– Дивний він якийсь, – сказала Зінаїда Петрівна своїй доньці після того, як впізнала ближче її «кавалера». – І де ти його знайшла?
– У поліклініці познайомилися,- тихо відповіла Вероніка,- він там лікарем працює.
– І добре отримує?
– Нам вистачає.
Вони разом із матір’ю сиділи на зупинці, чекаючи автобуса, якого все не було. А довкола лив дощ, стукаючи краплями об дах зупинки.
– І що, вийдеш за нього заміж? – здивувалася Зінаїда Петрівна.
– Вийду. Я його дуже люблю.
Бабуся, що сиділа поруч із ними, похитала несхвально, ніби знала про кого і про що йдеться. Тут підкотив автобус і всі, хто ховався у зупинці, рушили до нього.
***
Весілля грали у дорогому ресторані, все було «як у людей». А це і лімузин, і торт, і ігристе. А ще була тамада, феєрверки, конкурси, – загалом все пройшло “благородно”.
Дякувати Богу, чубанини не трапилося, оскільки її ніхто не замовляв, і якихось непристойних конкурсів, щоб люди образилися, теж не було.
Вероніка була в шикарній рожевій сукні, а Сергій, той самий «кавалер», у білому костюмі. Виглядали молоді надзвичайно. Зала, де грали весілля, була оформлена у рожевих та білих кольорах, – так само намагалися виглядати і їхні друзі.
Щоправда, комусь із гостей чи родичів на всі ці вишукування було начхати, тому вони приїхали в тому, що їм подобалося. Тому єдиної «рожевої та білої гармонії», як того хотіла Зінаїда Петрівна, не вийшло.
Подарунки дарували дорогі, але більше клали гроші, причому не гривні, а валюту. Зінаїда Петрівна, коли говорила промову, розплакалася, не забувши сказати, що, хоч вона ростила дочку одна, змогла і сама успіхів досягти, і дочку поставити на ноги, і дати їй вищу освіту.
Батьки Сергія поводилися скромно. Вони подарували молодим конверт із грошима, поцілували, сказали слово, а потім чомусь швидко зникли.
А весілля тривало до півночі. Потім до ресторану почали з’їжджатися машини та таксі, бо гості поступово роз’їжджалися.
Весілля грали лише один день, а на другий день молоді полетіли в Дубаї. Зінаїда Петрівна, яка звикла керувати, не знаходила собі місця. Все їй було не так і не те.
Олег, її цивільний чоловік, швидко побіг на роботу, хоча цей день був у нього вихідним, а кіт Мурзік, який жив разом із ними, сховався під ліжко і ніяк не хотів звідти вилазити.
Зінаїда Петрівна, помучившись на самоті, нарешті зрозуміла, чим їй не подобався зять. Був він якийсь надто самостійний, прямолінійний, жартував рідко, нікуди не поспішав і ні на що не скаржився.
У сім’ї Зінаїди Петрівни було заведено, щоб усе крутилося навколо неї. «Щойно повернуться, — подумала вона, – поставлю його на місце».
* * *
Молоді повернулися за два тижні. Однак жити у величезному двоповерховому будинку, де мешкала Зінаїда Петрівна з Олегом, не стали, а винайняли однокімнатну квартиру на іншому кінці столиці.
Зінаїда Петрівна спочатку обурювалася, висловлюючи це Олегу або, коли його не було, коту Мурзіку.
Кіт, на відміну від Олега, який зрідка підтакував, але все більше норовив кудись зникнути, слухав її флегматично, іноді міг облизувати себе, коли вона надривалася в безсиллі, заламуючи руки.
– Ні, ти подумай, – кричала вона, – забрав мою доньку, відвіз невідомо куди, то ще й не дозволяє їй бачитися зі мною! Як це можна? Я на нього в суд подам!
Однак це було не правда. Вероніка сама не хотіла бачитися з матір’ю, але щоб не порушувати гармонію стосунків, зрідка їй дзвонила.
– Мамо, – казала вона, – у нас усе гаразд. Ми завжди чекаємо на вас з Олегом Вадимовичем у гості. Ось тільки Сергій у звичайні дні працює допізна, тому, краще приїжджайте до нас у вихідні.
– Знаємо ми, як він працює, – відповіла Зінаїда Петрівна, – по бабах, мабуть, вештається.
– Мамо, ну що ти таке кажеш?
– Гаразд, у ці вихідні нам ніколи, а за тиждень точно приїдемо.
Але проходив один тиждень, потім другий, третій, а часу, щоб відвідати дочку і «незрозумілого зятя», у Зінаїди Петрівни все не було.
То були справи в її компанії, то їй хотілося розважитись і з’їздити на якусь базу відпочинку, то зайнятися шопінгом… так чи інакше, а дні стрімко пролітали.
Але якось узимку Зінаїда Петрівна з Олегом таки вибралися до них. Зять зустрів їх привітно, правда, був небагатослівним, а все більше посміхався.
Дочка накрила на кухні. Стіл був скромний, а Зінаїда Петрівна до такого не звикла. Добре, що вони з Олегом заїхали дорогою в супермаркет. Поки донька та Олег розпаковували пакети, вона почала «допитувати» Сергія.
– Скажи мені, дорогий зятю, скільки ще ви тут житимете? У нашому будинку всім місця вистачить, а ви тут тулитеся, як злидні якісь.
– Вибачте, Зінаїдо Петрівно, – відповів «дивний», – але нам із Веронікою й так добре. Ми вам не заважаємо, ви нам. Так, живемо ми небагато, але поки що нам нічого і не потрібно.
– А коли лялька з’явиться, що робитимете?
– От коли з’явиться, тоді й подивимось…
На цьому вся їхня розмова і припинилася. Дочка покликала до столу, який тепер ломився від страв, Олег задоволено потирав руки в передчутті гарного застілля. Щоправда, зять знову здивував, відмовившись від чарки.
Зінаїда Петрівна вразилася цим, адже всім відомо, що медпрацівники піддають, оскільки “антисептик” у них халявний. Дочка теж ковтнула ігристого лише трохи, тому «свята душі» не вийшло.
Додому Зінаїда Петрівна їхала, мало не плачучи. Як, коли, чому цей дивний зять став для її дочки найголовнішою людиною в житті?
А вона, яка ростила її, годувала, плекала, дала освіту і майже всі блага в цьому житті, була відсунута на другий план? Цього вона ніяк не могла зрозуміти.
* * *
За сім місяців з’явилася «лялька». Дитина була здоровою, доношеною. Виявилось, що коли Зінаїда Петрівна була в гостях у Сергія та Вероніки, дочка була вже на третьому місяці, але матері нічого не сказала.
Тому та була вражена, коли дізналася, що в неї так швидко з’явився онук. Зять приїхав в лікарню трохи пізніше за них, в руках він ніс величезний букет троянд.
Побачивши Зінаїду Петрівну та Олега, трохи зніяковів, оскільки не очікував їх зустріти тут, але ввічливо привітався і навіть усміхнувся. Він зрозумів, що Вероніка не втрималася і повідомила про цю щасливу подію телефоном.
Звичайно, була радість, крики немовляти, його ніжний запах. Але потім зять і дочка з онуком поїхали не до Зінаїди Петрівни, а у свою орендовану однокімнатну.
Зінаїда Петрівна пропонувала їм половину будинку, няню – загалом усе, що потрібно, але вони відмовилися.
Дорогою додому вона заплакала, а Олег філософськи промовив:
– Зіно, не в зяті, значить, справа, а в тобі. Видно, не тільки земними благами ситий чоловік, треба подумати й про душу!
– Що ти розумієш, – кинула вона, розмазуючи туш зі сльозами на обличчі. – Що я їм зробила, щоб до мене так ставитись? Я ж для них намагалася. Грошей у нас багато, живемо в достатку, машина є, будинок, дача, квартира, фірма, що ще треба?
– Відпустити тобі їх треба! І не заважати. Їм удвох було добре, а тепер утрьох ще краще буде. У них своє життя, у нас своє!
* * *
Коли Зінаїда Петрівна занедужала, її поклали в окрему палату. «Дивний зять» приїхав уже наступного дня.
Як Зінаїда Петрівна не чинила опір, він оглянув її, подивився аналізи, поспілкувався з колегами, загалом, взяв найактивнішу участь у тому, щоб її лікували ефективно та правильно. Майже щодня її відвідували не лише Олег, а й дочка, а іноді й Сергій.
Зять поводився з нею чемно, коректно. І одного разу вона зрозуміла, що справді це не Сергій дивний, а з нею щось не так. Гроші та влада ніколи не замінять любові, доброти, тепла людських стосунків.
Вже за тиждень вона змогла самостійно пересуватися палатою, а ще за три дні її виписали. На подвір’ї лікарні її зустрічали Олег, дочка з онуком і він – найкращий у світі зять!
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити цікаві публікації!
