– Аллочко, ну я ж з першого дня не приховував, що в мене була сім’я. Я просто не розумію, чим ти так не задоволена? – вкотре звернувся Степан до коханої, ніжно поклавши руку на її плече.
– Я тобі не говорю про те, що було. Мене хвилює ситуація, що складається зараз! – відповіла Алла, відвернувшись до вікна.
– Та жодної ситуації по суті й немає! В нас велика двокімнатна квартира. Юрко – мій син. Я просто впевнений, що ви з ним подружитеся!
– Та не збираюся я ні з ким дружити! Як же ти не можеш зрозуміти, що я не хочу займатися чужою дитиною! Не хочу і не буду!
– Я не маю наміру щоранку вставати о п’ятій годині, щоб готувати сніданки чужій дитині. Ось побачиш, як тільки ти привезеш його, незабаром ми з тобою розлучимося! – Ображено заявила Алла.
– Та це ти не розумієш! Юра нам не чужий! Якщо ми з тобою одружимося, ми будемо, як справжня сім’я! – Степан не витримав і почав підвищувати голос.
– Ось бачиш! Ти вже кричиш на мене! Це завжди буде? – заплакала Алла і пішла до кімнати.
Степан поволі опустився на стілець, обхопив голову руками. У сім’ї складалася дуже погана ситуація, і треба було щось вирішувати. Тільки ось рішення для чоловіка давалося нелегко.
…Степан виріс у звичайній родині. На третьому курсі познайомився із милою дівчиною Світланою. Вона одразу сподобалася йому своєю наївністю, простим характером, скромними манерами.
Степан навчався в університеті, а Світлана – в училищі через дорогу. Студенти обідали у спільній їдальні. Якось Степанові не знайшлося вільного столика.
Стоячи з тацею у руках, хлопець думав, куди йому прилаштуватися, щоб пообідати. У цей момент у кутку їдальні він помітив напівпорожній столик, за яким скромно сиділа молоденька дівчина. Трохи завагавшись, він рушив до заповітного столика.
– У вас не зайнято? – ввічливо спитав він.
– Ні, ні… Сідайте, – дівчина захитала головою і, як здалося Степанові, трохи зніяковіла.
– Дякую.
Так вони й познайомились. Через деякий час між Степом та Світлом зав’язався роман. Дівчина розповіла, що батьків своїх вона ніколи не знала, і від народження виховувалась у дитячому будинку.
Перед тим, як познайомити її з батьками, Степан нервував. Хлопець вирішив попередити сім’ю:
– Мамо, тату… Хотів одразу сказати – Світлана з дитбудинку.
– Ну приводь. Далі подивимося, – сказав розважливий Павло Сергійович. – Так, мати? – Ірина Олександрівна схвальним кивком підтримала чоловіка.
Наступного дня Степан привів Світлану до батьківського будинку. Дівчина батькові та матері майбутнього нареченого сподобалася.
Вже за місяць завели розмови про весілля. Світлана на той час закінчила училище і переїхала до квартири майбутніх свекрів.
Після весілля батько з матір’ю купили молодим двокімнатну квартиру у сусідньому будинку. Здавалося, що їхньому щастю немає межі: просто живи та радій!
Спочатку все складалося саме так. А коли молоді оголосили батькам, що скоро в сім’ї з’явиться дитина, раділи не тільки майбутні бабуся і дідусь, а й вся рідня.
За кілька місяців у молодій сім’ї справді з’явився первісток. Хлопчика назвали Юрою. Новоспечені батьки душі не чули у синові. Бабуся та дідусь допомагали, чим могли.
Перші місяці доводилося дуже важко. Світлана, що виросла в дитячому будинку, виявилася зовсім не пристосованою до ведення побуту.
Тому Ірині Олександрівні доводилося часто допомагати невістці. Степан у цей час багато працював, щоб забезпечувати сім’ю, та не сидіти на шиї у батьків.
Перші конфлікти в молодій сім’ї почалися, коли Юрі виповнилося два роки. Світлана заявила, що більше не має наміру сидіти цілими днями в декретній відпустці, тим більше, що хлопчика вже влаштували в дитячий садок.
– Ну, звичайно! Шукай роботу і виходь. А якщо раптом що, мама завжди підстрахує! – Степан підтримав ідею дружини.
Тільки ось з пошуком роботи у Свєти не дуже залагодилося. Диплом професійного училища виявився не дуже популярним документом про освіту. Спочатку дівчина сподівалася, що їй пощастить.
Однак невдача за невдачею на співбесідах активно сприяла тому, що Світлана розлютилася на весь світ. І насамперед її нездорова поведінка позначилася на найближчій людині – на Степані.
– Ти чого така похмура? – якось спитав Степан, повернувшись із роботи.
– Ти ще питаєш?! Я цілий день по співбесідах бігала, потім у крамницю ходила. Потім за дитиною до саду, на майданчику з нею гуляла! А ти питаєш, чому я похмура!
– Світлано, ти чого кричиш? Чого ти так уперлася з цією роботою? Грошей начебто вистачає. Ну не виходить поки що, і не переймайся особливо, – Степан спробував заспокоїти засмучену дружину.
– А ти вирішив, що я вічно вдома сидітиму? Вечері тобі готуватиму і перед твоєю мамою звітуватиму! А вона ще тикатиме мене, що я роблю не так!
– Як же ви мене дістали! – Світлана несподівано закричала і швидким кроком пішла в іншу кімнату.
Степан розігрів собі вечерю, пограв із сином. Коли Юрко заснув, він вирішив ще раз поговорити із дружиною.
– Слухай, чого ти розбушувалася? Просто все це, мабуть, не твоє. Я впевнений, що незабаром ти обов’язково знайдеш роботу. А зараз іди сюди, помиримось. Хочеш, принесу чогось випити?
– Нічого я не хочу! І взагалі, відчепись від мене нарешті, – знову сердито відповіла Світлана.
– Світлано, я взагалі-то не винен, що тебе на роботу не беруть! Я приходжу додому з роботи й маю право на відпочинок у спокійній атмосфері.
– А твої скандали останнім часом справді набридли! – Степан не витримав, сказавши дружині свою думку.
На жаль, у майбутньому скандали в сім’ї тільки почастішали, характер Свєти змінився несподівано і не на краще.
Зрештою Степан переїхав до батьків, але маленького сина відвідував щодня і допомагав дружині матеріально.
А через місяць Степану прийшла повістка до суду. Виявилося, що Світлана подала на розлучення.
– Світлано, можливо не варто рубати з плеча! Я все розумію, у вас зараз складний період. І ми із чоловіком не завжди жили добре.
– Але невже ти справді хочеш розлучитися зі Степом? Все-таки у вас дитина, перш за все зараз потрібно думати про Юрка, – Ірина Олександрівна спробувала напоумити невістку.
– А я вже все добре подумала! Ви сина виховали так, що він хоче мене вдома зачинити та перетворити на облізлу курку.
– Але цього ніколи не буде! Ось побачите, я знайду роботу, і взагалі обійдуся без ваших порад! – Злісно огризалася Світлана.
Взаємини у сім’ї справді стали огидними. Через три місяці Степан і Світлана офіційно оформили розлучення.
Степан виплачував аліменти, а Світлана справді влаштувалася на роботу в одну з місцевих крамниць.
Незабаром після того, що сталося, у Степана зав’язалися стосунки з колегою Аллою. Вони винайняли квартиру і жили цивільним шлюбом.
Існування сина Степан ніколи не приховував. Та й Алла, здавалося, була не проти дитини. Проте особливо ніжних почуттів до хлопчика вона не мала.
Якщо Степан ходив гуляти з сином у парк, на каруселі, в кафе, Алла ніколи до них не приєднувалася, вигадуючи різні приводи для відмови.
…Одного вечора Степанові зателефонувала стривожена Ірина Олександрівна.
– Синку, я сьогодні вдень зустріла Світлану. Вона була неабияк під мухою. Тобі треба з нею поговорити. Вона ж мати, у неї дитина!
– Правда? Добре, мамо, я розберуся.
Степан справді цього ж вечора пішов додому до колишньої дружини.
– Ти чому в такому стані? Чому мій син на це дивиться? – обурено говорив Степан, намагаючись не підвищувати голосу і не перегинати палицю.
– А це не твоя справа, зрозумів? У тебе тепер своє життя, а в мене своє! Он завів собі свою фарбовану курку, їй свої нотації з матусею і читайте.
– А мені та моєму сину дайте спокій! – Заявила Світлана.
– Взагалі Юра і мій син теж, і я не хочу, щоб він ріс у таких умовах!
– Та невже! Досить розмовляти зі мною в такому тоні, а то я взагалі поїду кудись разом із сином! Шукай нас потім!
Степан дуже переймався з приводу того, що сталося. У глибині душі чоловік сподівався, що у такому стані колишню дружину більше не побачить.
Однак очікування виявились марними. Світлана прикладалася до пляшки все частіше. Постало питання про те, щоб обмежити її в батьківських правах, та забрати Юру.
Ірина Олександрівна одразу запропонувала забрати хлопчика до себе. Але Степан, впевнений у тому, що виховання сина в жодному разі не можна перекладати на плечі бабусі та дідуся, був категорично проти.
Переговоривши про все з нареченою Аллочкою, чоловік зіткнувся зі стіною нерозуміння. Алла категорично не хотіла приймати дитину, та жити з нею в одній квартирі.
Юра опинився перед непростим життєвим вибором: особисте щастя з Аллою, чи щастя сина.
Промучившись кілька днів та безсонних ночей, він твердо заявив, що Юра житиме з ними. На це Аллочка невдоволено пирхнула, зібрала речі та пішла.
…Степан почав жити вдвох із Юрою. Ірина Олександрівна допомагала їм у господарстві. Іноді бабуся та дідусь брали онука у гості, коли батько затримувався на роботі. Світлана кудись зникла, і стосунків із сином не підтримувала. Так минув цілий рік…
– Тату, може, сходимо сьогодні в парк? Пам’ятаєш, де ми з мамою любили гуляти? – Запропонував Юра.
– Ну, звичайно, сходимо, сину. Біжи, одягайся.
У парку було дуже порожньо. Де-не-де прогулювалися парочки, на майданчику грали діти.
– Мамо! – раптом несподівано вигукнув Юрко і кинувся у бік тротуару.
Степан озирнувся й побачив, що Юра побіг назустріч до Світлани, яка йшла по доріжці. Чоловік пішов за сином. Світлана, обіймаючи сина, подивилася на колишнього чоловіка й опустила очі.
– Несподівана зустріч… Як справи в тебе? – Першим заговорив Степан.
– Погано. Без вас погано. Винна я, Степане, перед тобою та Юрою. Не знаю, що найшло на мене… – відповіла Світлана і заплакала.
– І нам без тебе погано. Та що ми стоїмо, як не рідні… Ходімо в кафе тут неподалік, там і поговоримо, – сказав Степан.
…Виявилося, що Світлана майже рік жила в клініці й лікувалася від залежності. Вона насправді дуже змінилася – погляд, голос, поведінка. І вони, посидівши в кафе, не змовляючись, пішли додому до Степана та Юри…
…А за три місяці родина возз’єдналася. Степан та Світлана знову одружилися. Трохи згодом у них з’явилася дівчинка Варвара.
На роботу Світлана так і не вийшла, вирішивши присвятити себе турботі про чоловіка та дітей. Вона зовсім не вживає напої, та намагається не лаятися зі свекрухою, яка, і собі, більше не втручається в їхні стосунки.
Ось така реальна історія із життя. А чим вона закінчиться, і чи не зверне знову Світлана не на ту доріжку – тільки Господь знає і на то його воля…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Чи можна двічі зайти в одну річку? Як вважаєте? Ставте вподобайки.
