– Синку, я вирішила продати дачу. Тяжко вже мені. Раніше батько допомагав, а зараз одна. Ви не хочете займатися городом, хоч я майже весь урожай вам і так віддаю.
– Оце новини! А куди ж ми пацанів привозитимемо? Скоро канікули, ми з Вірою хотіли на все літо їх тобі привезти. А у квартирі у тебе що їм робити?
– На все літо? Едіку, мені важко вже, тиск, та й вік не молодий. А онукам готувати треба тричі на день, та не аби що, прибирати за ними.
– Вони хоч і більші, але за собою прибирати не вміють. Та й город, тяжко все це. Гриша допомагав раніше, а одній мені не впоратися вже…
– Мамо, ну не гарячкуй, не поспішай. Давай восени подумаєш про продаж. Ми з Вірою хочемо відпочити від них улітку. А в тебе там свіже повітря, краса. Можеш пацанів на город залучати, я дозволяю.
– Не сміши мене. Вони ліниві у вас, тільки гуляти, грати в ігри та спати можуть. Вимахали, вже по тринадцять років, а як діти. А мені їх нагодуй, та ще й стеж, де гуляють і з ким. Вірочка твоя просила суворіше з ними.
– На тиждень максимум нехай приїжджають. А дачу я виставлю на продаж, може хтось зацікавиться.
– Ну, мамо, свиню нам підкладеш почесну! Ми ж розраховуємо на тебе. Віра путівки вже придивляється на літо, у відпустку на місяць хочемо змотатися за кордон, грошей накопичили.
– Синів візьміть із собою, вічно без них їздите, адже їм цікаво буде.
– Ой, вони поводитися не вміють, проблеми одні.
Увечері Едік розповів дружині про рішення матері.
– Едіку, та що вона прикидається? Здорова ж, як кінь! Не хоче з онуками сидіти, оце бабуся! І дачу продати – дурна витівка! Там картопля така чудова росте, малина, помідори! У магазинах таке не купиш!
– От і займалася б городом та онуками, що їй ще робити? Куди ми цих дурнів дінемо тепер? Вони мені вже весь мозок винесли! Хоч би один був. Це ж треба було двійні з’явитися! Жодного особистого життя!
– Ще й твоя мама викаблучується тепер! Нічого не знаю, привеземо пацанів і все! Хай що хоче з ними робить. Я втомилася, хочу відпочивати!
– Віра, вони з батьком разом садили город, а зараз їй самій важко. Вона нещодавно тільки оговталася після його відходу. І тиск скаче, не дай боже інс ульт, ти будеш за нею доглядати потім?
– Боже борони! Ще мені хворої свекрухи не вистачало, сплюнь!
– А може, до твоїх батьків відвеземо? Вони внуків рідко бачать, от і поспілкуються вдосталь!
– Ти що, у мами серце хворе, тато діабетик. Їм не можна хвилюватися та нервувати!
– А моїй мамі можна? Вона і так завжди погоджується, і скільки продуктів передає. А твої ніколи нам не допомагали.
– Ну, знаєш, у мене чоловік є, чого вони мають допомагати? Гаразд, розберемося, – Віра вирішила подзвонити свекрусі та поговорити.
– Алло Іванівно, привіт. Едік сказав, що ви дачу хочете продати? Що, вже зовсім важко? Адже ви міцна жінка, і не стара ще. Знаю бабусь, які й у вісімдесят років ще пораються на грядках, і нічого. А вам набагато менше.
– Та й дітей, куди ми привозитимемо, ви про це подумали? Їм свіже повітря потрібне, природа. Все життя всі відвозять своїх дітей бабусям на канікули. Я так від них утомлююся…
– Вірочка, мені одній город важко обробляти, ви не хочете допомагати, хоча картоплю і помідори любите з грядок.
– Я хочу пожити для себе. Ходити в басейн, гуляти, читати книги, дивитись телевізор. Та й здоров’я підводить.
– А онукам я завжди рада. На тиждень можете залишати й у квартирі. Не у всіх бабусь є приватні будинки та дачі. Я й так вам усі ці роки ніколи не відмовляла, хіба не так?
– От ви егоїстка! Тільки про себе думаєте! У вас єдиний син, двоє онуків, – заради кого вам жити? І, до речі, гроші з продажу дачі, куди думаєте витратити?
– Ми з Едіком вирішили купити ще одну машину, – мені. Бо з однією незручно. Могли б допомогти. Адже вам нічого вже не потрібно.
– А мені ось цікаво, чому твої батьки ніколи не брали онуків на літо, не допомагали фінансово та продуктами?
– Адже у них магазин свій, дохід непоганий. От і допомогли б із покупкою машини, якщо ви самі не в змозі купити.
– Знаєте, що! Не треба рахувати чужі гроші! Вони їх чесно заробили, і це їхнє право, куди витрачати, а куди ні.
– І не треба порівнювати здоров’я. У мами серце хворе, їй не можна навантаження. А ви в басейн зібралися, значить, не все так погано!
– Так у мене теж здоров’я немає, але я рідко скаржусь. Ми з чоловіком завжди допомагали вам, у всьому!
– Ну, зрозуміло. Допомоги від вас чекати не доведеться тепер. Не хочете, як хочете. Внуків тепер зовсім не побачите, значить. Живіть собі, і на нас не розраховуйте. Егоїстка!
Пролунали гудки. Алла Іванівна подивилася на портрет чоловіка.
– Чув, Грицько? Я егоїстка, виявляється… Все, що ми з тобою робили для них, було перекреслено вмить! Виростили ми з тобою синочка, називається…
– Дружина його каже, що хоче, і він слухає. Без дачі та без грошей не потрібна стала. Я вчиню по совісті. Як вважаю за потрібне. Ти згоден, Гришу? От і добре.
Алла Іванівна продала дачу. Частину грошей залишила собі, іншу віднесла в банк, – відкрила вклади на онуків.
Відвідувала басейн і навіть записалася на фітнес для літніх. Вона була рада, що не послухала сина з невісткою і продала дачу.
Син із дружиною образилися, що не дала їм нічого з продажу. Про вклади на синів вони не знали. Дітей періодично залишали, коли їхали відпочивати, попри погрози Віри, що дітей бабуся не побачить. На тиждень не більше. Алла Іванівна встановила свої правила.
У неї з’явилося багато вільного часу, який вона із задоволенням витрачала на себе. Купила путівку в санаторій, і поїхала підлікуватися. Життя заграло новими фарбами! Ось така вона егоїстка!
У нашому суспільстві існує стереотип, що батьки мають допомагати своїм дітям, онукам та навіть правнукам до глибокої старості.
Знаю випадок, коли батьки збудували синам будинки, вивчили їх, зіграли весілля. Потім допомагали онукам, давали гроші на навчання, телефони та інші радощі життя.
І при цьому відмовляли собі багато в чому, говорячи, що не можуть собі дозволити, треба ще онуків на ноги поставити…
А діти та онуки не проти. Звикли вже, й сприймають, як належне. Ще й ображаються, якщо припинять допомагати. Оце привчили! Мабуть, самі й винні…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
