Дзвінок телефону пролунав, наче сирена. Схопивши слухавку, Ірина почула металевий голос:
– Приїжджайте на впізнання.
Таксі, покриті замизканим кахлем стіни, дві людини в формі, стіл…
Затримавши подих, підійшла і!..
– Не вона, не вона, Господи, слава тобі, слава!
Сліз уже не було, за цей рік виплакала все: «Де ти доню?..»
Вже рік немає звісток від Поліни, її кровиночки, її красуні… Ірина Михайлівна опустилася на лаву, серце вже так звично щеміло. Знову підійняла очі до неба, пошепки благаючи повернути їй дочку.
Поліні минулого року виповнилося вісімнадцять років. Мати, хоч і жили вони не багато, вирішила порадувати дівчину та купила їй путівку до Туреччини. Але за тиждень ніхто не повернувся.
Господи, як тоді вона кричала! Бігала в посольство, поліцію, благала, просила. Але жодних звісток не було…
Вона додзвонилася до колишнього чоловіка, з яким розлучилася десять років тому, він тепер жив на Далекому Сході з новою сім’єю. Сергій прилетів, як тільки зміг.
Він теж бігав разом із нею, потім купив квитки до Туреччини їм двом, злітали в той готель – але там їм відповіли, що всіх відпочивальників відвезли тоді в аеропорт… Хто ж скаже правду?..
Вони вдвох обійшли майже весь курорт, показували фотографії Поліни – безрезультатно. Прилетівши додому, Ірина підняла на вуха всіх, хто хоч чимось міг допомогти. Вона навіть ходила до екстрасенсів та ворожок. Чого не зробиш заради порятунку доньки? Але ні…
До душевних мук додалася ще й нестача коштів. Треба було підшукувати підробіток, і Ірина Михайлівна влаштувалася в онкодиспансер прибиральницею.
Втомлювалася жахливо, але ця втома була для неї своєрідною терапією: прийшовши додому, вона відразу ж валилася в ліжко, спала без сновидінь. Хоча б так, мозок відпочивав.
Сьогоднішній прихід на впізнання далеко не перший. І з кожним разом у грудях знову спалахувала іскорка надії, що Поліна жива, що вона обов’язково повернеться.
– Я тебе дочекаюся, моя дівчинко, я вірю, що ти жива! – так думала жінка майже щохвилини.
Пів року вона вже працювала в лікарні, кого тільки не побачила! Комусь із хворих лікування допомагало, хтось йшов у інший світ.
Ось і вчора звільнилося місце у палаті, а сьогодні на ліжку вже лежить підліток років дванадцяти. Чомусь у палаті, крім нього, нікого не було.
Він, як спочатку здалося Ірині Михайлівні, дрімав, тому вона намагалася не сильно шуміти. Але раптом тоненький голосок спитав:
– А як вас звати?
– Ой, налякав прямо … Для початку – привіт!
– Вибачте, будь ласка, – хлопчик уже сидів із ногами на ліжку. – Звичайно, привіт! Мене звуть Сашко, а вас?
– Ірина Михайлівна.
– А можна мені називати вас тіткою Ірою?
Таке прохання якось дивно подіяло на жінку. За цей рік вона практично ні з ким не спілкувалася, жила, немов у панцирі, зробленому з болю, смутку та туги.
У таку твердь не могло просочитися співчуття колег, подруг, рідні… А ось дитина зуміла викликати на її обличчі змучену посмішку.
– Ну, якщо тобі подобається, то називай.
– Чудово. Тітко Іро, скажіть, а я коли піду з життя, в рай потраплю, чи в пекло?
Від такого питання Михайлівна відчула, як мурашки біжать по руках:
– Господи, такі страшні за своїм змістом слова, а як повсякденно їх вимовляє цей хлопчина!
– Та ти, що, Сашко! Тобі туди ще, ой, як нескоро! Зараз і лікування добре, і взагалі…
– Лікування хороше, але дороге. А за мене платити нема кому.
Ірина хотіла було спитати «чому?», але вчасно затнулася – швидше за все він сирота. Хлопчик, ніби вгадав її думки й продовжив:
– Я ж з дитбудинку, мене сюди наші лікарі відправили. Коли я почав почуватися погано, мене почали лікувати від застуди, потім ще від чогось, а потім… От я сюди й потрапив.
Жінка підійшла до хлопчика і погладила того по голові. Він заплющив очі, а потім схопив її руку у свої худенькі, майже прозорі пальчики й поцілував… По щоках Ірини Михайлівни струменіли сльози.
Вона вже вийшла з лікарні, вже майже дійшла до будинку, а вони все текли не перестаючи. Перед очима стояло обличчя Сашка, тендітного, нещасного хлопчика.
– Господи, за що це йому? Адже зовсім ще не пожила дитина, а вже стільки горя сьорбнула! – всоте думала жінка. Вона запалила перед іконою дві свічки: одну поставила за здоров’я Поліни, другу – Сашеньки.
Наступного дня Ірина Михайлівна купила велику шоколадку, апельсини та сік. Ці гостинці віддала Сашкові. Той радісно вигукнув: «Дякую!», а потім попросив:
– Тітко Іро, якщо вам не важко, можете мені купити маленький зошит і ручку?
– Звичайно, любий. А що писатимеш?
– Потім дізнаєтесь. Я покладу її в тумбочку, а ви потім візьмете.
– Коли потім?
– Ну… коли… мене не стане, – він з такою приреченістю сказав це, ніби знав, що йому лишилося зовсім небагато.
Жінка знову відчула, що на очі навертаються сльози. Тому з напускною суворістю сказала:
– Ти, давай-но, жени від себе такі думки. Лікарі роблять все, і ти видужаєш.
Але Сашко хитнув головою, а потім спитав:
– А чому ви весь час така сумна? У вас щось трапилося?
Не стримавшись, вона заплакала і розповіла хлопцеві про зникнення Поліни. Він тримав її за руку і гладив по плечу. Нарешті, вона виплакалася, затихла і тільки стиснула у відповідь його долоню.
– Тьотю Ірочко, я вірю, що ваша дочка жива, що вона повернеться до вас. Не може бути такого, щоб вона не знайшлась. І ви також вірте в це. Кажуть, що наші добрі думки всі збуваються.
– Добра ти людина, Сашенько. Дякую тобі! Знаєш, я куплю тобі найкрасивіший зошит і ручок багато-багато! Пиши, малюй, якщо тобі так хочеться.
Він кивнув і ліг на подушку, видно було, що йому важко довго сидіти. Ірина Михайлівна цього ж вечора підійшла до медсестри та запитала про Сашка. Та зітхнувши похитала головою, а потім пояснила:
– Там все дуже погано. Ми йому щодня колемо знеболювальні, але! Легені в критичному стані. Він так мужньо терпить усі процедури, такий хоробрий хлопчисько, – вона схлипнула і продовжила:
– Батьки були, але їх позбавили прав через оковиту. Сашко встиг у трьох дитбудинках побувати. Одного разу його навіть усиновили, але за рік повернули. А він не озлобився. Світла добра дитина.
– Скільки йому лишилося? – із завмиранням серця запитала Ірина Михайлівна.
– Місяць – максимум.
Відповідь приголомшила – змусила схопитися за серце. Ірина заплакала від горя та несправедливості. Минуло два тижні.
За цей час вона дуже зблизилася з хлопчиком, намагалася хоч якось прикрасити його дні: приносила йому різні смаколики, навіть примудрилася показати по смартфону якийсь мультфільм.
Хлопчик радів, він з такою любов’ю дивився на жінку, що їй здавалося, до її закляклої душі входить довгоочікуване тепло.
У вихідні вона не працювала. Ще в п’ятницю Сашенька сказав їй:
– Тітко Іро, зошит, що ви купили, я поклав у тумбочку. Про всяк випадок.
Вона притиснула його до себе, поцілувала і прошепотіла:
– Хлопчику мій, ти ж сам кажеш, що треба вірити в хороше. Ось і вір.
– А я вірю. Зі мною нічого поганого не буде.
Він ліг зручніше. Ірина накрила його ковдрою і, перехрестивши хлопчика, вийшла… У неділю вона пішла до церкви, довго стояла біля ікони Пантелеймона-цілителя, просила здоров’я для Сашка.
Потім, не кліпнувши дивилася на вогники свічок, і в їхньому яскравому і теплому полум’ї їй бачилося усміхнене обличчя доньки. Ішла та плакала, від сліз не розбирала дороги.
Навіть не могла згадати, як повернулася до квартири. Плакала довго, виливаючи своє горе, потім заснула. У понеділок майже бігцем помчала до лікарні, серце, ніби відчуваючи щось, боліло.
І не дарма… Порожня палата, згорнутий матрац, медсестра з почервонілими очима. У носі закололо, а їй здавалося, що сліз уже не лишилося. Сашенька пішов із життя…
Вона присіла на сітку ліжка, все ще не вірячи в це. Але як тут не повіриш?.. Потім, схаменувшись, відчинила тумбочку і вийняла гарний товстий зошит.
Відкрила і, ніби щось обпекло їй горло, німий крик намагався вирватися назовні й не міг. На картатому листочку було великим дитячим почерком написано:
– Дорогий Боженька, здрастуй! Я скоро піду із життя! Я це знаю, але я не боюсь. Мені захотілося поговорити з тобою, бо останнім часом я говорив лише з лікарями.
– Сподіваюся, ми скоро зустрінемося. Давай так: щоранку я з тобою вітатимуся ось тут, у зошиті. Все одно ж ми колись побачимось. Ну все, поки що закінчую. На добраніч!
Вона перевернула сторінку, і знову запис:
– Тридцяте листопада. Привіт, Боженько. Завтра настає зима. Я дуже хотів би побачити сніг. Останній сніг у моєму житті. Я пам’ятаю, як мене на санчатах катав тато, а мама сміялася.
– Хоча це було так давно, що, мабуть, і не було ніколи – я це собі просто вигадав. У дитбудинку ми не дуже любили зиму, тому що одяг у нас був не дуже теплий, і ще їсти хотілося постійно. Гаразд, не скаржитимуся, ти й сам все бачиш. Ну, бувай, до зустрічі.
Вона читала цю сповідь, цей щоденник і вражалася силою волі цієї дивовижної дитини.
– Боже, я ж казав, що ти мене почуєш – дякую за сніг! Дуже гарно. Я думаю, мені залишилося зовсім небагато. Ну, мабуть, там, куди ти мене потім визначиш, мені буде краще.
– Сьогодні у мене все болить, але все одно не дуже. Я терплячий, та й звик. Сподіваюся, що завтра. Можливо, навіть і до післязавтра. Не ображайся, це я так жартую. На добраніч.
Читати ці рядки ставало все складніше, але дочитати до кінця було найголовнішим завданням, тому вона знову, витерши очі, придивилася до літер.
– Боженько, здрастуй! Щось сьогодні мені зовсім погано, тож я швиденько. У мене лише два прохання. По-перше, дуже прошу тебе: зроби все швидко зі мною, щоб ось раз, і я вже в тебе. І ще: є одна гарна жінка, звати її тітка Іра. У неї зникла донька. Прошу, хай вона повернеться. Будь ласка! На добраніч і дякую!
Все. Тепер уже можна заридати на весь голос…
Наступні тижні були жахливими. На душі знову порожнеча, знову біль та туга. Куди йти, кому поскаржитися, у що вірити? Немає відповіді на ці запитання. Не могла знайти собі місця.
Щоночі знову снилася Поліна, а ще – Сашко. У сні все було так райдужно, що не хотілося переривати цю ілюзію. У суботу у неї був вихідний. Ірина довго дивилася в нічне небо, бачила, як одна за одною спалахують зорі. Чомусь раптом стислося серце…
І тут дзвінок у двері. Вона здивовано пішла до передпокою, ноги раптово стали ватяними, у горлі пересохло. Відчинила двері, а на порозі… Поліна!
– Мамочка моя, рідна, я повернулася, я вдома!
Ірина притиснула до грудей доньку, наче боялася, що це видіння, а потім, зрозумівши, що тримає її в обіймах, живу, теплу, розплакалася і повільно осіла на підлогу.
Поліна теж міцно вчепилася в матір, теж плакала і цілувала її в щоки, руки. На майданчик вибігла сусідка і заголосила:
– Полю, дитинко, знайшлася! Жива! Жива!
Тільки той зможе зрозуміти почуття матері, хто знайшов свою дитину, хто сам це пережив. І нехай нікому не доведеться переживати таке випробування!
Коли всі заспокоїлися, Поліна розповіла, що вона із двома подругами була на пляжі. Там їм запропонували екскурсію катером.
Два красені пригостили дівчат напоєм. Звичайно, було спекотно, і тому ніхто не запідозрив нічого дивного у такому частуванні. Потім – провал.
Отямилася Поліна у темряві будівлі. Довго кричала, а потім прийшов один з її викрадачів і … Загалом, її, як і тих двох дівчат, відвезли до стриптиз-клубу.
Там дівчата не тільки були змушені танцювати, а й задовольняти клієнтів. Хто опирався, того карали, або накачували забороненими речовинами.
– Мамо, я думала, що не витримаю, але щось зупиняло мене, не дозволяло урвати собі віку. Ми всі були підневільними, а потім…
– Те приміщення, в якому ми знаходилися, спалахнуло, – була паніка, і я втекла. Надворі я зрозуміла, що в якомусь лісі. Дерева великі, темрява, ніч.
Ірина Михайлівна дивилася на доньку, на її кола під очима, на синці по плечах, і знову почала плакати. Поліна долонькою витерла її сльози, та свої, й продовжила:
– Бігла, куди очі дивляться. Потім упала в якусь яму, лежала в ній, доки не світало. Потім довго йшла і раптом почула гуркіт машин.
– Побігла на звук – траса. Їхала якась фура, я мало не під колеса їй кинулася. І ти уявляєш: водій наш виявився. Він мене врятував, дав грошей на дорогу додому, квиток допоміг купити. Мамочко, ніколи більше без тебе нікуди не поїду.
І знову були сльози, але вже щасливі, довгоочікувані. На цвинтарі людей практично не було. Біля свіжої могили, закутаної снігом, стояли Ірина Михайлівна та Поліна. З хреста на них з усмішкою дивився милий хлопчик.
– Ось, дочко, це той Сашенька. Я думаю, що Бог таки прочитав його щоденник!
– Мамо, я в цьому впевнена. Потрібно буде пам’ятник йому поставити.
Вони ще трохи постояли, а потім повільно пішли додому. На виході з цвинтаря росла велика ялина. Поліна придивилася і побачила на її лапах маленьку кумедну пташку. Ірина Михайлівна раптом махнула їй рукою і сказала:
– Ну, ось, Сашко, повернулася моя Поліна – почув тебе Бог…
Пташка весело і завзято щось прощебетала у відповідь, а мама з донькою, обнявшись, як по команді сказали: «Спи спокійно, Сашенько!»
Ось така зворушлива історія життя та небуття! Пишіть в коментарях свої відгуки про публікацію, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку!
