Може хтось і не вірить у долю, а хтось переконаний, що справді є на світі дві половинки, вони знаходять один одного і виходить одне ціле. І ніщо, ніщо не може їх розлучити, ну окрім старої з косою, звичайно, з цим не посперечаєшся.
Скільки прекрасних понять існує: любов, відданість, увага, вірність – це почуття, які панують у люблячих сім’ях, у справжніх сім’ях. Де чоловік та дружина – одне ціле.
Так жили й Ганна із Михайлом. Одружилися з великого кохання, з перших днів сімейного життя підтримували одне одного, дбали.
– Ганно, дивлюся я на вас із Мишком, як це ви так підібралися, навіть чимось схожі один на одного, – сміялася подруга Віра.
– А ми дві половинки одного цілого, – теж сміючись, відповідала та, хоч і не надавала особливого сенсу цим словам, говорила, та й говорила.
– Так, пощастило тобі, Ань, із чоловіком. От мені б такого знайти.
– Знайдеш, добре намагатимешся і знайдеш, – відповіла Ганна подрузі.
Минали роки. У Ганни з Михайлом було вже двоє синів. Виховували вони їх у коханні та довірі. Михайло ніколи в житті не підвищував голосу ні на дружину, ні на дітей.
Ганна теж – сам спокій. Сім’я їхня міцна, доброзичлива. Разом виїжджали у відпустку, разом їхали на дачу. І ніхто б не зміг про них сказати щось погане.
Михайло працював у будівельному управлінні начальником відділу, а дружина викладала у школі історію у старших класах. Діти добре вчилися, займалися спортом.
Старший син закінчив школу і вступив до інституту, молодший – ще в десятому класі. Якось Михайло приїхав з роботи та мовчки ліг на диван, бо почував себе не добре.
Він вирішив промовчати, не турбувати дружину. Але Ганна відразу помітила, що чоловік ніколи не лягав після роботи.
– Мишко, що з тобою, тобі погано? – Спитала вона стурбовано.
– Та, щось трохи не здоровиться, якась слабкість. Не хвилюйся, все пройде. Не вперше.
– Як це? У тебе таке вже було? – здивувалася Ганна.
– На роботі якось було, але згодом минуло. Зараз відлежусь трохи й все пройде.
Ганна зібрала вечерю, покликала чоловіка, але він відмовився.
– Ань, вечеряй сама, я щось не хочу.
Ганна вечеряла без апетиту. Думала, що Михайло ніколи не скаржився на здоров’я.
– Наче на вік ще рано списувати нездужання, що це – сорок три роки. Хіба це вік? Самий розквіт сил! Треба відправити його до лікаря, – думала Ганна, сидячи на самоті на кухні.
Михайло теж думав:
– Не розумію, що зі мною? Здоровий чоловік, а якась слабкість навалюється. Не хочеться, щоб дружина переймалася. Гаразд, відлежусь може.
Вранці з чоловіком було все гаразд, поснідали та розійшлися в різні боки, чоловік на будівництво, а дружина до школи. Минуло трохи часу, Ганна помітила, що чоловік трохи змарнів, схуд.
– Мишко, ти себе нормально почуваєш?
– Наче так. Іноді втомлююся трохи…
– Так, я записую тебе до лікаря на прийом і їдемо з тобою в поліклініку. Це не жарти. Яка слабкість, у твоєму віці, треба перевіритись, серце моє не на місці. Тривожиться щось, – промовила увечері дружина.
Коли Ганна дізналася про хворобу чоловіка, не повірила.
– Лікарю, а може це якась помилка?
– Ну, яка помилка. Ваш чоловік пройшов повне обстеження, але у нього підтвердилася невиліковна хвороба.
– Добре, що не остання стадія, боротимемося. Він теж не повинен падати духом, тим паче ви. Потрібно сподіватися на краще!
Вдома Ганна зачинилася у ванні, не хотіла, щоб чоловік бачив її сльози, а в собі тримати не могла. Ввімкнула воду і розплакалася.
– Я не вірю, що Мишка може не стати! Я не хочу вірити в це, я не можу це прийняти, – думала вона. – Я знаю, що ця хвороба дуже підступна, адже мій батько теж пішов через неї. Знаю, що ліки лише підтримають деякий час, а потім їхня дія буде марною.
Вона вийшла із ванни, вимила на кухні посуд. Чоловік дивився телевізор. Він теж знав про свою хворобу. Але намагався не сумувати, принаймні не показувати дружині, що дуже переймається.
Тепер вони обидва напружено думали про те саме, але намагалися вдавати, що нічого страшного, все обійдеться.
Все-таки Ганна вирішила поговорити із чоловіком.
– Мишко, давай не будемо один від одного таїтися і приховувати, я знаю, ми обидва переживаємо. Я тебе дуже відчуваю, знаю, що ти переймаєшся. Ти не пускай усе на самоплив.
– Давай з тобою домовимося – ти боротимешся! Ми разом боротимемося! Не падати духом! Якщо ти не боротимешся, я тобі цього не пробачу, так і знай. Обіцяєш?
Ганна згадала всі труднощі, з якими їм доводилося зустрічатися, та пережити. Згадала, як у лихоліття їм доводилося не жити, а виживати. Коли згоріла їхня хата, і вони залишилися ні з чим.
– Як їхні близькі люди, його брат із дружиною та сестра, яких вони вважали рідними, не допомогли їм, сказали, що кожен має свої проблеми. А Ганна з Михайлом впоралися. Наново стали жити.
Ганна тепер часто повторювала чоловікові:
– Ми з тобою стільки років разом все долали, подолаємо і це!
Вона наводила різні приклади, коли здавалося, що вже й виходу немає, але він завжди був. Знаходили вихід та жили далі!
І ось тепер, коли вже в них все влаштовано, вже й молодший син вчися в інституті, коли у них все на місці, – чоловік хоче піти від неї назавжди. Ні, цього вона не хоче, вона боротиметься і допомагатиме йому!Вони ж – одне ціле!
Вечорами вона дивилася в ноутбук, загалом удавала, що дивиться, а сама думала:
– Тепер, коли у нас все добре, можемо спокійно працювати та відпочивати, він хоче піти, – Ганна і з чоловіком розмовляла, навіть вимагала від нього:
– Мишко, борись! Потрібно боротися, не падай духом, сподівайся на краще, треба боротися із цією проклятою недугою.
– А я завжди буду поруч, буду твоєю підтримкою, цілителем, доглядальницею, подругою та коханою дружиною. Я хочу в тисячу разів більше, ніж ти сам, твого одужання!
Михайло слухав і мовчав. Він знав свій діагноз. Знав, чим це закінчується, а одного разу сказав упевнено:
– А що, Аню, борімось, – так чи інакше, я нічого не втрачаю, – і посміхнувся. – Я не хочу йти й залишати тебе одну.
Ганна подумала:
– Це перша ознака, що він мені повірив. Повірив, що коли ми вдвох – ми сила! Ми все подолаємо з ним, що стоїть у нас на заваді. Переможемо кожного, ніхто і ніщо не сміє нас розлучити!
Минав час, вони боролися, Ганна підтримувала чоловіка, він теж іноді посміхався. Більше як рік боротьби минув і одного разу лікар їх порадував.
Михайло пішов на видужання. Він зовсім підбадьорився, став веселим, Ганна теж намагалася завжди посміхатися.
Настав час, і лікар повідомив, що Михайло переміг хворобу. Скільки ж у них було радості. Ганна сама не розуміла, як вийшло чоловіка поставити на ноги. Хоча думала:
– Просто ми з ним не хотіли розлучатися, не хотіли втрачати один одного. Ми ж давали слово, що і в горі, і в радості будемо разом, і ми це зробили. Наше кохання перемогло!
Усі раділи, подруга Віра теж була дуже рада за них. Але в неї теж виявилися проблеми у сім’ї. Щоправда, іншого плану. З чоловіком Іваном вони жили добре, донька в них уже доросла. Анна їй завжди казала:
– Віро, я бачу, що ви також дві половинки одного цілого. Все у вас добре, завжди разом. Іван вірний тобі, а ти йому.
Але одного разу Віра прийшла у сльозах до подруги.
– Аню, Іван іде до іншої жінки, – голосно ридала вона.
– Не може бути, Віро! Ну що ти таке кажеш? З чого ти це взяла?
– Із того, що він сам зізнався. Зізнався, що в нього інша, і він уже понад рік із нею. Уявляєш, Ань, понад рік, а я ні сном ні духом. Думала він вірний мені.
Коли Іван йшов до іншої, Віра не тупала ногами, не кричала, не плакала, а лише сказала йому:
– Ти знаєш, Ваню, я тебе дуже кохаю. І нікого іншого мені не треба. Можливо, і тобі буде погано без мене. Але ти знай, я на тебе завжди чекаю і чекатиму…
Ганні вона казала:
– Я знаю, він повернеться до мене. Так сильно любити його можу лише я! А він це знає та відчуває, адже ми – одне ціле. Це у нас такі труднощі в житті настали, але ми їх подолаємо. Ви ж змогли з Михайлом перемогти!
Щиро кажучи, Ганна не вірила, що чоловік до неї повернеться. Нічого не говорила Вірі, щоб не засмучувати, просто підтримувала її.
Тому що Іван пішов до жінки набагато молодшої за свою дружину. Минуло майже п’ять років, і він не давав про себе знати.
Якось несподівано у Ганни задзвенів телефон – дзвонила Віра.
– Аня, він повернувся! – казала вона у слухавку. – Ванька мій повернувся додому!
Але Ганну здивувало навіть не те, що Іван повернувся до дружини, а те, яким голосом повідомила подруга про це. Вона сказала їй це, як само собою зрозуміле.
– Це правда, Вірочко? Я дуже рада за тебе, – радісно відповіла подруга.
– Так, правда. А інакше й не могло бути. Ми ж із ним одне ціле, ми просто не можемо одне без одного. А це було просто непорозуміння, він усе зрозумів.
Віра з Іваном, як і раніше, разом. І вона жодного разу не нагадала йому про його відсутність цілих п’ять років. Вона і зараз усім каже:
– Кохати та бути коханим – це те, чим наділила нас природа. Те, що нам дано долею, те, що робить нас щасливими.
Так і дружать Ганна з Вірою, та й чоловіки їх теж, радіють, що пережили всі труднощі разом.
Хоча, на мою думку – труднощі достеменно відрізнялися! А ви що скажете з цього приводу? Змогли б пробачити чоловікові, який жив з іншою п’ять років? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
