– Михайле, вставай, час на роботу! – потрясла я чоловіка за плече.
– Не труси мене, не піду на роботу, – відповів Михайло й одвернувся.
Я засміялася:
– Це що за новини? Все, годі, погуляв. Відпустка скінчилася, весілля минуло. Час і за роботу. Роботи скільки!
– Сказав не піду, значить, не піду. На моє місце вже іншого прийняли. Я заяву на відпустку написав із наступним звільненням. Ось так. Відчепись. Дай поспати.
– Так ти що й справді звільнився? Ой, дурню, що ти накоїв? Такої роботи удень з каганцем не знайдеш, а він, будь ласка, комусь подарував. Гаразд, ти пожартував, я посміялася. Вставай, сніданок холоне.
– Любаша, ти що зовсім не розумієш? Я … не працюю відсьогодні!
– Ти збожеволів? З чого це ти раптом не захотів працювати? Як житимемо далі? Моя пенсія мала. Ну, яка причина все-таки, га? – Розлютилася я, зрозумівши, що мій благовірний не жартує.
– Втомився, чесно сказати. Ось останню доньку заміж віддали, тепер я не маю жодних турбот. Сама посуди.
– У нас є п’ятеро дітей. Три сини та дві дочки. Усіх підняли на ноги, відучили. В усіх професії, на добрих місцях працюють.
– Скільки сил було вкладено? Ось останню доньку Машу заміж віддавали, уявляєш, уже не було сили. Думав, прямо там упаду з нападом. Але, нічого витримав. Тепер настав час на спокій. Відпочиватиму!
– Все сказав? А на що жити зібрався, га? Якби ж на пенсії був, сказав би, що гроші отримуєш. Тобі до пенсії два роки лишилося! Потерпи!
– Не витримаю, чую, загнуся на роботі.
– Нічого, не загнешся. А хто цікаво, тебе годуватиме ці два роки.
– Діти прогодують. Їх п’ятеро! Як-небудь батька голодним не залишать.
– Чого? – задихнулася від несподіванки я, – ах, ти нелюд, у дітей з рота шматок хліба хочеш видерти? Безсовісний.
Дармоїдствувати надумав? Не дам, а ну вставай! – Учепившись за рукав, потягла я Михайла. Чоловік махнув рукою, я й відлетіла до стіни:
– Не бісися, сказав, не піду, значить, не піду, ти мене знаєш, – миролюбно і, при цьому твердо, сказав Михайло і знову відвернувся до стіни.
Я дуже добре знала твердий і, до того ж упертий характер чоловіка. Вражена, я, забувши навіть про сніданок, вискочила з дому і побігла до сусідки, баби Зіни.
– Ой, баб Зін, що діється, що діється? Що з чоловіком сталося?
– Ти віддихайся, Любо. Ну і що таке діється з твоїм чоловіком? – спокійно запитала усміхнена баба Зіна. До неї всі біжать за порадою. Мудра жінка.
– Не хоче працювати, втомився, каже. Йому лише два роки залишилося до пенсії, паразит. Як його розсудити, не знаю. Може, напоумиш якою порадою?
– Не дивно, що твій Михайло втомився. Це ж скільки сил треба, здоров’я, щоб п’ятьох підняти, та в житті визначити, га? Надірвався твій мужик, ось що скажу. Спокою йому хочеться.
– А мені не хочеться спокою? Ось все про дітей думаю. А йому, негіднику і місяць не світи. Усіх визначили, нічого не скажу. А хто їм допомагатиме?
– Що в тебе за натура така, аби квоктати. Ось що скажу, чоловіка не чіпай, бо зараз у рознос піде. Йому зараз спокій, та ласка потрібна, а там усе налагодиться.
– Я йому зараз влаштую і спокій, і ласку покажу, от діти приїдуть, мізки вставимо неробі, – рішуче заявила я і пішла додому.
За тиждень приїхали всі діти. Я кожного обдзвонила, та просила прибути на сімейну раду. На запитання, що трапилося, слізно говорила, що батько божеволіє!
В дармоїдство вдарився, і треба всім зібратися, щоб мізки йому вправити. У неділю до будинку почали з’їжджатися машини.
Ми з Михайлом радісно зустрічала кожного з дітей, та онуків. Все навколо наповнилося дитячим сміхом та молодими голосами.
Пообідали галасливою компанією, онуки втекли надвір, невістки прибрали посуд зі столу. Встановилася незграбна тиша.
Михайло сидів і чекав, він відчував, що недарма всі діти одночасно приїхали. Старший Олексій почав:
– Ми це, батьку, хотіли запитати тебе, ти чого це надумав не працювати?
– Втомився я, мої діти. Хочеться трохи відпочити.
– А що зараз робиш? Відпочивай, ніхто не проти, а роботу кидати навіщо? Тобі до пенсії зовсім нічого залишилося, – подав голос середній син, Артем, – два роки всього. Стільки років працював, дотягнув би.
Молодший Сергій, та дві дочки, мовчали, сподівалися на старших. Я теж замовкла, та сиділа осторонь. Михайло випростався і сказав.
– Я, діти мої, справді втомився. Ось чую, недовго мені на цьому світі залишилося. Вирішив на два роки раніше перестати працювати. Стажу в мене понад сорок років, з лишком вистачить на пенсію.
– А ці два роки, чим годуватися, будеш, га? – запитала я.
– Сподіваюся, що п’ятеро дітей зможуть прогодувати мене на цей термін, а там і пенсія настане, – відповів Михайло. Усі заворушились.
Старший знову перший почав:
– Я, наприклад, не можу тобі посилати гроші, ось тільки кредит оформили, нову машину купуватимемо. Тож, батько, не ображайся.
– І я теж у такому ж стані, донька вчиться в музичній школі, там розтрати чималі, ще до репетитора ходить англійською, там теж гроші потрібні, не ображайся свекре, але ми теж пас, – відповіла дружина Артема. Син мовчав.
– Батьку, у мене ремонт затіявся, до зими закінчити треба, потім її продати й купити з доплатою іншу, більшу, – наважився сказати молодший Сергій.
Доньки разом заговорили, переконуючи батька у своїх стиснутих обставинах.
У кімнаті стало галасливо, кожен із дітей доводив один одному про неможливість додаткових фінансових витрат. Молодша Марина зі слізьми сказала:
– Ми хотіли у квартирі всі меблі змінити. Вже навіть на виплат меблі замовили. Надіялися на тебе батько, а ти?
Я тріумфувала. Я підвелася, всі стихли.
– Ну, ось бачиш Михайло, як їм, дітям твоїм? Ось який ти батько після всього цього? У всіх проблеми, турботи.
– Їм допомагати треба, а ти від них тягнути здумав. Ну, як тобі не соромно? Так що давай, вистачить байдикувати.
Ти робітник гарний, місце знайдеш. Завтра вранці відправляйся на пошуки роботи, якщо колишню по дурості втратив.
І без заяви про прийняття на роботу додому не заявляйся. Зрозумів? Ось усі діти сидять і чекають на твою відповідь.
– Зрозумів, все я зрозумів! Ех, діти, я вас п’ятьох виростив, а ви одного батька прогодувати не хочете, – глухо сказав Михайло і вийшов із кімнати.
Діти роз’їхалися. Михайлу справді ранком пощастило, його пошуки закінчилися прийняттям на роботу, правда не таку грошову, що була раніше, але нормальну.
Наступного дня Михайло під добрі мої побажання пішов на роботу і не повернувся. З лікарні прийшла звістка, що не стало Михайла.
На роботі стало йому погано. Відвезли на швидкій в лікарню – обширний інфаркт. Не врятували!
Тепер я живу сама на крихітну пенсію. Діти відвідують, але рідко, й більше дочки, ніж сини. Дуже картаю себе, що не повірила людині, з якою були разом все життя, поділяли й радощі, і негаразди.
Тяжко визнавати, що наші діти відмовили батькові в допомозі, хоча, я теж до цього руку приклала. Маючи п’ятеро дітей, не знаю, як віку доживати буду! І таке в житті буває! Десь схибили!
