Електронний будильник на холодильнику показував сім вечора, коли Олена, розбираючи шухлядки шафи, натрапила на дивний конверт.
– Андрію! – її голос здригнувся. – Це що таке?
Чоловік, що захоплено працював ложкою над тарілкою, підняв голову. У руках дружини тремтіло банківське повідомлення, і щось у її погляді змусило його похолонути.
– Звідки це? – спитав він, уже розуміючи відповідь.
– У шухляді знайшла. Прямо поверх старих газет лежав, – вона повільно опустилася на стілець навпроти. – Двісті тисяч гривень! Кредит. На твоє ім’я. Може поясниш?
Андрій машинально потягнувся до серветки – стара звичка, що залишилася з часів керівної посади. Коли не знаєш, що сказати підлеглим – затягни паузу, витри губи, збери думки.
Але зараз перед ним була не планерка в автосервісі. Перед ним сиділа дружина, що постаріла разом з ним, яка ділила всі радощі та прикрощі останніх тридцяти п’яти років.
– Олено, – почав він, – ти тільки не хвилюйся.
– Не хвилюватись? – її голос зірвався. – Тридцять п’ять років разом, Андрію! Я думала, що у нас секретів один від одного немає.
Вона замовкла. У голові билася страшна думка: “Невже коханка? У нашому віці? Після стількох років.”
– Це не те, що ти думаєш, – він глянув на неї, і в його погляді читалася така розгублена провина, що серце в Олени здригнулося. – Просто Ользі треба було допомогти.
– Ользі? – Олена на мить розгубилася, а потім згадала. – Стривай. Це тій самій Ользі? З третього поверху?
У пам’яті випливло: яскрава жінка років сорока, завжди бездоганно одягнена, попри нібито скрутні обставини.
З’явилася в їхньому будинку рік тому – купила квартиру, як казала, “на останні заощадження після розлучення”. І з того часу…
– Мати у неї захворіла, – квапливо пояснював Андрій. – Терміново втручання було потрібне. А де ж взяти такі гроші? Ось вона й прийшла порадитись.
Олена слухала чоловіка та бачила, як він уникає її погляду. Тридцять п’ять років разом – вона знала всі його жести, всі інтонації. От і зараз: смикає серветку, хмуриться трохи помітно – значить, не домовляє чогось.
– І давно вона до тебе радитись ходить? – спитала Олена, відчуваючи, як усередині здіймається не просто образа – глуха, застаріла гіркота.
Згадалося, як Ольга з’являлася у їхньому дворі: то в новій сукні, то з черговою дорогою сумкою. “Подруга з-за кордону привезла зі знижкою”, – пояснювала вона цікавим сусідкам. І відразу, без паузи: “А ось доньці на ліки зібрати не можу.”
– Вона гарна жінка, Олено, – Андрій говорив все тихіше. – Просто життя їй важке випало. То з чоловіком розлучення, то донька хворіє.
– А ти, значить, вирішив стати її лицарем? – Олена встала, підійшла до вікна.
На подвір’ї, як на замовлення, стояв новенький “Фольксваген” – той самий, яким Ольга тепер роз’їжджала. “Брат подарував”, – пояснювала вона всім. – “Не міг дивитися, як я поневіряюся.”
– Знаєш, – Олена обернулася до чоловіка, – а я давно помічаю. Як вона до тебе приходить “порадитись”. Як усміхається особливо.
– “Ах, Андрію Сергійовичу, ви такий досвідчений, такий мудрий.” – Вона скривилася. – І щоразу після її візитів, щось трапляється. То в Петрових. То в Ковальових.
– А що Ковальови? – спитав Андрій, і щось у його голосі здригнулося.
– А ти не знаєш? – Олена примружилася. – Тоді, може, розкажеш, чому до них колектори зачастили? І чому Микола Петрович, коли Ольгу у дворі бачить, блідне, як полотно?
Андрій мовчав. У кухні стало так тихо, що було чути, як капає вода з погано закрученого крана.
Дзвінок у двері пролунав зненацька. На порозі стояла вона – у новому пальті, з укладанням із дорогого салону. Розповсюджуючи аромати парфуму, від ціни якого в Олени закружляла б голова.
– Оленко, добрий вечір! – заспівала Ольга. – А Андрій Сергійович удома? Мені б порадитись.
Вона хотіла ковзнути в передпокій, не чекаючи на запрошення – як робила вже десятки разів, але Олена вперто стояла в проході. Не прохана гостя принюхалася:
– Ммм, як у вас смачно пахне! Борщ?
– Так, – відрізала Олена. – Дуже дорогий борщ. Приблизно двісті тисяч гривень.
Посмішка Ольги здригнулася, але лише на мить:
– Андрію Сергійовичу, я на хвилиночку! Тут така справа, – не вгамувалася вона.
– Може, розкажете про маму? – Олена стала у дверях. – Як там її здоров’я? Чи про доньку? Або, – вона зробила паузу, – про Ковальових?
Щось майнуло в очах сусідки – зле, колюче. На секунду маска пристойності зринула, оголюючи зовсім інше обличчя.
– Не розумію, про що ви.
– Справді? – Олена посміхнулася. – А ось Микола Петрович, здається, чудово розуміє. І про кредит на його ім’я, і про “тимчасові труднощі”.
– Дайте Миколі Петровичу спокій, – пролунав від дверей тихий голос.
У отворі стояла Тетяна Сергіївна, старша в під’їзді. Маленька, суха, але з несподівано владним поглядом. У руках – пошарпана тека з документами.
– Ви не вчасно, – процідила Ольга, миттєво підібравшись.
– Навпаки, – Тетяна Сергіївна, прихопивши непрохану гостю під руку, пройшла на кухню, поклала теку на стіл. – Давно настав час прийти. Олена Михайлівна, Андрію Сергійовичу, вам варто це побачити.
Вона розкрила теку, дістала кілька аркушів.
– Заяви в поліцію. Три штуки – від Ковальових, Петрових та Семенових. Все за однією схемою: спочатку проникнення в довіру, потім слізна історія, потім, вона підвела очі на Ольгу, кредити на чужі паспорти.
Андрій повільно побілів:
– Як, кредити на чужі паспорти?
– А ви думали, вона бере на свій, а ви тільки гарант? – Тетяна Сергіївна похитала головою. – Ні, голубонька розумніша. Спочатку втирається у довіру, потім копії документів “для оформлення розписки” робить. А потім новий район, нові жертви.
– Нісенітниця! – Ольга підвела голову. – Ви нічого не доведете!
– Вже довели, – старша під’їздом дістала ще один аркуш. – Дзвонили в колишній будинок, де ви квартиру винаймали. Там виявляється цілий шлейф таких історій. І машина ця, “Фольксваген”. Вгадайте, на чиї гроші куплена?
– Досить! – Ольга різко встала. – Я не зобов’язана це слухати. Андрію Сергійовичу, ви ж мені вірите? Я все поясню.
Але Андрій дивився на фотографії, які Тетяна Сергіївна викладала на стіл. Ольга біля під’їзду іншого будинку. Ольга, що сідає в зовсім іншу машину. Заяви, квитанції, витяги із банку.
– Скільки їх було? – глухо спитав він. – Таких, як я?
– У цьому районі п’ятеро, – Тетяна Сергіївна говорила спокійно, по-діловому. – В минулому – вісім. Плюс історія з Ковальовими, коли вона примудрилася оформити кредит за копією паспорта. Тепер їм колектори проходу не дають.
– Ви не маєте права! – голос Ольги зірвався на вереск. – Це наклеп! Я подам до суду.
– Подавайте, – кивнула старша під’їздом. – Заодно поясніть, звідки у безробітної жінки нова машина, та квартира в елітному житловому комплексі. Так-так, та сама, що ви купили місяць тому. На чиї гроші, дозвольте запитати?
Олена дивилася на чоловіка. Той сидів, обхопивши голову руками – постарілий, розгублений. Той, хто звик все життя вірити людям, допомагати, бути потрібним. І так жорстоко ошуканий.
– Забирайтеся, – тихо сказала вона Ользі. – Негайно.
– Будь ласка! – сусідка раптом випросталась, і з її обличчя злетіла вся безпорадність. – Думаєте, багато доведете? Немає ні розписки, ні договорів. А гроші, – вона посміхнулася. – Я поверну. Колись.
Цокіт її підборів затих у під’їзді. У кухні повисла важка тиша.
– Чаю? – Запитала Олена, коли Тетяна Сергіївна пішла.
Вона дістала з шафи чай – той його улюблений, який берегла для особливих випадків. Так, сьогодні був такий день.
Андрій підняв на неї втомлені очі:
– Олено, як же я так? Все життя з людьми працював, характер начебто розумів.
– А вона професіонал, – Олена сіла поряд. – Знала, на які струни давити. “Ах, допоможіть! Ах, тільки ви можете!”
– Адже я хотів допомогти, – він говорив тихо, дивлячись в одну точку. – Знаєш, як на пенсію вийшов, начебто і відпочивай, радуйся. А всередині така порожнеча, наче вимкнули щось.
Олена мовчки поклала руку на його долоню. Шорстку, у застарілих мозолях – все життя своїми руками щось робив, не цурався жодної роботи.
– Знаєш що, – раптом сказала вона рішуче, – а давай з цієї біди користь витягнемо.
– У сенсі?
– У прямому. Машину все одно продавати доведеться – частину кредиту закрити. А на те, що залишилося, – вона помовчала. – Пам’ятаєш, ти все мріяв майстерню відкрити? Не просто гараж, а справжню, з документами?
Андрій здивовано підвів очі:
– Ти це серйозно? У моєму віці.
– А що вік? – Вона вперто зсунула брови. – Руки золоті не старіють. Скільки років людям машини лагодив – лише подяки чула.
– Нехай тепер офіційно буде з ліцензією. Молодого помічника візьмеш – ти його досвіду навчатимеш, а він тобі з комп’ютерною діагностикою допоможе.
Вона замовкла, побачивши, як в очах чоловіка спалахує знайомий вогник. Той самий, що погас після виходу на пенсію.
– Тільки зваж, – Олена дістала блокнот, – тепер усі гроші через мене проходять. Жодних “добреньких” сусідок, жодних таємних кредитів.
– Так, – Андрій гірко посміхнувся, – навчений тепер.
– Краще рахуймо, – вона рішуче взяла ручку. – Машина – це раз. У мене прикраси залишилися, пам’ятаєш? Це два. Пенсію можна частину відкладати.
Через тиждень стіл був завалений розрахунками та начерками. План майбутньої майстерні, перелік необхідного обладнання, розрахунок окупності. Андрій, захопившись, згадував свій досвід:
– Тут головне – діагностичне сучасне обладнання. І підіймач надійний. А з рештою…
– З рештою впораємося, – Олена подивилася на чоловіка.
Він змінився за цей тиждень: розпрямив плечі, помолодшав. Навіть сивина, здавалося, відступила.
Раптом у двері подзвонили. На порозі стояв Микола Петрович із п’ятого поверху:
– Чув, що ви задумали. Андрію Сергійовичу, як майстерню відкриєте – я перший у черзі на ремонт. І людям пораджу. Вам зараз клієнтська база буде потрібна.
– Дякую, – зворушено відповів Андрій. – Тільки спочатку з кредитом розберемося.
– А ви в поліцію таки заявіть, – порадив сусід. – Ми з Ковальовими вже написали. Дивишся, усім світом цю аферистку і притиснемо.
Коли за ним зачинилися двері, Андрій посміхнувся.
– Знаєш, а я навіть вдячний їй. За те, що розворушила. Показала: життя не закінчується. Навіть коли здається, все, фініш, пенсія.
– Не кінчається, – погодилася Олена. – Лише починається. По-новому. Головне – мати розумні мізки, і гідного супутника по життю…
