– Мамо, у мене для тебе дуже хороші новини, – радісно повідомила дочка телефоном, – Коли дізнаєшся, заплачеш від щастя.
– Боже мій, Рито, мені вже не терпиться дізнатися, – з усмішкою відповіла Валентина Іванівна. – Від радості я готова плакати, хоч щодня.
– Ну, то ми зараз приїдемо з Веронікою, гаразд? – з надією спитала вона.
– Приїжджайте, доню. Я якраз твій улюблений пиріг спекла – лимонний.
– Все, вже біжимо. Вдягаю Вероніку, беру коляску, і ми висуваємось.
Жінка глянула у вікно. Було вже темно. Валентина Іванівна уявила, як Маргарита з маленькою донькою дістаються до неї нічним містом, і згадала себе. Понад двадцять років тому, вона так само добиралася додому після роботи…
…Жінка забирала доньку з садка, та їхала через усе місто. Рита ходила в дитячий садок від ткацької фабрики, де Валя працювала ткалею.
А кімната у гуртожитку, де жили мати та донька, знаходилася на іншому кінці міста. Якщо траплялися нічні зміни, Рита залишалася в цілодобовій групі.
Донька у Валентини Іванівни була одна. Вона з’явилася у неї у вісімнадцять із половиною років. Батько дитини – студент політехнічного технікуму, втік з горизонту одразу ж, як донька з’явилася.
Спочатку він обіцяв коханій золоті гори, міцну родину. Говорив, що готовий взяти відповідальність, але все це виявилося брехнею.
Двадцятирічний хлопець швидко зрозумів, що все це йому не потрібне, і покинув молоду матір. Допомогти Валентині не було кому. Дівчина виросла у дитячому будинку.
Після випуску вона отримала кімнату у комуналці, які у другій половині дев’яностих видавали сиротам за договором соціального найму.
Освіти у дівчини не було, та й звідки. Ледве переступила поріг повноліття, одразу ж – дитина. Ну і що робити у такому разі?
Допомогла їй старша по будинку – Зоя Костянтинівна. Жінка домовилася з керівником компанії, й одиноку матір взяли на роботу двірником.
Працювала Валентина в тому ж дворі, де жила, та ще й у сусідньому. Донька часто спала у візку поруч із мамою, поки та підмітала подвір’я, збирала сміття.
Сусіди попалися незговірливі, безплатно доглянути дитину кілька годин, ніхто не хотів. Ну, а платити Валі не було чим.
Так і жили удвох. Чоловіки, звичайно, звертали увагу на молоду самотню матір, але Валентина більше не вірила нікому. Та й сусідки – пенсіонерки масла у вогонь підливали:
– Усім їм тільки одне треба. Сама подумай, що їм потрібно від самотньої жінки з дитиною? Пограє, та кине. Слухай мене, Валентино. Я життя прожила, всього побачила, – зітхала баба Нюра.
Валя і без сусідок була навчена, і виходити заміж не збиралася. Усю себе вона вирішила присвятити зароблянню грошей, та вихованню дитини.
Щоб дитина і вона сама нічого не потребували, Валя працювала, не покладаючи рук. А коли дівчинка пішла в дитячий садок, її мама влаштувалася працювати на ткацьку фабрику.
У вихідні мила під’їзди, та невеликий магазин біля будинку. Ні відпочинку, ні відпустки жінка не знала.
І коли її дочка вже закінчувала школу, Валентина змогла нарешті накопичити на однокімнатну квартиру. Порівняно з комуналкою, життя в окремій квартирі здавалося раєм.
– Ну, все, Рито, тепер лишилося зробити ремонт, меблі куплю, і поїдемо на море, – вирішила помріяти Валентина.
– Ой, мамо, ну і мрії у тебе. Приземлені якісь, – знизала плечима дочка.
– Це ти у нас про неземне мрієш, а я людина проста, та й виросла у дитячому будинку. Море, можна сказати, тільки на картинках і бачила, – зітхнула мати. – А я ж людина, і теж маю право на відпочинок. Хіба я не заслужила?
– Заслужила, мамо, вибач, – Рита обійняла маму, і поцілувала в щоку, – тільки нічого особливого в морі нема – море, як море.
– Звичайно, ти ж у мене щороку відпочиваєш на морі з дитинства. Бувало, грошей немає, але на путівку в дитячий табір, розіб’юся, але знайду. Так?
– Так, мамо, так, – сказала дівчина, і знову поцілувала матір, – Я в університет, буду пізно. Вечеряй без мене.
– Що ж ви там робите допізна? – Розвела руками мати, але доньки вже й слід застиг.
Ритою своєю мама дуже пишалася. До чого дівчинка була гарна – і розумниця, і красуня.
Після школи дівчина легко вступила в університет, ось тільки закінчити його не змогла. На четвертому курсі дитина у неї з’явилася, тож взяла академічну відпустку. А ще через рік – і зовсім забрала документи, бо дочка постійно хворіла.
Хто батько дитини, Маргарита так і не зізналася. Скільки б мама не питала, Рита тільки плакала, та й годі. Після лікарні, природно, принесла дитину до матері. З цього моменту й почалися важкі дні.
Малятко з’явилося на світ божий з дуже поганим діагнозом. Лікарі попереджали Риту, що так буде, але дівчина наполягала на своєму:
– Підніму дочку.
Валентина Іванівна була проти, просила Риту не занапастити собі життя, але коли зрозуміла, що Маргарита налаштована серйозно, почала допомагати їй. Нічого не вдієш, хто ж їй допоможе?
Поїздку на море знов довелося відкласти на невизначений термін. Попереду були надії та відчаї, сльози та безсонні ночі.
І це все в однокімнатній квартирі Валентини. Жінка так утомлювалася, що намагалася більше часу проводити на роботі. Додому не хотілося йти.
І річ зовсім не в онучці. Вероніку бабуся дуже любила. Справа була в іншому – Рита, що втомилася від такого життя, зривалася на матері, закочувала скандали. Наче Валентина винна в чомусь.
А коли малечі виповнилося чотири роки, Рита зустріла Олександра. Гарний хлопець, працьовитий. Без освіти, зате на всі руки майстер, та головне – мав власний будинок. Щоправда, у передмісті, зате на природі.
Діагноз Вероніки Олександра не налякав. Він зробив пропозицію Риті, і молоді люди одружилися. Донька та онука Валентини Іванівни переїхали жити в будинок Олександра.
Валентина зітхнула вільніше. Тепер удома була тиша, а вночі вона не схоплювалася від кожного звуку. Нарешті бабуся вирішила подумати про себе.
Вирішила накопичити грошей, та здійснити мрію свого життя – відпочити на морі. Та, не аби як, а комфортабельно, та в хорошому готелі.
Домовилася з подругами, що махнуть утрьох, можливо, навіть за кордон. Дивлячись, скільки грошей вдасться накопичити. І ось цей час настав.
Валентина Іванівна із подругами навіть путівки вже замовили. Жінка посміхнулася, і в цей момент почула дзвінок у двері. Приїхали її дівчата.
Бабуся довго обіймала та цілувала онучку, потім пили чай, обговорювали новини, а Вероніка розглядала подарунки, які для неї завжди готувала бабуся. Нарешті Рита перейшла до головного:
– Мамо, ми з Веронікою збираємося поїхати до столиці. Нас записали на операцію, – очі Маргарити блиснули вогнем.
– Та ти що? Чудово. Я дуже рада, доню, – зраділа мама і змахнула сльозу.
– Спасибі, мамо, – посміхнулася Рита і спитала, – скільки зможеш дати?
– Ти про що? – зніяковіла Валентина.
– Грошей скільки зможеш дати? Розумієш, операція безплатна, але дорога, витрати немедичні – житло, харчування нам із Сашком – за все треба платити.
– У Києві все дорого, а грошей у нас небагато. Та й не знаємо, скільки часу там пробудемо. Сашко їде із нами.
– Я не маю грошей, – розгубилася мати.
– Як це не маєш? Ти ж на море збирала. Сама ж говорила, – підвищивши голос, сердито промовила дочка.
– Так, збирала, але ми вже купили путівки.
– Можна здати назад, – наполягала Рита, – Ніка ж твоя онучка, мамо. Як ти можеш, так із нами?
– А ви зі мною? Я не можу вже здати путівку і не робитиму цього! Я поїду на море! Мріяла про це все своє життя. Навчися обходитися без моєї допомоги, подорослішай, нарешті!
Рита піднялася з-за столу, і почала швидко одягати дочку. Мовчки одягнулась, і мовчки вийшла з квартири, крикнувши наостанок:
– Дякую, мамо. Цього я від тебе не чекала – начхала на здоров’я онуки, та поїхала на море. Молодець!
– Я ні в кого не просила допомоги, виростила тебе сама. А ти звикла сподіватися на когось! – крикнула мати навздогін, потім присіла на канапу в коридорі, й заплакала.
Валентина плакала і думала, як вона втомилася. Від того, що все життя всім винна. Людям, на роботі, дочці, онучці… І коли цей обов’язок закінчиться, невідомо!
Від того, що їй було прикро за себе. Від того, що рідній дочці на неї начхати. І від того, що мрія її поїхати на це чортове море, знаходиться під великою загрозою.
Наплакавшись, вона нарешті заснула, і їй наснився надзвичайно яскравий сон – блакитна вода поруч із піщаним берегом, і дельфіни, що весело вистрибують із хвиль у променях сліпучого сонця. Як їй себе повести в цій ситуації? Допомогти внучці, чи поїхати на море?
