– Дякую, дідусю Бог…

Хлопчик отямився від приглушеного стогону. Він обережно підійшов до ліжка:

– Мамо, тобі погано?

– Матвію, водички принеси, будь ласка…

– Зараз! – він стрімголов побіг на кухню.

Через хвилину він уже простягав матері повний кухоль.

– На, мамо, попий.

У цей момент хтось постукав у двері.

– Синочку, відчини. Мабуть, баба Ніна зазирнула.

На порозі справді стояла сусідка, в руках у неї був великий кухоль.

– Як ти, Машенько? – Вона торкнулася її чола. – Жар у тебе сильний. Я гаряче молоко з маслом принесла, випий.

– Я вже випила ліки…

– Тобі б лягти до лікарні. Лікування там краще. Та й харчування нормальне. А в тебе в холодильнику – пусто.

– Тітко Ніно, я всі гроші на ліки витратила, – на очі Марини навернулися сльози. – Не допомагає нічого.

– Так лягай у стаціонар.

– А Матвійко? З ким він залишиться?

– А якщо з тобою що станеться, то з ким він залишиться тоді? Адже тобі й тридцяти немає, а вже одна з дитиною і без копійки в кишені, – вона м’яко погладила дівчину по голові. – Гаразд, не переймайся.

– Тітко Ніно, що мені робити?

– Все, я лікаря викличу, – сусідка дістала телефон.

Вона додзвонилася, переговорила.

– Приїдуть упродовж дня. Як тільки будуть, нехай Матвій за мною прибіжить.

З цими словами вона попрямувала до виходу. Хлопчик пішов за нею.

– Бабуся Ніно, мама буде жити?

– Не знаю. Треба у Господа допомоги просити. Тільки ось твоя мама в Нього не вірить.

– А дідусь Бог допоможе?

– Звісно. Сходи до церкви, свічку постав, попроси Його, і допоможе. Все я пішла.

Матвій повернувся до кімнати задумливий.

– Матвійко, ти, мабуть, голодний? А в нас і їжі майже немає… Принеси дві склянки.

Коли він подав посуд, мати розлила в неї молоко.

– Пий.

Він випив, але від цього їсти хотілося ще сильніше. Марія зрозуміла це одразу. Насилу вона підвелася, дотяглася до гаманця:

– Ось п’ятдесят гривень. Купи два пиріжки, з’їж по дорозі, а я поки що щось зварю. Іди, синку.

Провівши хлопчика до дверей, Марія, тримаючись за стіни, дісталася кухні. У холодильнику лише консерви, залишки маргарину. На підвіконні – цибулина, та пара картоплин.

– Треба суп зварити…

Голова запаморочилася, і вона сіла на табуретку:

– Що зі мною? Сил немає. Пів відпустки минуло, грошей немає. Якщо не вийду, як збирати Матвія до школи?

– За місяць уже в перший клас. Рідних немає, допомогти нема кому. А тут ця хвороба… Треба було одразу в поліклініку йти. А тепер? Якщо мене покладуть, як він один?..

Стиснувши зуби, Марія почала чистити картоплю.

Голодний, але схвильований Матвій йшов вулицею.

– Учора мати навіть не вставала. А що як її не стане? Тітка Ніна сказала – дідусеві Богові треба розповісти. І він звернув до церкви.

…Микита йшов туди ж. Вже пів року, як повернувся зі служби. Йому дивом удалося вижити. Пересувається сам, хоч і з палицею.

Ран багато, шрами не лякають. Одружуватися, вважай, і нема на що. Друзів немає, у побуті пусто. Гроші на рахунку є, пристойна пенсія, але навіщо все це одному?

Сьогодні – рік, як не стало Роми та Стаса. Микита прийшов у храм поставити їм свічки. Біля входу подав жебракам по п’ятдесят гривень:

– Помоліться за хлопців, Романа та Стаса…

Він увійшов, купив свічки, запалив їх і почав читати молитву, яку його навчив батюшка. Перед очима – обличчя друзів.

Поруч став худенький хлопчик, у руці дешева свічка, він розгублено озирнувся. До нього підійшла жінка похилого віку:

– Допомогти, маленький? – запалила свічку, показала, як перехреститись. – Скажи Господу, навіщо прийшов.

Матвій довго дивився на образ, потім прошепотів:

– Допоможи, дідусю Бог! Мама хворіє. У мене нікого, окрім неї, немає. Нехай видужає. Ми не маємо грошей на ліки. А я скоро до школи, навіть портфеля немає.

Микита чув усе. Його власні біди раптом стали нікчемними. Хотілося закричати:

– Люди, як це можна? Хіба не знайшлося нікого, хто б допоміг хлопчику?!

Він рішуче підійшов:

– Гей, хлопче, ходімо зі мною!

– Куди? – малюк дивився з переляком на суворого дядька з палицею.

– Дізнаємось, які ліки потрібні твоїй мамі, і купимо.

– Ви… серйозно?

– Мені дідусь Бог передав твоє прохання.

– Правда? – очі Матвія засяяли. – Тоді пішли!

– Як тебе звати?

– Матвій.

– А мене дядько Микита клич.

У квартирі чулися голоси Марини та сусідки.

– Тітко Ніно, дивись, вона стільки виписала, а ліки дорогі. У мене всього п’ятсот гривень.

– Марійко, то в лікарню лягати треба.

І тут відчинилися двері. Увійшов Матвій із незнайомим чоловіком.

– Мамо, які тобі пігулки? Ми з дядьком Микитою сходимо і купимо.

– А ви… хто?

– Все буде гаразд, – м’яко відповів Микита. – Давайте рецепти.

– Але ж у мене…

– Ми знайдемо гроші, – впевнено сказав чоловік, поклавши руку на плече Матвія.

– Мамо, ну давай же!

Марія чомусь йому повірила. Простягла рецепт.

– Маша, ти його взагалі не знаєш! – шепотіла в паніці тітка Ніна.

– Але він… мабуть, добрий чоловік.

– Гаразд. Я пішла.

Марія сиділа, не маючи сил ні думати, ні рухатися. Потім раптом відчинилися двері. Вбіг Матвій:

– Мамо! Ми купили все! І ще купу солодощів!

За ним увійшов Микита, в очах – щастя.

– Дякую вам… – прошепотіла Марія. – Проходьте…

Він пройшов, збентежено спираючись на палицю. Марія посадила його за стіл.

– Вибачте, почастувати особливо нема чим.

– Ми все принесли! – радісно вигукнув Матвій і почав викладати покупки.

Марія ахнула – половина пакетів була забита солодощами, та дорогим чаєм.

– Я зараз чай поставлю.

Поки кип’ятила воду, відчувала, як наче хвороба відступала. Не хотіла виглядати перед Микитою слабкою.

– Маріє, ви впевнені, що вам не треба лежати? Адже ви бліда.

– Нічого, зараз ліки прийму. Дякую вам.

Вони сиділи втрьох. Пили чай, слухали балаканину Матвія. Розмова була легкою. Теплою. Їм не хотілося розходитися, але…

– Дякую. Мені час. Ви лікуєтесь, – Микита підвівся.

– І я дякую вам. Навіть не знаю, як віддячити…

– Дядю Микито, ви ще прийдете?

– Звісно. Ось мама видужає – і підемо за портфелем.

Минуло два тижні. Марія одужала, повернулася до роботи – відпустку перервали через аврал. Вона була навіть рада, бо гроші потрібні.

Настала субота. З ранку вони зібралися до крамниці – дивитися, що потрібне до школи.

– Мамо, а в тебе гроші є?

– Поки що ні, але аванс дадуть. Я позичила небагато, на їжу вистачить.

Пролунав дзвінок домофона.

– Хто там?

– Маріє, це Микита…

Вона відразу натиснула на кнопку.

– Хто, мамо?

– Дядько Микита.

– Ура!

Він увійшов – тепер зовсім інший. Модний, доглянутий, із гарною стрижкою.

– Я ж обіцяв, Матвію! – усміхнувся він. – Доброго дня, Маріє.

– Привіт, Микито…

Перехід на «ти» стався зненацька. І приємно.

– Ви готові? Ходімо!

– Куди?

– Шкільні покупки робити!

– Але…

– Я ж обіцяв!

Марія завжди звертала увагу на дешеве, але зараз поряд була людина, яка купувала все без огляду. І не заради хвастощів, а тому, що хотів порадувати її сина. Вони повернулися на таксі.

– Пішли гуляти, пообідаємо десь, – запропонував Микита.

– Мамо, будь ласка!

Тієї ночі Марія довго не могла заснути. У голові – день, їхня прогулянка, добрі очі Микити. Розум сперечався із серцем:

«Він старший, некрасивий…»

«Але він – добрий. Він нас любить».

«Ти хотіла іншого…»

“Ні. Я цього хочу. Я його кохаю».

Вони вінчалися в тій церкві, де хлопчик ставив свічку. Микита стояв без палиці. Марія – поряд. А Матвій дивився на образ і шепотів:

– Дякую, дідусю Бог!

Пишіть коментарі, ставте вподобайки.