– Ну кого ще принесло спозаранку? – Олег виглянув із ванної із зубною щіткою в руці.
– А як ти думаєш?
Ліда, не чекаючи відповіді, вилізла з-під ковдри й пішла до дверей. Вона вже здогадувалася. Прийти в цей час могла лише одна людина: її мама.
Анастасія Михайлівна стояла на порозі. Невисока, повна, з рум’янцем на щоках і цілим оберемком пакетів у руках.
– Ось принесла вам на вихідні. Вам нема коли готувати, – мати протиснулася всередину, наче кішка.
У руках — пиріг, контейнер із маринованим м’ясом, апельсини, банани та ще щось, що Ліда навіть не встигла розгледіти.
– Мамо, дякую, звичайно… але ми зараз у парк збиралися. У нас квитки на квест, вирішили зводити дітей, – обережно сказала Ліда, сподіваючись, що це не збентежить матір.
Це її й справді не збентежило. Зовсім.
– От і чудово! Банани з собою візьмете, – відмахнулась Анастасія, бадьоро крокуючи на кухню. – А м’ясо ввечері посмажите.
– Я його вже й порізала, і з цибулею перемішала, і додала приправок. Я вас не затримаю, я лише на хвилинку.
У цей момент із кімнати вийшла молодша дочка.
– Мамо, а ми не запізнимося? А коли ми поїдемо? – Запитала вона, потягнувши Ліду за руку.
Та нервово посміхнулася і ласкаво провела долонею по волоссю дочки.
– Скоро. Дуже скоро.
Все в цьому будинку натякало на те, що вони поспішають, але Ліда знала: у маминому виконанні «хвилинка» – це щонайменше година.
Зараз почнеться ходіння по квартирі, витирання пилу з підвіконь, «цінні» поради про вологі серветки та сутулу спину у старшого сина.
– Лідо, а ти коли прала штори востаннє? Вони в тебе вже потемніли. І подивися, у вас іграшок у дитячій – як у крамниці. Треба щось віддати. Будинок захаращують. Вони пил накопичують, в дітей потім буде алергія.
– Мамо, у нас все під контролем, – стримано відповіла Ліда, відчиняючи холодильник, щоб сховати м’ясо. – Ми самі впораємось. Справді.
Мама голосно зітхнула, зробила паузу і, як би, між іншим, вставила:
– Та я знаю. Ви вже дорослі. Я тут нікому не потрібна. Тільки нагадаю: Оленці давно час до логопеда. У неї з шиплячими досі все не гладко.
Олег, вийшовши у коридор, зустрівся з дружиною поглядом і тихо розвів руками. Він уже звик. Черговий вихідний погрожував піти собаці під хвіст.
Минула майже година. Година моралі, нав’язаної турботи й дитячих капризів. Коли мама нарешті пішла, дочка вже скиглила, просила поїсти, а настрій випарувався.
Хотілося не сімейних прогулянок, а розвалитися на дивані, та відпочивати цілий день. Ліда зачинила двері й повільно притулилася до них спиною, закотивши очі.
– Ну, вона ж у тебе добра. Хоче, як краще, – сказав чоловік, невпевнено потираючи плече.
– Ага. Добра. Тільки поруч із нею я не живу, а складаю іспити. З усіх предметів одразу: материнства, господарства, відносин. Вона буквально витрушує з мене увагу.
Вони мовчки розійшлися у своїх справах. Олег допомагав синові застебнути куртку, Ліда розбирала пакети з “допомогою”. Серце щеміло.
Їй здавалося, що вона щось зробила не так. Не подякувала від душі. Не відповіла так, як личить хорошій дочці. Не дуже достатньо зраділа.
Найгірше було те, що Ліді не хотілося радіти. Десь у глибині душі шкрябалася думка: а що, коли вона зірветься і скаже матері все, як є?
Чи витримає їхня любов такі випробування? Чи витримає мати відмову?
Ліда постійно почувала себе так, наче їй на плечі повісили важке пальто. Тепле, але все одно важке.
– Я не скаржусь. І дуже люблю її. Просто… іноді так хочеться побути не лише зразковою дочкою та мамою, а й жінкою. Просто людиною, – зізналася вона того ж вечора, залишившись із чоловіком наодинці.
За вікном йшов дрібний сніг, діти вже спали, а Ліда машинально помішувала чай, дивлячись в одну крапку на столі.
– Може, спробуємо вбити двох зайців одним махом? – раптом запропонував чоловік.
– Що ти маєш на увазі?
– Відправимо дітей до твоєї мами. Нехай вона сидить із ними, а ми відпочинемо.
Ліда аж пожвавішала і підвела погляд.
З цього моменту і почався їх довгоочікуваний перепочинок. Він нагадував ковток чистої холодної води після подорожі пустелею.
Спершу все було добре. Мама приймала онуків із захопленням: готувала їм млинці, ліпила вареники, перебирала з ними старі фотографії.
– Так добре, коли діти в будинку! – раділа вона. – Я ніби знову молода. Не одна.
Ліда та Олег уперше за п’ять років сходили у кіно. Потім гуляли парком, зайшли до кав’ярні. Говорили не про садок та школу, не про закупівлю на тиждень.
Просто розмовляли про життя, про майбутнє, про те, що хочеться пожити не лише, як батьки, а і як чоловік із дружиною.
– Відчуваєш? – Ліда взяла чоловіка за руку, коли вийшли на набережну. – Не поспішаємо, не біжимо, не стежимо за дітьми. Просто йдемо.
– Я думав, що нам таке вже не світить, – усміхнувся він.
Вони не стали обговорювали Анастасію. Боялися злякати це тендітне відчуття спокою.
Але затишшя виявилося тимчасовим. Вже за кілька тижнів, у неділю вдень, у дверях знову з’явилася мама. З сумкою в одній руці та молодшою онукою в іншій. Старший онук біг слідом.
– Я тільки на хвилинку! Внуки хотіли вам малюнки показати. Та й нудно нам там одним. Все одно поруч живемо, чому б не зайти.
Ліда втомлено зітхнула. Хотілося закричати на весь будинок. Не на когось, а в порожнечу.
– Мамо, ми обідали…
– То я не заважаю! Ми швидко! Я дітей зараз до телевізора відправлю, а сама якраз вам щось приготую, якщо потрібно. І онуків заразом погодую.
Через п’ятнадцять хвилин кухня знову нагадувала гуртожиток: дитячий сміх, біганина, тіснота, каструлі та чергова розповідь про те, як Анастасії все це на радість, але вже «важко в такому віці».
Коли вони пішли, Олег сів на край дивана, видихнув і відтягнув комір так, наче той душить його.
– План майже спрацював. Майже, – тихо промовив він.
Ліда лише втомлено кивнула. На них ще чекало грандіозне прибирання на кухні. Все було в крихтах, після обіду та приготування раковина ломилася від брудного посуду, син примудрився випадково розсипати цукор.
– Так і не відмовиш тепер…
Вони мовчали. Їм обом було ясно: настав час обміркувати наступний крок. У цій партії мама вигравала за старою схемою через почуття провини. Ліда зітхнула і відкинулася на спинку дивана.
Після третього такого вікенду вона зрозуміла: якщо нічого не змінити, все знову скотиться туди ж. Мама знову почала жити їхнім життям.
У неї завжди був привід заглянути в гості: то внучка вередує без улюбленої іграшки, то треба переодягнути дітей, то забігли відпочити.
У голові Ліди вже зріла нова тактика. Не ідеальна, але хоча б робоча. Трохи нечесна, проте треба було якось зберегти себе, не зламавши при цьому задушливо дбайливу матір.
– Нам треба реально зникати, – сказала Ліда до чоловіка. – Або… не зовсім реально. Щоб здавалося, що ми зникли.
Олег спантеличено підняв брови.
– Ти пропонуєш… брехати?
– Я пропоную жити. Хоча б у вихідні. Говоритимемо, що поїхали за місто чи до друзів. А самі залишимось удома. Або поїдемо, якщо захочемо. Головне, щоб мати повірила, що нас немає, і не лізла сюди.
– А як раптом спалимося?
– Скажемо, плани зірвалися. Голова заболіла, машина зламалася, та хоч бронь на базі скасували. Ми викрутимося. Головне – боротися за свою свободу.
Так вони й стали зникати. Майже щоп’ятниці Ліда дзвонила матері та видавала чергову відмазку.
– Мам, ми знову на базу, пам’ятаєш? Без зв’язку. Знаєш, ми з Олегом тепер менше лаємося. І діти стали спокійнішими. Ми б без тебе не впоралися. Дякую тобі за все, що ти робиш для нас.
Мама спочатку робила паузу, потім зітхала та погоджувалася. Усередині все приємно розпирало від своєї корисності, адже без неї – нікуди. Прямо, як у юні роки, коли Ліда була ще маленькою і не могла сама подбати про себе.
Спочатку дочка почувала себе гидко. Обман був їй у новинку. Але коли вони з Олегом знову залишились у тиші, без криків і «мамо, де мої шкарпетки?», – докори, як рукою зняло.
Вона лежала на дивані в піжамі, дивилася улюблений серіал і їла морозиво ложкою прямо з контейнера. Було ніяково, але так добре.
В той самий час мама надсилала їм фото з парку: діти годують голубів, а ось катаються на гойдалках. Ліда дивилася на знімки та відчувала щиру теплу подяку. Нарешті – без присмаку роздратування, втоми, що гризла зсередини.
Іноді вони й справді виїжджали. Знімали будиночок у вихідні, гуляли, спали без будильника, вечеряли у кафе. Іноді залишалися вдома і просто відключалися від усього.
– Знаєш, – якось сказав Олег, лежачи з книгою поруч, – мені ще ніколи не доводилося ось так брехати заради сім’ї. Це дивно, але працює.
– Ми не брешемо, – поправила Ліда. – Ми всіх рятуємо. Дітям добре. Мама почувається потрібною. Адже вона живе не заради себе. Заради нас, заради онуків. А ми тим часом можемо хоч трохи пожити для себе.
– Думаєш, це назавжди?
– Не знаю. Я б, звичайно, хотіла зводити її до психолога, щоб вона теж навчилася жити для себе. Хоча б трішечки.
– Але ти уявляєш, як вона відреагує на таку пропозицію? Поки що все працює – нехай буде так. Якщо раптом припинить працювати, знову придумаємо щось нове.
Мабуть, це був не ідеальний варіант, але життя й не казка. Ліда була готова захищати свою сім’ю, хай навіть у такий спосіб.
Зрештою, далеко не все сказане було брехнею. Тепер мати й справді рятувала їх, хай не зовсім так, як вона думала. А ви як вважаєте, брехня на користь всім – це ганебно?
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
