Останні кілька тижнів сім’я Самойлових жила у радісному передчутті довгоочікуваної відпустки. Цього разу подружжя збиралося до Туреччини – Ангеліна мріяла про цю подорож уже давно.
Бізнес Степана процвітав, робота Ангеліни також приносила добрий дохід. На утримання будинку та двох дітей коштів вистачало, а тому Степан вирішив відкладати частину прибутку з кожної угоди, щоб зробити сім’ї приємний сюрприз.
Ангеліна була у нестямі від щастя. Коли чоловік повідомив їй про поїздку, вона влаштувала справжню святкову вечерю і навіть спекла свій знаменитий торт «Пташине молоко» – на це вдавалося її зважитися нечасто.
Діти вже хвалилися однокласникам, а Ангеліна всім подругам, зібравши сумки для всієї родини, та приміряючи вбрання, яке обов’язково взяла б із собою.
Після виснажливого робочого тижня Степан планував трохи розслабитися, але друзі покликали його в бар – давно не збиралися дружною компанією.
У всіх накопичилося багато новин, а ці хлопці завжди були дорогі Степанові. Їхня дружба зародилася ще в інституті й пережила безліч випробувань. Компанія любила згадувати старі часи, сміятися, та іноді сумувати.
– Красень ти все-таки, – сказав Павло, дізнавшись про майбутню подорож до Туреччини. – Ми торік з Олею відвідували Італію. Досі згадуємо цю відпустку. Просто другий медовий місяць. Такі емоції!
– Так, важливо балувати своїх жінок, – підхопив Артур. – А пам’ятаєш, як ти сох по Ольці, тій самій, що вчилася на курс молодший за нас?
Він любив ставити людей у незручне становище, особливо Пашу.
– Та гаразд тобі! Ці хвостики були милими, між іншим. Саме вони тоді й привернули мою увагу, – заперечив Павло.
– Все, годі! – Степан ляснув у долоні. – Жодних спогадів про колишніх дівчат. Ми всі тепер сімейні люди, у нас діти та відповідальність. Давайте краще зіграємо у щось.
– У карти на бажання! Тряхнемо старовиною. Хто готовий? – Запропонував хтось.
Друзі погодились. Один із них попросив у офіціанта колоду карт. Кожен написав на аркуші паперу бажання, звернув його і кинув у невелику вазу, яку позичив у персоналу закладу.
Той, хто програв, повинен був витягнути записку і виконати написане. Перші три раунди Степанові щастило.
Він спостерігав за тим, як його друзі виконують шалені завдання, червоніючи від збентеження, але примирившись із ситуацією.
Гості довкола теж веселилися, наче вболівальники на футбольному матчі. Нарешті прийшла черга Степана. Він розгорнув папірець, уважно прочитав його і посміхнувся.
– Ну марення! Це повний хаос! – сказав він.
– Що там? Не гальмуй! Читай!
– Я маю передати управління своїм бізнесом першому зустрічному безхатьку на час відпустки? А якщо він відмовиться, то поділити тижневий прибуток між усіма вами?
– Це ж повний абсурд! Як я можу довірити свою справу будь-кому? Ні, звичайно, я не робитиму цього.
– Та гаразд тобі! – Усміхнувся Артур розчаровано. – Угода дорожча за гроші. Ти не можеш відмовитись. Ми перевірятимемо щодня, що робить ця людина. Якщо що – допоможемо. Ну, а якщо ніхто не погодиться, то просто заплатиш нам. Ось і все.
– Давай, Степане, ризикни! – підтримав Павло. – Запам’ятаєш цю відпустку на все життя! Ми допоможемо, нічого страшного не станеться. Головне – знайти людину, яка погодиться.
Степан вагався. Йому завжди здавалося, що тільки він може контролювати усі процеси у бізнесі. За тиждень міг набігти серйозний прибуток. Але, зваживши всі «за» та «проти», він наважився.
– Гаразд, ризикну.
– У-у-у! Оце по-нашому! Ходімо, треба знайти щасливчика.
Друзі розплатилися і вийшли надвір, не знаючи, з чого почати. Вони блукали деякий час, підколюючи один одного, але потрібних кандидатів не траплялося.
Тоді компанія почала обходити двори, оглядаючи місця біля сміттєвих баків. Безхатька знайшли не одразу.
Друзі підштовхували Степана, який готувався вимовити найдивніші слова у своєму житті.
– Здрастуйте. Вибачте за занепокоєння, – звернувся він до бездомного, що копався в пакетах.
Чоловік обернувся на голос, здивований ввічливим зверненням. Він був одягнений у тонку куртку, спортивні штани, та капці на босу ногу. Чоловіки хихикали, і він подумав, що це чергова витівка жартівників під хмелем.
– Що треба? – спитав він похмуро.
– Вибачте, не хочу вас налякати. Я маю пропозицію. У мене свій бізнес, і незабаром я їду на відпочинок.
– Вітаю. Від мене що потрібно?
– Мені потрібен заступник, щоб стежив за співробітниками за моєї відсутності. Щоб усе працювало, як завжди. Розумієте?
Чоловік дивився недовірливо, думаючи, що з нього знущаються. Зазвичай люди тільки кричали, або жбурляли йому недоїдки.
– Що це за пропозиція? Ви серйозно?
– Ми з друзями посперечалися. Знаю, звучить дивно, але ви могли б стати цією людиною? Керівником, доки мене не буде?
– Мені що з того? В мене своїх проблем повно. Не до ваших жартів.
– Я оплачу всі робочі години за тиждень. Якби це була моя зарплата. По-чесному. Що скажете?
– А як щось пропаде? Не боїтеся? Хоча мені втрачати нічого – все одно з мене нічого взяти.
– Тим більше погоджуйтеся.
– Так, погоджуйтеся! – гукнув Артур. – Степан – чесна людина. Не скривдить.
– Гаразд, по руках, – бездомний простягнув брудну руку, і Степан її потис.
Тепер перед чоловіком стояло складне завдання – організувати все правильно. Було б простіше довірити керівництво друзям, бо вони мали будинок, пристойний одяг і досвід. Але вибір було зроблено.
Степан підійшов до друзів, попросив їх про допомогу, а потім повернувся до бездомного.
– Скажіть, де ви зазвичай ночуєте? Завтра вранці близько дев’ятої я заїду за вами, приведу до ладу і відвезу до офісу, щоб представити колективу.
– Подробиці обговоримо завтра. Сьогодні, на жаль, більше нічим не можу допомогти, але питання з ночівлею вирішу. Мене звуть Степан.
– Мене звуть Матвій Аркадійович. Я тут живу, так би мовити, постійно. Цей двір – моя територія. Але завтра я підійду до альтанки. Не діло вести серйозні розмови біля сміттєвих баків.
Степан відзначив про себе дивовижну правильність промови чоловіка. Під світлом ліхтаря він встиг розгледіти його обличчя: не просочене, з акуратними зубами, та звичайними зморшками людини середнього віку.
У голові майнула думка: якщо помити, постригти та поголити цю людину, вийде цілком гідний чоловік.
На той момент друзі вже повернулися, тримаючи в руках пакет із їжею з крамниці готових страв: теплий борщ, картопляне пюре, котлети та олів’є.
– Тримайте, це вам, як аванс. І не турбуйтеся, я тримаю своє слово, – сказав Степан.
Бездомний кілька разів подякував їм за доброту, притискаючи пакет до себе. Потім вибачився і додав, що піде їсти, доки їжа не охолола.
– Ось тобі й клопіт на твою голову, – посміхнувся Павло на прощання.
– Так, дякую, друг називається, – похитав головою Степан.
Вранці, дочекавшись, поки Ангеліна поснідає і вирушить на роботу, Степан зателефонував до своєї секретарки Олени.
Він повідомив, що першу половину дня його не буде в офісі, а якщо знадобиться, нехай зв’язуються із ним безпосередньо.
До призначеного часу він приїхав у двір, де біля альтанки на нього вже чекав Матвій Аркадійович.
– Доброго ранку! Ну що, почнемо? Зараз відвезу вас до сауни, там поїмо. Я захопив із собою пару своїх костюмів. Розмір, сподіваюся, підійде.
– Доброго ранку. Добре, поїхали, – кивнув Матвій.
У машині Матвій мовчки дивився у вікно, спостерігаючи за вулицею. Степан тим часом розповідав йому про свій бізнес, основні завдання та обов’язки керівника, які доведеться взяти на себе.
– Звучить не так складно, як можна було б припустити. Знаєте, ви дуже цікава людина, Степане. Дуже, – зауважив Матвій.
– Сам шокований, але, здається, у нас все вийде. За гроші не переймайтеся – все чесно. Кожен день буде сплачено.
Після водних процедур Степан відвіз Матвія у кафе. Офіціанти тепло зустріли гостей, пропонуючи страву дня, та спілкуючись ввічливо.
Матвій дякував їм буквально за кожну дрібницю, давно відвикнувши від такого ставлення. Пізніше вони вирушили до перукарні, де майбутнього заступника підстригли, та поголили.
За кілька годин перед Степаном стояв зовсім інший чоловік. Тільки щоки трохи впали, та піджак бовтався на худих плечах. Зате запонки поблискували у світлі ламп.
Співробітники офісу були розчаровані, дізнавшись, що за ними все одно стежитимуть. Вони сподівалися розслабитися за відсутності начальника, а тепер не тільки треба було працювати у звичайному режимі, а й придивлятися до нового заступника.
Матвій Аркадійович без тіні збентеження оглянув підлеглих, представився і сказав коротку заздалегідь підготовлену промову.
– Що ж, удачі вам. Я на зв’язку. Якщо щось знадобиться, звертайтеся до секретарки Олени. Вона все пояснить,- попрощався Степан, стискаючи Матвієву руку. – Щасливо залишатися!
– Чудового відпочинку, – відповів Матвій.
Опинившись на місці Степан написав Олені, щоб дізнатися, як атмосфера.
– Ваш заступник – просто знахідка! Повертайтеся швидше, – відповіла дівчина.
Після повернення додому Степан спочатку спробував зв’язатися з Оленою, але вона не відповідала на повідомлення вже кілька днів. Зранку наступного дня він приїхав до офісу.
Перше, що впало у вічі, – на місці молоденької Олени сиділа жінка років сорока, приємної зовнішності. Побачивши його, вона встала і представилася:
– Доброго ранку, Степане Миколайовичу. Я ваш новий секретар, Марина Ігорівна.
– Приємно познайомитись. А що сталося з Оленою?
– Вам краще спитати про це у Матвія Аркадійовича.
– Добре, дякую. Бажаю гарного дня.
Степан увійшов до свого кабінету. Матвій сидів на дивані, розклавши папери на журнальному столику.
Побачивши Степана, він підвівся. Робоче місце директора залишалося недоторканим. У діях заступника Степан почав помічати характерні риси.
– Здрастуйте! З приїздом. Як відпочивалося? Чи готові до екскурсії?
– Здрастуйте, Матвію. А де Олена?
– Безглузда дівчина. Не міг залишити її. Є ще деякі зміни. Ходімо, покажу.
З їхньою появою співробітники припинили роботу, та привітали начальство. Степан помітив нові обличчя.
Матвій розповів, що деяких звільнив за зв’язок із конкурентами, а решту попередив, щоб більше не надумали.
За нього працівники почали приходити вчасно, менше засиджувалися на кухні з чаєм, продуктивність зросла.
Степан був уражений: такі зміни за один тиждень здавалися неможливими. Виявилося, що Матвій у минулому був військовим, і порядок під його керівництвом був нормою.
Директор висловив захоплення та запропонував чоловікові залишитися на постійній посаді заступника.
– Ви просто знахідка! Не можу дозволити вам піти.
– Початок покладено. Все налагодиться.
– І знайте, я пропоную це не з жалю. Як співробітник, ви мене повністю влаштовуєте. Я у питаннях дисципліни слабкий. У нас удома діти бояться дружини, а на мені верхи катаються.
Матвій з радістю прийняв пропозицію. Згодом він зміг винайняти квартиру, та повернутися до нормального життя.
Він часто дякував долі за зустріч зі Степаном. Продовжуючи працювати сумлінно, він ніколи не забував тих, хто допоміг йому під час поневірянь, і намагався підтримувати їх, чим міг.
Те, що починалося, як безглузда суперечка, обернулося щасливим білетом, як для Матвія, так і для Степана.
Пам’ятайте, що не всі безхатьки асоціальні! Багатьох зрадили та обдурили найближчі люди, що і сталося з Матвієм.
Ось така шалена історія трапилася. Дехто буде вважати її за гарну казочку, а декому здасться чиєюсь врятованою долею…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Буду вдячна за вподобайки!
