Навіщо? Тобі ж важко буде. Годуй її тепер, гуляй. А прибирати за нею?
– А мені не важко.
– Та гаразд! Я ж бачу – ледь на ногах стоїш після Петровича. Тобі б відпочити, а ти з собакою пораєшся!
Марія мовчала. Як їй пояснити? Що після того, як поховала чоловіка, вона не одна більша у цьому будинку.
До кінця дня собака почав відтавати. Спочатку – обережно ластилася, підходила. Вона клала морду на коліна, та виляла хвостом, – боязко, невпевнено.
– От і розумниця, – гладила її Марія. – От і хороша моя.
Собака заплющувався від задоволення. А вночі вила – тихо, протяжно, наче кликала когось.
Марія лежала в ліжку та слухала. Вона розуміла, що собака тужить за колишнім життям, за тими, хто покинув.
– Недолуга, – думала вона. – Вони ж тебе викинули. А ти на них чекаєш.
А сама хіба не недолуга? Петрович останні роки не просихав, кричав, руки розпускав. А вона терпіла, прощала, чекала, що схаменеться.
Не схаменувся, – пішов із життя після чергової гулянки з дружками. І що ж тепер? Сумує за ним, ідіотка.
Уранці приїхала донька. Увійшла до будинку, оглянула критично:
– Мамо, ти що тут розвела? Собака?!
– Собака.
– Навіщо?
– Та так.
– Так! Тобі що, більше робити нічого? Ти одна, здоров’я вже не те. А ти ще животину підібрала!
Марія мовчала, та чистила картоплю на вечерю.
– Мамо, я серйозно говорю. Віддай комусь. Або в притулок здай.
– Не віддам.
– Чому?!
– Тому що вона мені потрібна! – Марія різко обернулася.
Ольга замовкла. Розгубилася.
– Мамо?
– Ви живете своїм життям, а я тут одна. У порожньому будинку, зі спогадами. Думаєш легко? Думаєш, я не знаю, що скоро сама нікому не потрібна буду? Як ця собака?
Голос здригнувся. Марія одвернулася, бо не хотіла, щоб дочка бачила її сльози.
– Мамо, ну не треба, – Ольга ніяково обійняла її. Вони рідко обіймалися. – Ти нам потрібна. Просто ми зайняті, – робота, діти.
– Знаю я вашу зайнятість.
Ольга зітхнула. Погладила собаку, яка обережно підійшла:
– Як її звуть?
– Не знаю. Не вигадала ще.
– Руда вона. Давай Рижка?
– Банально.
– Ну, Лиска тоді?
Марія посміхнулася:
– Лиска? Піде.
Собака виляла хвостом, начебто погоджувалася. А наступного дня в села знову в’їхала чорна “Тойота”. Та сама.
Марія одразу її впізнала, – серце тьохнуло. Машина зупинилася прямо біля її хвіртки.
Вийшли двоє, чоловік та жінка. Молоді, нахабні, у дорогих куртках.
– Здрастуйте, – сказав чоловік. – Ми за собакою.
Марія завмерла.
– За якою собакою?
– За нашою, рудою. Говорять, ви її взяли?
– Взяла.
– Ну от і добре. Ми її забираємо.
– Як це забираєте?!
Жінка закотила очі:
– Слухайте, ми ж не кинули її просто так! Ми вирішили її провчити. Вона чоботи мої погризла – нові, шкіряні, за десять тисяч! Ось ми її й висадили. Нехай зрозуміє, що не можна так поводитися. А тепер прийшли забрати.
У Марії перехопило подих.
– Провчити? Ви її кинули на вулиці, щоб провчити?
– Ну, так. А що таке? Вона ж не зникла. Ви її підібрали.
– Вона чекала на вас!
– Ну і добре. Значить, урок засвоїла, – чоловік поліз через хвіртку. – Де вона? Ходімо, покажете.
Марія зробила крок вперед, заступила собою вхід:
– Не віддам.
– Що?
– Я сказала – не віддам! Ви кинули її, як сміття. Вона більше не ваша!
Чоловік посміхнувся:
– Бабу, ти про що? Я маю документи, родовід. Вона – наша власність!
– Власність! – Марія затремтіла від люті. – Ви про живу істоту кажете, як про речі!
– Бо це наша річ! Дорога. І ми її забираємо. Хочете – по-доброму. Не хочете – по поганому.
До хвіртки вже стягувалися сусіди. Чутки рознеслися миттєво.
Зінка, баба Клавдія, чоловіки з сусідніх дворів.
– Що тут відбувається?
– Та ось собаку забирати прийшли. Ті, що два дні тому її викинули!
Натовп загудів.
– Провчити вирішили! – голос Зінки прорізав гомін натовпу. – Чули? Чоботи, бачите, погризла! То її на вулицю й викинули!
– Живодери! – вигукнув хтось.
– Та як вам не соромно? – Баба Клава замахала руками. – Живу душу викинути!
Чоловік розвернувся до юрби, – нахабний, самовпевнений:
– Це наша собака! По документах наша. Хочемо – забираємо. Не ваша справа!
– Як це не наша? – вийшов дід Василь, місцевий авторитет. – Ми тут живемо, й бачили, як ви її викинули.
– Не просто ж так викинули! За чоботи, – жінка скривилася. – За мої нові чоботи вона мала поплатитись! Треба було їй зрозуміти!
Марія дивилася на неї, на цю випещену, нафарбовану морду. На манікюр, на золоті сережки, на зневагу в очах.
– Ідіть геть, – сказала вона тихо. Але в голосі дзвеніла сталь.
– Що? – Чоловік не почув.
– Я сказала – йдіть! – Марія зробила крок уперед. – І не смійте більше з’являтися тут!
– Та ти охрініла зовсім, бабко?! – Вибухнув чоловік. – Це наша собака! За документами! Ми в поліцію звернемося!
– Звертайтесь! – Марія випросталась. Маленька, сухенька, але непохитна. – Розкажете, як ви її «провчили»! Як кинули!
– Ми її не кинули! Ми…
– Кинули! – перервала Марія. – Ви викинули її, як сміття! Разом із килимком! Я сама бачила! І всі тут бачили!
Натовп загудів схвально.
– Бачили! На власні очі!
– Свідки ми!
– Та ви жителі, а не господарі!
Чоловік почервонів, та поліз у кишеню за телефоном:
– Все, я дзвоню в поліцію. Зараз розберемося!
– Дзвони! – вигукнув дід Василь. – Ми тобі таких статей нарахуємо! Жорстоке поводження з тваринами – знаєш таку?
– Та яке жорстоке? Ми її просто провчили!
Жінка закотила очі й обернулася до Марії:
– Слухайте, ми ж не звірі якісь. Розуміємо, ви до неї прив’язалися. Ось що, вона полізла в сумочку. – Ми вам заплатимо. За догляд. Скільки хочете? П’ять тисяч? Десять?
Настала дзвінка тиша. Марія довго дивилася на купюру. І раптом тихо засміялася:
– Ви думаєте, це про гроші?
– А про що ще? – щиро здивувалася жінка.
Тут з-за хвіртки просунулась голова Лиски.
Вона побачила колишніх господарів. Завмерла.
– Ну ось! – Зрадів чоловік. – Бачите? Вона нас впізнала! Ходімо, Джессі! Ходімо до нас! – Простягнув руку.
Лиска подивилася на нього. І раптом, тихо заскигливши, позадкувала, та сховалась за Марію.
– Джессі! – покликав чоловік суворіше. – До мене! Негайно!
Собака притулилася до Марії ще сильніше.
– Не піде вона, – сказав дід Василь. – Самі бачите, боїться вас.
– Та що за маячня? Вона просто відвикла! Вдома все згадає!
– Вдома? – посміхнулася Марія. – У неї тепер інший будинок. Тут. Зі мною.
Вона сіла, та обійняла Лиску. Натовп вибухнув оплесками.
– Правильно, Маріє!
– Не віддавай!
– Ми з тобою!
Чоловік і жінка розгублено переглянулись. Вони явно не чекали такої відсічі.
– Ви пошкодуєте, – процідив чоловік. – Ми повернемося з поліцією, та з документами.
– Повертайтесь, – спокійно відповіла Марія. – Тільки знайте – усі тут свідки.
– Ми все розповімо! – підтримала Зінка. – І в газету напишемо! І в інтернет викладемо! Нехай усі знають, які ви!
Жінка смикнула чоловіка за рукав:
– Ходімо. Все одно марно.
– Але…
– Я сказала – ходімо! – вона повернулась і пішла до машини. – Купимо іншу! З родоводом!
Чоловік постояв ще секунду. Кинув на Марію останній злий погляд, і пішов слідом.
Вони сіли у машину, грюкнули дверима, та рвонули з місця – так, що пил стовпом. І зникли за поворотом.
Марія обіймала Лиску і плакала.
– Машенько, ну що ти, – баба Клава обійняла її. – Все ж добре, ти перемогла, відстояла.
– Молодець, – кивнув дід Василь. – Не злякалася.
Увечері Марія сиділа на ґанку, а Лиска лежала поруч, поклавши морду на її коліна. Небо рожевіло. Сонце сідало за сільські дахи. Було так тихо, та добре.
– Ну що, подруго, – Марія гладила руду вовну. – Залишаємося ми з тобою вдвох.
Лиска зітхнула, та заплющила очі. За тиждень зателефонувала Ольга:
– Мамо, я бачила в інтернеті. Про вас написали. «Жінка відстояла собаку від жорстоких господарів». Тебе навіть сфотографували.
– Правда? – здивувалася Марія. – Не знала.
– Мамо, ти пробач мені за Лиску. Я тоді не розуміла. Думала, тобі тяжко буде. А виявилося – навпаки.
– Нічого, доню. Ти не винна.
– Я приїду на свята з дітьми? Нехай вони з Лискою познайомляться. І з тобою побудуть.
– Приїжджайте. Буду рада.
Марія поклала слухавку, та усміхнулася.
Діти приїдуть, онуки. Будинок знову наповниться голосами, та сміхом. Життя продовжується…
Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
