– Дивні злодії, правда, Катю? Самі приїхали, самі ключик взяли, самі все в багажник завантажили. І навіть дітей із собою взяли, – мабуть, для сімейного підряду! – Гаркнула тітка

– Миколо, бери той ящик, де огірки з гірчицею, вони в неї цього року найвдаліші, – пролунав у нічній тиші різкий шепіт.

– Важко, Катю. Може, годі вже? І так багажник вщерть забитий, машина на пузо сіла. Давай наступного разу доберемо, – попихкав у відповідь чоловічий голос.

– Якого наступного разу? Ти розумієш взагалі? Тітка Таня завтра може банки перерахувати, хоч і стара, а пам’ять у неї, як у прокурора. Бери, говорю!

Їй все одно багато, куди вона у шістдесят три роки стільки з’їсть? Тільки даремно продукти переводить, в льох ставить, а дітям вітаміни потрібні.

Денисе, Ірино, ану швидко до яблуні! Зберіть все, що на нижніх гілках висить, тільки акуратно, не тупайте як слони!

– Мамо, а чому ми вночі збираємо? – пролунав дзвінкий дитячий голосок. – Баба Таня спить?

– Спить-спить, – Катя шикнула на сина. – Ми їй готуємо сюрприз. Щоб вона вранці прокинулася, а врожай уже зібрано, розумієш?

Допомагаємо ми бабусі. Тільки тихо – це секретний сюрприз.

Тетяна Іванівна, що причаїлась у темному сараї разом із сусідкою Зінаїдою, відчула, як по спині пробігли мурашки розміром зі слона.

Вона бачила через щілину в дошках, як її улюблена племінниця, дочка покійної сестри, впевнено орудує в її літній кухні.

Катя точно знала, де лежить ключ від льоху, знала, в якому кутку льоху стоїть найсмачніше – малинове варення, і яка грядка була засаджена добірною цибулею.

– От же паразити, – ледь чутно прошепотіла Зінаїда, штовхнувши Тетяну в бік. – Тань, чого ти мовчиш? Виходь, бахни їх ліхтарем!

– Дивись, як вони твою антонівку трясуть. Ірина повні кишені набила.

– Стривай, Зіно, – так само тихо відповіла Тетяна Іванівна. – Я хочу до кінця додивитися. Хочу зрозуміти, скільки в людях жадібності міститься.

– Та в них безодня, Тань! – обурилася сусідка. – Он Микола твій, зять дорогоцінний, потяг сітку з картоплею. Це ж ту, що ти собі на зиму відбирала, найбільшу!

А зовні продовжувався «сюрприз». Катя стояла на ґанку, підсвічуючи чоловікові ліхтариком на телефоні.

– Колю, глянь у кутку, там мають бути банки з лечо. Пам’ятаєш, вона нас у липні частувала? Ось їх також бери. І груші! Груші обов’язково! Вони в неї цього року медові.

– Катю, ну совість май, – подав голос Коля, витираючи піт з чола. – Ми й так уже пів льоху вигребли. Вона ж помітить.

– Ну, помітить, і що? – Катя знизала плечима. – Скаже: Ой, злодії залізли. Ми завтра приїдемо, поспівчуваємо. Вона нам ще й чаю наллє, поплачеться.

– Тітка Таня добра, вона на нас ніколи не подумає. Вона ж думає, що ми в місті гаруємо, що в мене алергія на амброзію, а в тебе грижа.

– А як поліцію викличе? – Засумнівався чоловік.

– Яку поліцію, Колю? У нашому селищі? Та тут дільничний – мій однокласник колишній. – Походить, подимить, скаже, що залітні якісь обнесли, і все.

– Ключ на місці залишиться. Головне – все назад акуратно покласти. Діти, ви все зібрали?

– Все, мамо! Більше у відро не лізе!

– Молодці. Завантажуйтесь у машину. Коля, давай останню ходку за варенням і ходу.

Коли вогні старої іномарки погасли за поворотом, Тетяна Іванівна повільно вийшла з сараю. Вона сіла на лавку під тією обчищеною яблунею і затулила обличчя руками.

– Ну, Таню, ти й даєш, – Зінаїда сіла поряд. – Я б там їх на місці прикопала. Це ж треба – «алергія на амброзію»! А сама, як лань по грядках скаче.

– Пам’ятаєш, Зіно, – глухо сказала Тетяна. — Я ж їм у червні дзвонила? Просила приїхати, допомогти картоплю підсапувати. Спина тоді зовсім не розгиналася.

– Як не пам’ятати, – пирхнула сусідка. – Ти тоді ще засмутилася, що Катька слухавку взяла і давай голосити.

– Так, – Тетяна посміхнулася. – Вона мені тоді пів години розповідала, як у них немає грошей навіть на бензин до дачі доїхати.

– Казала:

– Тітонько, мила, ми б і раді, але Коля на двох роботах, діти хворіють, а я від алергії з дому вийти не можу. – Ти вже якось сама, потихеньку.

– А ти, добра душа, їм ще й грошей переказала, – нагадала Зінаїда. – Сказала: “Дітям на фрукти”.

– Переказала. Дві тисячі із пенсії відірвала. Думала – рідні ж, важко їм. А фрукти вони, бач, самі збирати вміють. Ночами.

– Що робитимеш? – Зінаїда уважно подивилася на подругу. – Завтра вони з’являться «співчувати»?

– З’являться, – кивнула Тетяна Іванівна. – Катя завжди у суботу дзвонить, питає, як здоров’я.

Ось завтра й вирішимо. Ти, Зіночко, йди спати. Дякую тобі, що допомогла. А я посиджу небагато…
***
Ранок суботи видався сонячним і тихим. Тетяна Іванівна, попри звичай, не пішла на грядки.

Вона накрила стіл на веранді, поставила чайник і стала чекати. Рівно об одинадцятій ранку біля хвіртки пригальмувала та сама машина.

Катя випурхнула із салону – яскрава, ошатна, з букетом дешевих ромашок.

– Тітко Тетяно! Доброго ранку! А ми повз проїжджали, вирішили заскочити, провідати тебе! Як ти, люба? Як тиск?

Слідом ішов Коля, старанно ховаючи очі за сонячними окулярами, і двоє дітей, які одразу кинулися до гойдалок.

– Здрастуй, Катю. Привіт, Миколо – спокійно відповіла Тетяна Іванівна. – Проходьте до столу. Я саме заварила чай.

– Ой, як добре! – Катя сіла на край стільця. – А ми ось тобі квіточок привезли. – А що ти така сумна? Сталося що?

– Сталося, Катю. Біда в мене. Вночі злодії були.

Катя картинно сплеснула руками, округливши очі.

– Та ти що! Ой, матінко! І що, багато взяли? Колю, ти чуєш? Тітку Таню обікрали!

Коля невиразно хмикнув, розглядаючи черевики.

– Весь льох вичистили, – продовжувала Тетяна, дивлячись племінниці просто у вічі. – Закрутки мої найкращі забрали. Огірки з гірчицею. – Пам’ятаєш, Катю, я пригощала тебе?

– Пам’ятаю, звичайно! Боже, які люди злі! Ну, кому знадобилися банки пенсіонерки? – Колю, треба ж щось робити! Може, в поліцію зателефонувати?

– Я вже дзвонила, – збрехала Тетяна. – Дільничний сказав, що це працювали професіонали. Група з чотирьох людей.

– Сказав, навіть діти були залучені, щоб у вузькі отвори лазити. Уявляєш, Катю, яка ницість – дітей до крадіжки привчати?

Катя на секунду затнулася, її посмішка трохи здригнулася, але вона відразу взяла себе в руки.

– Це жах… Яке падіння звичаїв! Ірино, Денисе, йдіть сюди! Чуєте, що баба Тетянка розповідає? Не можна нічого чужого брати, ніколи! Зрозуміли?

Діти підійшли до столу. Молодший Денис раптом потягнув матір за руку.

– Мамо, а чому баба Таня каже «злодії»? Ми ж учора…

– Денисе, йди погуляй! – різко перебила його Катя. – Бач, дорослі розмовляють. Іди, я сказала!

– А що він хотів сказати? – вкрадливо спитала Тетяна Іванівна.

– Та дурниці всякі, – Катя нервово засміялася. – Мультиків надивився про шпигунів. Тітко Таню, а може, тобі паркан вище поставити? Чи собаку завести? Ми можемо допомогти з собакою, у знайомих якраз цуценята вівчарки…

– Не треба мені собаки, Катю. І паркан не треба. Дільничний сказав, що злодії зайшли через двері. Ключем відчинили. Уявляєш?

Коля почав помітно нервувати, переступаючи з ноги на ногу.

– Ключем? – перепитала Катя. – Але звідки в них ключ? Ти що, його під килимком тримаєш?

– Ні, під квітковим горщиком. Про нього тільки знали свої. Я ж його для тебе там залишала, Катю. Якщо ти приїдеш допомогти, а мене вдома не буде. – Ти обіцяла приїхати, пам’ятаєш? Щойно алергія пройде.

– Тітко Таню, ну ти ж знаєш… Мені досі не добре. Я зараз пігулки випила, щоб до тебе зайти. Повітря тут у вас… важке.

– Так, повітря важке, – погодилася Тетяна. – Особливо вночі. – Ти знаєш, Катю, а злодії ще і яблука зірвали. І груші. І цибулю з грядки висмикнули. Прямо, як на замовлення.

– Миколо, а в тебе спина як? Не болить? Картоплю важко, мабуть, було тягати?

Коля похлинувся чаєм і закашлявся.

– Спина? Так… іноді пострілює, Тетяно Іванівно. Робота сидяча, самі розумієте.

– Розумію. Все я тепер розумію. Ти, Катю, яблук візьми. А ні, – яблук-то немає. Злодії забрали.

– Дивні злодії, правда? Самі приїхали, самі ключик взяли, самі все в багажник завантажили. І навіть дітей із собою взяли, – мабуть, для сімейного підряду.

Катя зблідла.

– Гаразд, тітко Таню. Досить у кішки-мишки грати. Бачила нас, значить?

– Бачила, Катю. З сараю бачила. З Зінаїдою разом дивилися.

– Ну то й що? – Катя зухвало скинула підборіддя. – Ми що, чужі люди? Це все в землі згниє, ти сама не впораєшся! – Ми приїхали, допомогли зібрати врожай. Ну, взяли трохи…

– Тобі шкода для рідної племінниці та онуків? У тебе нікого більше немає, крім нас! – Кому ти це все збираєш? З собою на той світ забереш?

– Взяли трохи? – Тетяна Іванівна підвелася з-за столу. – Ви вигребли половину льоху! – Ви обірвали дерева, яких за все літо жодного разу не торкнулися, щоб полити чи підгодувати.

– Ти мені про алергію брехала, коли я на колінах тут повзала, траву рвала!

– Ой, не починай цей плач Ярославни! – Катя схопилася за нею. – Ти стара, тобі робити все одно нічого, ти на цій дачі зациклилася. А нам дітей годувати треба!

– Ціни у магазинах бачила? Твої банки – це реальна підмога для сім’ї! Ми – твої спадкоємці, між іншим. То яка різниця, зараз ми це візьмемо, чи потім?

– Катю, ти що несеш? – Коля спробував схопити жінку за руку. – Ходімо звідси, годі.

– Ні, хай каже! – Тетяна Іванівна гупнула по столу долонею. – Хай скаже все! – Значить, я для вас просто безплатний город з доставкою додому? Додаток до льоху?

– А як ти хотіла? – Закричала Катя. – Приїжджати до тебе у вихідні, слухати твої скарги на тиск і полоти твої нескінченні грядки?

– В нас своє життя є! Нам відпочивати хочеться, а не горбатитись на твоїй фазенді. Ти сама це вибрала, тобі це подобається. От і копайся!

– А плодами ми користуватимемося, бо ми сім’я! Родичі повинні ділитися!

– Родичі діляться, якщо про це просять, Катю. А коли лізуть уночі – це називається крадіжка. Бридка, дрібна крадіжка у власної тітки!

– Та подавись ти своїми огірками! – верещала Катя. – Колю, завантажуй дітей у машину! Ми тут більше ні хвилини не залишимося.

– Живи тут одна зі своїми банками, зарости мохом! Подивимося, хто тобі склянку води принесе, коли зляжеш!

– Зінаїда принесе, – тихо відповіла Тетяна Іванівна. – Або соцпрацівник. А від вас навіть води не треба. У неї смак буде… краденої.

Катя, не прощаючись, швидким кроком пішла до хвіртки. Коля зам’явся на секунду, хотів щось сказати, але під тяжким поглядом Тетяни лише махнув рукою і поплентався за дружиною.

Діти, налякані криком, мовчки залізли на заднє сидіння. І більше Тетяна їх не бачила. Хоча перед очима часто спливала та картина нічного нашестя.

А ще думки сумні її відвідували:

– Це ж треба стільки нахабства мати, щоб так вчинити!

А що б ви зробили в цій ситуації? Залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!