Микола пішов в іншу сім’ю, коли Васі було три роки. Вася особливо нічого і не зрозумів, тільки спочатку вечорами чекав на повернення батька з роботи.
Батько не приходив, вони не гуляли разом, уже не було від нього маленьких подарунків. Спочатку Тамара сама купувала невеликі сюрпризи від тата, але згодом відмовилася від цього.
Тато у відрядженні, а подарунки від нього. Та й Вася щоразу питав, чому тато подарунок сам не передасть, йому особисто. Де ж він?
Тамара плакала ночами. Там у Миколи дитина, яку він не може покинути, а тут виявляється можна. Тамара сильна, а там безпорадна молода, з дитиною.
Там дитина маленька, а у Тамари цілих три роки Васі – це майже дорослий, ніяких проблем. А найголовніше, – Тамара може забезпечити дитину, вона вже працює, кар’єра в неї, а Васька в садок ходить.
Микола на розлучення не подав, не встиг чи не хотів. Спочатку Тамара чекала, але потім вирішила – не пробачить. Сама подала на розлучення, на аліменти.
Як багато вона дізналася про себе після цього.
– Звідки у мене гроші? Немовля потребує якогось особливого харчування, алергія у нього на молоко.
– А памперси, а виростає з усього швидко, просто щогодини. Грошей не вистачає. Це ти навіть у декреті підробляти примудрялася та й батьки твої допомагали.
– Хоч і картопля з м’ясом, а все ж у магазині не купувати. Аліменти! Які аліменти, з яких прибутків? У мене немовля та жінка на шиї, а тут ще по суду довелося платити, із зарплати вираховували.
– А що залишалося? На гарне життя й одному не вистачить.
Навіть колишня свекруха дзвонила Тамарі.
– Колька схуд, звівся весь. Працює, а ви жируєте. Тобі й так грошей вистачає, ми знаємо твої доходи. На двох більше, ніж достатньо. А він один на трьох працює, а ти ще з аліментами до нього.
– А я не для себе, для сина. Якщо ви забули, то Василь також його дитина. Він навіть спілкуватися з ним не хоче, а може, нова дружина не дозволяє. Вам, до речі, теж не заборонено спілкування.
– Зрозумій, вони ледве кінці з кінцями зводять, у мене позичають. Ти ж мати, увійди в становище, там теж дитина. Коля не доїдає, схуд, змарнів, постарів.
– Ви ж мати, допоможіть йому. Зваріть борщ, він у вас чудово виходить, я пам’ятаю. Котлет, голубців накрутіть.
– Він не встигає до мене, а туди мене ноги не несуть. Бардак у квартирі, місця мало.
– Він сам вибрав. А щодо аліментів, то я не відмовлюся. Він тато, це для Васі.
– Але ж ти сама чудово забезпечуєш сім’ю.
– Батько повинен брати участь у долі сина.
Ця розмова розпочиналася кілька разів. Тоді Вася ще й до школи не ходив. Потім потік аліментів зменшився, а потім зовсім вичерпався. Миколу звільнили, не справлявся з обов’язками.
Батько з’явився у житті Васі на випускному. Просто прийшов подивитися. П’ятнадцять років дитина не бачила його, а чи потрібен такий батько?
Вася батька не помітив, проте Тамара побачила і підійшла. Від колишнього Василя не залишилося нічого. Схуд, постарів, полисів, – одним словом зіпсувався.
Сильно зіпсувався, навіть із запахом. Адже раніше любив гарні запахи, дорогий одеколон. Втім, одеколон зараз і не потрібен, інше амбре стоїть.
– Навіщо ти прийшов?
– Привіт, добре виглядаєш. Син у нас чудовий, вродливий, розумний. Добре про нього говорили. Свято у нього сьогодні.
– Наш? Це мій син. Раджу взагалі не підходити до нього, не зрозуміє.
– Як це, я батько. Я платив аліменти.
– У тебе борг по аліментах у десять разів більший, ніж ти заплатив.
Тамара зауважила, що до неї йде син і відійшла від Миколи.
– Мамо, це тобі, понесеш додому, щоб я не загубив. Медалі нема, але це не головне. У тебе теж не було. Я вже майже студент, мене запросили, ти чула?
– Чула, молодець.
– Це ти молодець. А з ким це ти розмовляла? Я бачив? Що йому треба? Ти з ним знайома?
– Знайома, дуже давно знайома.
– Ну, у тебе і смак, мамо. Сподіваюся, ти нічого з ним спільного не маєш.
Тамара промовчала, вона не знала, що робити та що казати. Василь не знав батька. У його житті з чоловіків був лише дід.
Батько зник, хоч і жив увесь час поряд. Отак буває. Тамара заміж так і не вийшла, якось не склалося, та й не прагнула вона налагодити своє особисте життя.
Вася помітив, що чоловік дивиться на нього.
– Мамо, а чого він дивиться так на мене? Це батько?
– Ти ж бачив його фото.
– Тоді він був молодий, та й давно не дивлюся на його фотографію. Навіщо це мені? Просто скажи. Він?
– Він. Смак у мене не той, так? А він таким не був, життя його таким зробило.
– Мамо, ти ж у мене красуня була, такою і залишилася, навіть краще. А він… На фото він кращий. Не обіцяй нічого, він не хотів мене бачити, тепер я не збираюся спілкуватися з ним.
– Чому син не підійшов до мене? Він же знає, що я батько?
Голос Миколи пролунав несподівано, Тамара збиралася вже йти.
– Здогадався. Це його вибір. Батька в нього не було і, мабуть, не буде. Ти сам у цьому винен. Ніхто не забороняв спілкування. До речі, твоя мати також не спілкувалася.
– Я знаю, я тепер із нею живу. Хворіє вона, довелося переїхати, а дружина не зрозуміла. Рік уже у розлученні. Ти заходь у гості, одна чи з сином. Треба ж йому знати батька з бабкою.
‐ Дякую, ні. Ти про нас п’ятнадцять років не згадував, забудь ще на стільки ж.
Ще десять років минуло. Микола дізнався про весілля сина. Весілля було, а його не запросили. Він прийшов до Тамари.
– Увійду?
– Навіщо?
– Поговорити треба. Не правильно у нас все вийшло. Мати в мене пішла із життя, а Васька навіть не допоміг.
– Він і не знав. І не Васька він, а Василь Петрович.
– Так, не знав. Петрович? Чому Петрович? Я ж його батько!
– Він сам поміняв по батькові. Дід йому замість батька був. Ти ж пам’ятаєш, як мого батька звали. Отак вирішив він.
– Одружився, я чув, а мені навіть не сказали. Я… зібрався заповіт написати. Квартира в мене, а сина два. Взагалі все навпіл, але…
– Нам нічого не треба. У Васі є квартира, сама заробила. Чи не рано ти перейнявся заповітом?
– Не рано. Сам винен, запустив себе, в лікарню давно треба було йти, та не хотів, боявся.
– Нам не треба, ми самі впоралися. А ти лікуйся.
– Пізно. Прощавай. Я все залишу Васі. Василю Петровичу. Це борг за аліментами, настав час платити. І мати про це просила.
За два місяці Миколи не стало. На цвинтарі було двоє синів і дві колишні дружини. Різниця величезна.
– Мамо, це батько проміняв нас на цю родину? Тут навіть не треба придивлятися, це маргінали. Як він міг?
– Буває, сину, буває. Навіть його мати цього не приймала, його лише шкодувала.
– З нами він не став би таким.
– Ти маєш рацію, але це був його вибір. Він тобі квартиру залишив, ти не відмовляйся. Цим… у них є житло, а гроші сам придумай, куди підуть.
– Він просив передати, що це його борг перед тобою. Ти знайдеш їй застосування. Вибач його, йому це треба. Пробач та відпусти, не нам його вже судити.
Брати близькі не стали. Дуже велика різниця між ними. Василь високо, а його брат майже на дні. Вася намагався йому допомогти, але в брата зовсім інше життя, та й цінності інші.
Залишайте свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки!
