– Егоїсти ви! Не боїтеся без рідні залишитися? – Роздратовано запитала сестра

– Михайле, – пролунав у слухавці голос старшого брата Григорія. – Ми з Ольгою до вас хочемо у суботу приїхати. Поговорити треба. У вас із Катериною ніяких планів немає?

– Приїжджайте. З дітьми та онуками, чи тільки вдвох? – Запитав Михайло.

– Ні, тільки я та сестра, – відповів Григорій. – Годині о четвертій – нормально буде?

– Нормально. А чого не о другій? Пообідали б разом.

– Ні, нам тільки поговорити. О четвертій під’їдемо, – сказав Григорій.

Михайло поклав телефон і пішов у спальню повідомити дружину про суботніх гостей.

– Цікаво, про що буде розмова? Удвох приїжджають, нікого з собою не беруть, – сказав Михайло дружині.

– Я тобі сама скажу – про спадок. Адже вони досі вважають, що твоя тітка несправедливо вчинила, залишивши тобі й квартиру, і дачу. Ось згадаєш мої слова: вимагатимуть, щоб ти з ними поділився, – відповіла Катерина.

– Швидше за все, ти маєш рацію. Але ж у нас на цю спадщину свої плани.

– Цілком правильно. Тільки пам’ятай, що знати про них поки що нікому не треба. Особливо нашим родичам, – продовжила дружина.

Річ була в тім, що два місяці тому Михайло та його дружина офіційно вступили у спадок. Тітка Михайла залишила їм двокімнатну квартиру-сталінку, майже в самому центрі міста, та чудову дачу в передмісті.

Єлизавета Олексіївна була молодшою ​​сестрою матері Григорія, Ольги та Михайла. Хоч її покійний чоловік і був лікарем, дітей їм Бог не дав.

Коли з’ясувалося, що Єлизавета Олексіївна захворіла та потребує допомоги родичів, вона звернулася до племінників.

Протягом чотирьох років допомагали їй лише Михайло з дружиною, та їхня донька – Варя. Зрозуміло, що і заповіт Єлизавета Олексіївна склала на їх користь.

– Ми приїхали поговорити про дачу, – сказав Григорій, коли вони з Ольгою розташувалися у вітальні.

– Нехай тітка вам залишила квартиру, але за її дачею всі чотири роки ми доглядали. Значить, буде справедливо, якщо дачу ти віддаси нам, – додала сестра.

– Олю, ви не доглядали дачу, а чотири роки користувалися нею з дозволу тітки Лізи, – втрутилася в розмову Катерина.

– А тебе це взагалі не стосується, – грубо перервала її Ольга. – Це справа сімейна.

– Дуже навіть стосується, – відповіла Катерина. – Я, так само як і Мишко, згадана у заповіті, тож це наша спільна власність.

– А тітка Ліза, швидше за все, планувала дачу залишити комусь із вас, тому і дозволила вам влітку жити там.

– Але згадайте, скільки разів вона просила вас вивезти її у спеку з міста на дачу хоча б на тиждень, а у вас завжди були якісь відмовки.

– Так у нас там все літо жили діти, а в останній рік і Гришину онуку привезли. Хто б тіткою цей тиждень займався? – обурилася Ольга.

– Ось тепер і не дивуйтеся, що дача вам не дісталася, – сказав Михайло.

– А ви, можна подумати, її на дачу вивозили, – уїдливо сказала Ольга.

– Дачі в нас немає, а путівку до санаторію ми їй двічі купували, – відповіла Катерина.

– Значить, продаватимете? – Запитав Григорій.

– Так, – відповів молодший брат. – Наведемо порядок і виставимо на продаж.

– От не думав, брате, що тобі для рідні якоїсь дачі-розвалюхи буде шкода, – сказав Григорій.

– Ну, якщо вона розвалюха, то що ж ти так за неї борешся? – Запитав молодший брат.

Наступного дня пролунав телефонний дзвінок:

– У чому справа, Мишко? – обурено спитав Григорій. – Я не можу потрапити на дачу! Ти що, замки змінив?

– Так. І у воротах, і у хвіртці, і в хаті.

– Ми з Вадимом приїхали забрати свої речі.

– Так треба було мене попередити, я б із вами поїхав. А тепер лише наступними вихідними. Ми з Катею в суботу вранці на дачу приїдемо, щоб там прибратися. Під’їжджайте. Все, що ваше, заберете, – відповів Михайло.

Поклавши слухавку, він звернувся до дружини:

– А як ти здогадалася, що вони сьогодні поїдуть на дачу?

– Мишко! Тобі ж не п’ять років! Невже, знаючи твоїх родичів, складно припустити, що вони відразу помчать на дачу, щоб розтягти там усе, що можна. Якби ти замки не поміняв, вони витягли б з дому все, залишивши голі стіни.

Дачу вони продали. Продали свою трикімнатну квартиру. І купили собі трикімнатну в Одесі – у Південному районі міста, але не на самому березі моря, бо там улітку буває галасливо – працюють готелі, які приймають відпочивальників.

Їхня квартира була в досить новому будинку, від якого до моря можна було доїхати машиною хвилин за десять-дванадцять.

Варя, яка навчалася на другому курсі, залишилася жити у Києві, у двокімнатній квартирі тітки Лізи.

Михайло влаштувався працювати в порт, Катерина – до школи, що була майже поруч із домом.

Почався новий період у їхньому житті. І нові проблеми.

Які? Про це вам може розповісти будь-хто, хто переїхав жити до моря.

Вже за рік телефони Михайла та Каті, починаючи з березня, буквально розривалися від дзвінків ближньої та дальньої рідні.

Однією з перших зателефонувала Ольга:

– Дачі ви нас позбавили, відпочивати нам тепер ніде, тож чекайте на нас в самому початку липня. Приїдемо всією родиною, та ще й візьмемо з собою Гришину онучку – Карину.

– Олю, у вас начебто поки не спекотно, а ти розмовляєш так, ніби тобі сонцем голову напекло, – сказав Михайло.

– Хто тобі сказав, що ми готові приймати гостей? Ми тут живемо та працюємо, а не відпочиваємо. Кімнат не здаємо. У гості нікого не запрошували, та й не збираємося запрошувати.

– Так що перш ніж їхати, подбайте, де ви зупинитесь, заздалегідь забронюйте готель. В Одесі, звичайно, є готелі, але, якщо ви хочете отримати всі тридцять три задоволення, то краще – гостьовий будиночок на березі моря.

– А ти ціни на ці готелі бачив? – Запитала Ольга.

– Не бачив, але якщо вам вони не по кишені, значить, виберіть більш бюджетний відпочинок, наприклад, десь на турбазі під Києвом. Не обов’язково їхати до моря.

– Отже, рідню не приймаєте? А теща з тестем у вересні минулого року у вас відпочивали! – обурено заявила Ольга.

– То це ж батьки Каті. Були б живі наші батьки, ми їм теж не відмовили б. А прийняти на два тижні всю вашу компанію із п’яти осіб, вибач, у нас такої можливості немає, – пояснив Михайло.

– Егоїсти ви! Не боїтеся взагалі без рідні залишитися? – Запитала Ольга. – Невже так складно прийняти гостей? Дивись, братику, колись і тобі наша допомога знадобиться!

– Рідні у нас за цей рік, сестричко, з’явилося, що грибів на галявині після дощу. І як виявилося, всі дуже за нами скучили. Навіть ті, яких ми жодного разу в житті не бачили.

– І всі просто мріють нас побачити саме у період із травня по вересень. Тож не хвилюйся, думаю, без рідні ми не залишимося, – заспокоїв Ольгу Михайло.

Можливо, хтось і назве нас меркантильними, та жадібними, але це не так. Ми – справедливі! Як тітку доглядати, ніхто й носа не показував. А як грошима запахло – всі повилазили! Не на тих натрапили…

Пишіть в коментарях, що думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.