Тітку Пашу привезли з села. Літній жінці вже важко з господарством стало поратися.Ось племінниця Ліда її в місто до себе і забрала.
Чоловік Олексій не заперечував. Він був тихий, худий, в окулярах. І в усьому слухався беззастережно своєї гучноголосої та пишнотілої Лідочки.
– Не чужа ж людина. Тітка все-таки. В неї своїх дітей немає. А в мене матусі тепер нема. Вона від тітки Паші на тридцять років молодша була, та й рідні вони були тільки по батькові.
– І треба такому статися, матуся моя так рано з життя пішла, ох. Шкода тітку! Заберемо! – Винесла вердикт Лідочка.
Її діти – Костянтин та Ніночка тітку не знали. Та що там, Ліда сама тітку Пашу пару разів бачила. Телефоном вони не спілкувалися. Лише листами. Як з’ясувалося, нічого із сучасної техніки у тітки Паші взагалі не спостерігалося.
І ось вона тут із ними. Маленька, немов гномик. Волосся пухнасте, немов кульбаба. Капелюшок-таблетка на голові. І зовсім молоді очі пронизливо синього кольору.
У руках – вузлик та сітка, які за радянських часів випускали. Дві старі валізи. На руках – пухнастий рудий кіт. Він глянув ліниво на господарів квартири, зістрибнув на підлогу і пішов вивчати територію.
– Це Мандарин. Із собою взяла. Жива душа, не гнівайтеся, – промовила тітка Паша. І додала:
– Ось ви які у мене! Рідні мої!
Потім було застілля. Із собою старенька солінь-варень привезла. Ліда здивувалася тому, як її вибагливі до їжі діти вплітали за обидві щоки варення, огірки, лечо та інше.
– Лідо! Дача у вас є? Усього насаджу, хоч здоров’я вже й не те, але треба вирощувати все! Без свого ніяк! – Промовила тітка Паша.
Ліда сказала, що дачі немає. Для чого вона? Все можна купити. Та й ніколи їм. Вона на двох роботах, Олексій також. Дітей бачать уривками. Квартиру взяли в іпотеку ще довго платити.
– Дача потрібна. Не дивись на мене так, Лідо. Людина без землі не може. Купимо. Придивимося ділянку, – і тітка Паша пішла до своєї кімнати.
– Придивимося, ага. Крутимось, часом у всьому собі відмовляємо. Тітка думає, що ми мільйонери, чи що? – бурчала Ліда, миючи посуд.
Наступного дня був вихідний. Олексій блаженно валявся у ліжку та читав газету. Ліда, крикнувши, щоб діти розігріли напівфабрикати, вирішила ще подрімати.
Костик та восьмирічна Ніночка звично уткнулися у телефони. Кіт Мандарин сидів біля них і крутив головою. Увійшла тітка Паша.
– Що це ви робите? – поцікавилася.
Діти почали навперебій пояснювати. І навіть показувати. Тітка Паша похитала головою, потім сказала:
– У нас у селі я теж такі бачила. Не зовсім такі, простіші. А я не придбала собі чогось, потреби не було. Вашій мамі листи писала, мені так зручніше.
– Потрібна річ, гарна. Виходить, у будь-якому куточку людину знайти можна. Корисний винахід. Гаразд, кладіть їх і ходімо зі мною!
– Навіщо? Ми тут граємо! – Заперечив Костик.
– Де ж граєте? Ви ж із телефонами сидите. Нікому не дзвоните, – здивувалася тітка Паша.
– Так ми граємо у телефоні! – пискнула Ніночка.
Тітка Паша почала розповідати, як вони у селі грали. А потім захопила дітей на кухню.
Коли Ліда з’явилася на порозі, вона обімліла. На столі стояла тарілка з млинцями. Щасливий син пив чай. А Ніна, стоячи біля тітки Паші, ліпила пельмені.
– Дивись, мамо! Щасливий тут буде! Раптом тобі попадеться? – Усміхнулася вона.
Слідом підтягнувся й Олексій. Він радісно мружився, повівши носом.
– Тепер у вихідний пельмені всі разом ліпитимемо. Та млинці смажитимемо! Своє треба все їсти! – Заявила тітка Паша.
– Так немає сенсу начебто. Зараз все купити можна! – Заперечила Ліда, яка готувати терпіти не могла.
Купувала здебільшого все у заморозках та готове. Сім’я начебто й не заперечувала. До сьогоднішнього дня.
– Ні, мамо. Давай робити самі. Я таких пельменів ніколи не їв! – промовив Костик.
А потім тітка Паша, взявши моток гумки, намотала її на стільці, й почала показувати Ніночці, як у них у селі в “гумочки” грали.
– А ви що? Не стрибаєте так? – Запитувала вона.
– Та куди там! Вони й на вулицю вийдуть, то в телефонах сидять! Сучасне покоління! – крекнув Олексій.
– Не діло це! Потрібно спілкуватися наживо! Телефони – потрібна річ, нікуди без них. Але треба їх за призначенням використовувати – тобто дзвонити. Або ще щось надсилати там, якщо знадобиться. І все! – Промовила тітка Паша.
Вечорами вона в’язала, а поряд на кріслі лежав кіт Мандарин.
– Мамо, дивись! – якось потягла Ліду за собою донька.
Та вийшла до передпокою, потім зазирнула у ванну.
Тітка Паша гладила бік пральної машини, примовляючи:
— Зі святом тебе, моя хороша! Служи нам довго, довгих років тобі, люба!
– Тітко Паша, ти чого? – Прошепотіла Ліда, думаючи, що тітка розумом рушила.
– Чого-чого? Сьогодні ж жіноче свято. Пральна машинка – вона, отже, дівчинка. От і вирішила її привітати! – Розсміялася тітка Паша.
– Але ж вона не жива, тітко. Дурниця якась! – пирхнула Ліда.
– Усе техніка розуміє, не кажи так. Якось у нас у селі у Васьки трактор мало не зав’яз. Він його давай ласкаво підбадьорювати. І вдалося їм вийти зі скрутного місця. А ти кажеш: “Не жива”.
– І Кузьмич за свою машину сідає, завжди їй наказ дає перед дорогою і називає її «Петрівна». Ви ж самі не розумієте, які щасливі!
– Ми раніше білизну вручну прали. Багато. На річку ходили полоскати. А тут дивися, скільки всього зручного для вас, а ви все одно похмурі ходите! Телефони он є, якщо їх у справі використовувати.
– Завжди знаєш, де дитина знаходиться. Машинка розумниця все випере. Мікрохвильова піч ця, гріє як, – немов дитина, раділа, обводячи все навколо поглядом, тітка Паша.
Вона й дітей зі школи почала зустрічати. У Костика якось проблеми виникли у класі. Матері та батькові не розповідав. І поки плакав удома в куточку, рішуче увійшла тітка Паша.
Костик їй усе виклав, не зрозумів, як. А наступного дня до школи на два перших уроки не пішов. Вдома було незвично тихо. Навіть тітки Паші не було.
– Мабуть, пішла прогулятися, – подумав хлопчик.
І почав збиратися. Біля класу зупинився. Йому здалося, що чує знайомий голос! Зазирнув у прочинені двері. Вчителька сиділа на стільці. А біля дошки… тітка Паша. І щось захоплено розповідала.
– Ой! Ну, навіщо вона прийшла! Сміятимуться ж! – Костик притулився до дверей.
Але ніхто не сміявся. Урок закінчився. Його однокласники обступили тітку Пашу. Він боком увійшов усередину. Назустріч ішов Петя, головний задирака, від якого Костику діставалося.
– Привіт, а ти що так довго сьогодні? Слухай, а класна бабуся! Вона нам стільки всього розповіла. Жаль, у мене бабусі немає. Я за нею… так сумую.
– Завтра твоя обіцяла з нами в парк сходити. Вона стільки знає про рослини, про тварин! Так цікаво розповідає! Вчителька їй дала виступити, – посміхався Петя.
– Так… Вона така! – Костик засміявся у відповідь і побіг до тітки Паші, щоб обійняти її.
А Ліда ввечері заплакала, бо втомилася від усього. І знову поряд опинилася тітонька.
– Не плач, люба. Що ти? Все ж у тебе на місці! Чого ревеш!
– Набридло! Працюю багато, життя не бачу. Льоша у мене, як тютя. В інших мужики, як мужики – справжні! Сама стала… як розвалюха. Зараз такі, як я, не в моді, – плакала на тітчиному плечі Ліда.
Тітка Паша дала їй виплакатися. Чаю налила.
І почала говорити. Про те, як одного за одним втратила троє дітей ще крихтами. Як рано пішов із життя її здоровий і гарний чоловік.
Як із тяжкою хворобою боролася, втрачаючи у вазі, але все-таки вистояла. Хоча корчилася від нестерпного болю і майже нічого не їла.
– То що за мода у людей така? Кожного Господь по-своєму створив. Одні тонкі, наче билинки. Інші при формах. Так і смаки різні, Лідочко. Раніше, навпаки, жінки огрядні цінувалися! Ти яка в мене чудова!
– Волосся в’ється від природи, очі нашої породи, великі, сині. І фігурка в тебе гарна. Цінуй, що є! В багатьох цього немає. Скільки людей самотніх! А Льоша в тебе золотий.
– Дивиться із любов’ю, все для сім’ї. І дітки у тебе – щастя таке! Що ж до решти… Вирішиться все, щось я забула про одну річ, гаразд, настав час у ліжечко! – І тітка Паша пішла, залишивши Ліду на кухні.
Тій і плакати вже розхотілося. Чого це вона? Має ж рацію тітка. Все в неї є. А вона розпустила нюні.
У той день Ліда звично чекала з роботи чоловіка. В неї настала довгоочікувана відпустка. Його не було.
– Діти! Батько не дзвонив? Ви де? – Запитала вона.
Костя на кухні щось колотив у кухлі. Вона помітила, що він став виявляти небачений раніше інтерес до кулінарії. І вже навчився перевертати в повітрі млинці.
Ніна будувала зі стільців будинок, розвішуючи покривала і розсадивши іграшки. Телефони сина та доньки лежали на полицях. Останнім часом Ліда зауважила, що вони до них не торкалися, відповідаючи лише на дзвінки.
Ліда знову і знову набирала чоловіка. Там звучало: “Абонент тимчасово недоступний”.
І тут вона похолола. Тітка Паша! Де вона? Не чути звичного човгання капців, її спокійного голосу.
Кинулася до її спальні. На ліжку ліниво потягався кіт Мандарин.
– Костю! Ніно! Де тітка Паша! – ойкнула Ліда.
Діти прибігли одразу.
– Ми зі школи прийшли разом з нею. А потім вона кудись пішла, – прошепотіла Ніночка.
– Давно? Ніно, давно? – скрикнула Ліда. Дочка кивнула головою та заплакала.
– Господи! Ми ж їй мобільний купили, а вона його з собою знову не взяла. Ну, як же так? Вона ж старенька зовсім! – Ліда безсило сіла у крісло.
Костик помчав одягатися.
– Куди ти? – побігла за ним мати.
Шукати! Мамо, ми ж не зможемо без неї! – і син побіг униз сходами.
Ніночка сунула ноги в кросівки та попрямувала за братом. Ліда, на ходу одягаючись, припустила за дітьми.
Ті біля під’їзду стояли щасливі.
– Ви чого? – Запитала Ліда.
Вони показали рукою ліворуч.
Звідти, тримаючи Олексія під ручку, йшла в капелюшку з маками тітка Паша.
– Тітонько! Налякала! Не можна так! На кілька годин з дому! А ти де був? – Вткнулася в плече чоловіка Ліда.
– Та ми з ним ходили цю вашу закривати… як її… патьоку! – Заявила тітка Паша.
– Що? Але… Як? – тільки й змогла вимовити Ліда.
– Та ми тобі сюрприз хотіли зробити. Тітка Паша в нас…. Молодець яка. Нема слів, врятувала нас просто! – розсміявся Олексій.
– Тьотю… Звідки у тебе гроші? Не варто було, – почала Ліда.
– Що означає, звідки? По-перше, збирала. Пенсія у мене пристойна. Господарство своє було, я майже не витрачала нічого. Молоко, яйця водилися, хліб сама пекла.
– По-друге, – будинок продала свій. А куди вони мені? У труні кишень немає. Я й так хотіла їх залишити вам. Але краще одразу ж віддати, так потрібніше, – нехитро промовила тітонька.
Ліда мовчала. Можна тепер не працювати на двох роботах. І їй, і чоловікові. Більше часу для сім’ї буде. Як добре!
– Так, завтра поїдемо за місто. Дачу дивитись! Ми з Олексієм уже вибрали будиночок! – Продовжила тітка Паша.
– Будинок свій буде! Ура! Дача! А ти обіцяла світлячків навчити правильно дивитися! І кошики плести! – діти почали обіймати тітку Пашу.
Всі разом, обійнявшись, вони пішли додому. На хвилину Ліда затрималася біля під’їзду. І спрямувавши погляд вгору, до хмар, прошепотіла:
– Дякую! Дякую тобі, Господи, за тітку Пашу!
Ось така життєва історія до вашої уваги. Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
