Людмила добре пам’ятала своє дитинство. І зараз, коли її знайшли щодо спадщини, сльози лилися струмком. Лилися знову, навіть більше, ніж на похороні улюбленого дядька, чоловіка сестри батька.
Дядько Льоня приїжджав двічі на рік, з дружиною Тонею та двома дітьми. Саме він був душею компанії та всієї родини.
Навіть, коли дружина раптово пішла із життя, він приїжджав. Люда в дитинстві думала, що він батько, але пізніше розібралася в родинних зв’язках.
Разом з ним приїжджали веселощі. Він катав Люду на плечах по черзі зі своїми дітьми. Усі разом вони каталися на човні, ловили рибу, збирали гриби.
Гойдалки у дворі збудував він, батько Люди тільки допомагав. Що він ще робив? Всього й не згадати. То там стукає, то тут фарбує, то копає, то поливає. А ще він смачно смажив хліб на багатті біля річки.
Людмила пам’ятала все. Як він ніс її з лісу, коли вона підвернула ногу, як відганяв злого собаку, який потім покусав його. Було смішно, але потім йому робили багато уколів, а він вдав, що боїться їх.
Дядька не стало. Похорон пройшов, поминки. Ніхто про спадок не думав, двоє дітей, вони й мають отримати все. Та й хто такі Люда та її мати? Зовсім не родичі. Є й ближче. Поховали, але не забули. У пам’яті лишився.
І ось спадок! Чому? Навіщо? Люда плакала. Хто може все їй пояснити? Батька вже нема. Мама. Люда зібралася і поїхала до матері.
До села було двадцять кілометрів. Поспішати не стала, розмірковувала дорогою. А раптом мати нічого не знає, а раптом просто забула?
– Людмило? А я на тебе не чекала сьогодні. Сталося що? Діти?
– У дітей усе гаразд. Вони поки що нічого не знають.
– Чого не знають?
– А ось це я й приїхала дізнатися у тебе.
– Людо, давай вже без загадок, у мене звичайно з головою все ще добре, але не забувай, мені сімдесят сім. І не лякай мене, так і до інфаркту недалеко. Говори одразу!
– Дядько Льоня залишив мені спадок. У нього ж діти є! Що ти знаєш про це?
– Не забув. Правильно все. Він інакше й не міг.
– Ти про що?
– Сідай. Якщо так вийшло, то чай питимемо. Розкажу все. З чого почати… Ми з твоїм батьком були одружені п’ять років, а дітей у нас не було. Тоді було невідомо, хто з нас винен.
– У цей час сестра батька твого заміж зібралася. До весілля з Льонею тиждень залишався, готувалися, а тут до нього на поріг дівчинка молода з дитиною. Народ ила вона від нього, а він не знав. Випадковий зв’язок там був, одразу після армії. Ну, як то буває, – хильнув лишку, у ліжку опинився.
– То він же не вживав міцного!
– Ось з того часу й не вживав. А ця “матір” тебе йому в руки засунула, сумку кинула і пішла. Тоня нічого цього не бачила, весільну сукню з батьками вибирала, в місто поїхали.
– Льонька розгубився, зблід, – дитина, а значить весілля на межі. Ти кричиш. Я тебе до хати, щоб сусіди не побачили, не почули.
– Годувати треба, тобі два тижні від народження, довідка в пелюшках була. Я ніколи не тримала дітей на руках, а тут ти мокра, голодна. Льонька за голову схопився, батько розгубився.
– Міг би й врізати йому тоді, але видно стрес… сестру шкодував, та й Льоня добрий, Тоня його любить. Але тут…
– Знайшли ми в сумці пелюшки, пляшечку… справилися з першим шоком, а тут Тоня з батьками повернулися. А що казати? Як пояснити? Де дитину взяли? Чия?
– Ну тато й каже, що наш малюк – удочерили. Я й сама розгубилася від його слів. Що ми вже їздили придивлялися, збиралися брати дитину. А що так швидко – вранці не було, а тут уже? Ну вийшло так.
– Тоді на Льоню ніхто й уваги не звернув, усі стали допомагати з тобою, поради давати, бабусі приєдналися. Радість у всіх була. Врятували Льоню та його весілля.
– А як же мої документи, все інше?
– Це ми вже потім усе видалили після весілля. Я все боялася твоєї матері, раптом одумається і все зіпсує. Тебе забере, Льоню підставить. Не з’явилася вона. Ледве розшукали її… Про неї не питай, давно в живих немає.
– А може я зовсім і не дядька Льоні донька, може…
– Ти моя дочка та батька, чоловіка мого. Льоня тебе теж любив, як дочку, ти хіба не розуміла? А йому ти точно донька. Він два роки тому зробив тест ДНК, ось навіть мені усі папери віддав.
– Я йому тоді твою зубну щітку віддала. Він не сумнівався, просто щоб проблем зі спадщиною не було. Раптом його діти надумають оскаржити.
– Він усе життя допомагав тобі, гроші нам надсилав, речі привозив, продукти. Він же був пробивний, розумний, бізнес відкрив. Квартира твоя – його заслуга.
– Звідки б ми стільки грошей взяли? А наші ремонти? Це також його заслуги. А дітей у нас так і не вийшло, не доля видно. А може, доля. Дочка ти нам.
– І що мені тепер робити?
– Спадщину отримуй. Що ще? А що лишив?
– Рахунок у банку.
– Гроші ніколи не завадять. Квартира в тебе є, машина також. Син, донька, онуки… чоловіка тільки нема. Відпочивай, живи на своє задоволення. Його бізнесом давно займаються діти.
– Чоловіка не купиш, та й не потрібний він. Пішов і пішов. Назад не пущу. Бізнес мені не потрібний. Я своє заробила. Можна сказати, що це був мій маленький бізнес.
– Так, дочко. Ти все більше стала схожа на нього, на Льоню.
– А якби тоді ви не взяли мене?
– Льоня б тебе не залишив. Він не такий. Може весілля б зірвалася тоді, якби не ми, але ти була б зі справжнім батьком. Ніхто не знає, як би все було. Пізно про це говорити.
– Я завжди думала, що схожа на тебе, мамо. У нас навіть зачіски однакові. Подивися. Як добре, що ти є у мене, як добре, що у мене було два татка.
Дві жінки дивилися одна на одну в дзеркало, – матір та дочка. А як інакше, життя щасливе прожили, та й попереду ще чимало…
Залишайте свої думки в коментарях, підтримайте автора вподобайками!
