– Аліно, я мушу піти… У мене з’явився син. Від Поліни. Я… Я не знав, вибач. Я маю бути поряд з ним, ти ж розумієш, – спокійно повідомив Віталій і винувато опустив погляд, як щеня, що нашкодило.
Після цих слів світ Аліни зробив сальто та приземлився на голову. Вона відразу усвідомила сенс сказаного.
– У сенсі син? Ти що, зрадив мене? – Уточнила вона, нервово проковтнувши.
– Ні! – Віталій скинув брови. – Ти не так зрозуміла. Це було ще до тебе. Йому вже три роки. Просто… Вона не сказала одразу. Може, через гордість, може, образилася.
– Не знаю, що там у неї в голові було. Але тепер вона зізналася. Сказала, що дитині потрібний батько, що вона хоче повноцінну сім’ю. Що в нього навіть якісь проблеми із психікою через те, що немає тата поруч.
Аліна, здається, розучилася дихати у цей момент. Серце ніби пропустило удар, а потім закалатало десь у скронях.
Три роки… З якої радості його колишня згадала про це тільки зараз? Чому це має зруйнувати їхню родину?
– Ну, круто. Тобто там у тебе син, а тут нікого? – насупилась Аліна. – Ти хоч розумієш, як буде Артему? Його покинув уже другий батько!
Їй було боляче навіть не за себе, а за сина. Хотілося накинутися на Віталія, але вона тримала себе в руках. Стиснула кулаки, видихнула і…
– Ну, і провалюй. Я тебе не тримаю, – холодно сказала вона і пішла до вітальні.
Аліна більше не хотіла бачити цього чоловіка. І, можливо, чоловіків загалом. Тому що колись її та сина вже зрадили, і тепер історія повторювалася знову.
…Артем був ще в неї в животі, коли перший чоловік почав віддалятися. Він відсторонився, почав спати в іншій кімнаті, відмахувався від її запитань. Синові не було й року, коли чоловік повідомив, що в нього пройшли почуття, зібрав речі та пішов.
Найприкріше було те, що саме він наполягав на дитині.
– Потрібно продовжувати рід. По-моєму, нам уже час, не перший рік разом живемо, – казав він.
Аліна не розуміла, який такий рід йому треба продовжувати, адже Рокфеллером він не був. Але поява дитини здавалася цілком логічним наступним кроком, тому вона погодилася, хоч і не одразу.
А потім, коли довгоочікуваний спадкоємець з’явився, з’ясувалося, що ніякого продовження чоловікові не потрібно. Хіба для галочки, десь там, і в ідеалі – без зобов’язань.
Тоді Аліна собі присяглась: більше жодних ілюзій та рожевих замків. Чоловіки приходять і йдуть, діти залишаються. І, як правило, – із мамою.
Тому Віталія вона спочатку сприймала лише, як хорошого знайомого, з яким можна поговорити та відірватися. Аліна довго тримала дистанцію.
Вона не хотіла знову потрапити в пастку гарних слів. Навіть, коли вони почали зустрічатись, цілий рік вона не підпускала чоловіка до сина.
Вони ходили в кіно, гуляли парками та набережною, він міг пригостити її вечерею в ресторані. Але додому Аліна запрошувала його лише тоді, коли Артем був у бабусі.
Іноді Аліна не розуміла, навіщо це Віталію. Навколо багато жінок, які готові до стосунків та хочуть будувати сім’ю. Вона ж, навпаки, ні на що не претендувала.
І все ж таки він був наполегливий. Дарував квіти, міг прийти та полагодити кран, поки Артем у садочку, допомагав із важкими пакетами. Якоїсь миті почав передавати гостинці хлопчику через Аліну.
А потім став наполягати на сім’ї.
– Алін, мені здається, нам уже час задуматися про наступний рівень. Хоча б жити разом. Ми ж не підлітки, щоб переписуватись і крадькома зустрічатися раз на тиждень, – сказав він одного разу.
– Ти ж сам знаєш, у мене син, – заперечила Аліна.
– Ну то й що? Це не означає, що в тебе не може бути ще й чоловіка. Хоч я й не знаю Артема особисто, він мені не чужий. Він твій, отже, і мій теж.
Аліна міцно замислилась. Віталій дбав про неї. Може, він так само піклуватиметься і про Артема?
Вона вже поховала мрію про велику та дружну родину, але десь глибоко всередині знову заворушилася надія. І вона погодилася.
Спочатку все справді було добре. Віталій грав з Артемом у футбол, лагодив зламані іграшки, читав казки, розігруючи невеликі сценки з них.
Син навіть почав називати Віталіка «татом». Коли Аліна почула це вперше, їй здалося, що вона ось-ось розтане від щастя.
Але час минав, і Віталій почав вести розмови про «своїх дітей».
– Слухай, Аліно, може, зважимося на спільну дитину? Свою! – Запропонував він якось дружині.
У Аліни щось стислося в грудях ще тоді, але вона списала це на застереження.
– У нас вже є Артем. Він що, не свій?
– Свій, звичайно! – швидко виправив себе Віталій. – Просто… розумієш, у мене не було пелюшок і всього цього.
– Артем був уже відносно дорослим, коли я з ним познайомився. Хотілося б побавитися зовсім з малюком.
Аліна скептично підняла брови. Вона вже чудово знала, що для чоловіків ось це «побавитися» іноді обмежується рідкісними нападами ніжності та публічними вихваляннями перед іншими.
Їй же треба було виносити, народити та виховати, якщо раптом щось піде не так.
– Ну не знаю… Давай Артему виповниться бодай десять, щоб легше було, тоді подумаємо.
Віталій сприйняв це майже, як згоду, хоч і не був задоволений такою відповіддю повною мірою. Аліна ж сподівалася, що він або забуде, або передумає.
І тепер раптом ось це. Свій син на боці, який, звичайно, виявився важливішим за Артема.
– Мамо, а де тато? – спитав хлопчик, коли Аліна клала його спати.
Жінка не знала, куди ховати очі. Адже вона втягнула сина у всю цю історію, вона дала йому надію.
– Тато поїхав. Він не зможе спілкуватися з тобою якийсь час.
Вона не змогла сказати всю правду того дня. Вирішила, що пояснюватиме дитині поступово, щоб було не так боляче.
Але, зрозуміло, боляче все ж таки було, та ще і як. Були й сльози, і істерики, і червоні очі вранці. Артем не вірив, що тато більше не повернеться, казав, що знайде його.
Аліна заспокоювала сина, як могла, а потім, коли він засинав, теж плакала в подушку…
З того моменту минуло пів року. Вони навчилися жити наново, без Віталія. Час зробив своє: Артем вже майже не згадував «тата» і знову грав у футбол із друзями у дворі.
Аліна знову посміхалася, хоча рубець усередині нікуди не подівся.
І ось одного чудового дня пролунав дзвінок. Віталій. Він говорив м’яким, винним голосом. Попросив зустрітись, щоб поговорити. Аліна почувала себе так, ніби хтось розкрив стару рану на серці.
– Додому я тебе не пущу, вибач, – відповіла вона. – Максимум – можемо прогулятися в парку, поки Артем буде в школі.
Вони зустрілися біля алеї, поряд із клумбами, де колись гуляли разом утрьох. Лавки в парку були вологими після дощу, мокре листя липло до підошви.
Віталій за минулі пів року змінився на гірше: змарнів і схуд. Стара куртка висіла на ньому, як на вішаку.
– Дякую, що прийшла… – почав він. – Я… Я недолугий! Я все зіпсував! Будь ласка, дай мені другий шанс.
Віталій стояв на місці кілька секунд, а потім раптом опустився на коліна та дістав маленьку коробочку. Він відкрив її. Усередині блищала каблучка.
– Вибач мені. Я зрозумів, що накоїв. Повернися до мене, будь ласка. Благаю… Ми можемо все почати заново. Я даремно їй повірив, але тепер я все усвідомив…
Коли він робив їй пропозицію вперше, Аліна була щасливою. Тепер же… їй було боляче і ніяково. Перехожі озиралися на них, хтось навіть зупинявся. А її випалювала образа зсередини.
– Не влаштовуй сцен, – насупилась Аліна. – Ти свій вибір уже зробив.
– Недолугим був! Я ж не знав правди, – він опустив голову. – Я якось поставив Ваньку в куток. Ну, він шкодив… А Поліна, як накинулася на мене…
– Сказала, що я до Вані взагалі жодного стосунку не маю, він не мій і тому права виховувати його в мене немає. Потім сказала, що просто на емоціях ляпнула, але я наполіг на ДНК-тесті, і… загалом, це не мій син.
Аліна відвернулася. Ще одна «не його дитина». Очевидно, Поліна розійшлася з батьком сина, або зовсім не знала, хто він, і шукала міцне плече для підтримки.
Але чи то плече виявилося недостатньо міцним, чи просто Віталій припав не до душі… Та це вже й не важливо.
Аліна пам’ятала, які вони були щасливі. Пам’ятала, як планували. Як Артем просився на літо в село до батьків батька. Якась частина її хотіла пробачити його, але…
Але в пам’яті випливав її син, у сльозах, питаючи, чому тато пішов. Їй згадався розпач у погляді Артема, коли він нарешті зрозумів, що Віталік уже не прийде.
– Знаєш, особисто я, може, й пробачила б тебе, – тихо відповіла Аліна. – Якби була одна. Але я не одна. У мене є син, і я не дозволю розбити йому серце вдруге.
– Але ж я… я все зрозумів, я ніколи в житті не скривджу Артема…
– Якби ти був такий гарний, – перебила його Аліна, – просто допомагав би тому хлопцеві аліментами. Бачився б із ним.
– У крайньому разі – зробив би тест одразу. І точно не забув би про Артема. Стільки варіантів було, а ти… Вибач, але я тобі більше не вірю.
Аліна не стала чекати на відповідь. Вона розвернулась і пішла глибше в парк. Їй зараз хотілося тиші та усамітнення.
На Віталія вона навіть не озирнулася: він був частиною її минулого, а не майбутнього. Вона поставила крапку і захистила того, хто їй справді був дорогий.
А Віталій… Аліна щиро сподівалася, що якщо в нього будуть свої діти, то він нарешті навчиться бути для них справжнім батьком…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
