Про Настю з дитинства говорили, що у неї шила в одному місці – ніколи вона не відрізнялася посидючістю. Жоден шкільний, а потім університетський захід не обходився без неї.
Суботник – Іванова в перших рядах! Чергування по гуртожитку – Настя виконає все у найкращому вигляді! Вона ніколи не чекала, що хтось зробить за неї.
– Ех, пощастить же твоєму чоловікові, Настю! – казали, бувало, дорослі. – Як у Христа за пазухою житиме.
…Коли Настя вийшла заміж, чоловік, Грицько, і справді, був радий, що дружина така діяльна. Для неї не було нічого неможливого.
І навіть до всіх неприємностей вона ставилася легко, не впадаючи в паніку. Сам він вважав, що все його призначення зводиться до того, щоб своєю присутністю прикрашати будинок і привести на світ спадкоємця.
А все інше: побут, ремонт, порятунок світу – це прикрі дрібниці, метушня. Цим мала займатися дружина.
Одного разу, прокинувшись вранці від «дощу» зі стелі, Гриць вибухнув неперекладною лайкою, сенс якої полягав у тому, що сусіди зверху погані люди, які не можуть стежити навіть за власними кранами.
Поки він обурювався, Настя схопила всі місткості, що були в будинку, й підставила під струмені.
– Гришу, сходи до сусідів, – попросила вона чоловіка, – дізнайся, чи надовго це в них?
– Навіщо? Думаєш, вони не знають, що в них потоп? – чортихаючись, Григорій перебрався з ліжка на сухий диван і заплющив очі.
Довелося Насті самій йти до сусідів. Виявилося – там бабуся старенька, у сльозах уся: онук із дружиною поїхали у відпустку, просили за квітами доглянути, а тут кран зірвало.
Настя закотила рукави, перекрила воду і кинулася допомагати старенькій усувати наслідки потопу.
Повернувшись додому, мокра, втомлена, але задоволена, вона натрапила на невдоволений погляд чоловіка.
– Ну, де тебе носило? – насупився той.
Вона розповіла про стареньку, як допомогла їй.
– Вічно ти лізеш, куди тебе не просять, блаженна, – бурчав той. – Бабця сама накосячила, хай би сама й прибирала.
– Ну, ти що?! Вона ж старенька зовсім. Та й мені не складно, – відмахнулась Настя, яка звикла до бурчання чоловіка.
Настя не могла дивитись, якщо десь траплявся непорядок. Повертаючись раз із сином із садка, побачила, що хтось розсипав сміття у під’їзді, мабуть, порвався пакет, та так і не прибрали.
– Гришу, принеси мені швабру та совок, – відчинивши двері у квартиру, крикнула вона чоловікові, не заходячи до хати.
Той неохоче підвівся з дивана.
– Що цього разу? – похмуро спитав він, віддаючи їй те, що вона просила.
– Ти з роботи йшов, бачив сміття на сходах?
– Бачив, звісно. Не сусіди, а свині! Вдома, мабуть, не свинячать так! Знати б, хто це накоїв, оштрафувати, хай пострибають, – вибухнув гнівною тирадою Григорій, посилюючи децибели, щоб могли чути сусіди навіть на інших поверхах.
– А ти куди знову поперлася? Тобі знову більше за всіх треба? У нас є прибиральниця, це її робота!
– Та гаразд, не кип’ятись, ми зараз з Іллюшею все приберемо, – Настя взяла інвентар для прибирання і, заштовхнувши чоловіка до квартири, зачинила двері.
– Ганчірка! – пролунало з-за дверей. Це Грицько висловив свою зневагу до шляхетного пориву дружини.
– Мамо, а чому хтось смітить, а ми прибираємо? – шестирічний син поставив Насті логічне запитання.
– Сину, скажи, що краще: лаятись, що брудно, чи взяти та зробити, щоб було чисто?
Побачивши, як мати мете підлогу в під’їзді й після цього стало чисто, відповідь для Іллюші була очевидна. Він допоміг Насті – потримав совок, куди вона змела сміття, і гордий повернувся додому.
– Тату, я теж мамі допомагав! – похвалився він батькові, що розвалився на дивані перед телевізором.
– Ще один заробітчанин, – пирхнув Грицько.
Якось узимку, Грицько, повернувшись з магазину, куди його з горем навпіл відправила Настя, обурювався більше, ніж зазвичай:
– На комунальників скарги треба писати! На вулиці снігу по самі помідори, а вони не чухаються! Ні техніки, ні двірників! За що тільки їм гроші платять? Дармоїди! Я мало не впав, поки йшов!
– Ой, а як же люди похилого віку? Адже їм не пройти! Дістань мені лопату з балкона, Гришо! – Настя почала одягатися, син пішов за нею.
– Куди тебе понесло, блаженна? – застогнав чоловік. – Чого тобі вдома спокійно не сидиться? Тобі хто заплатить за це?
– То під’їзди вона мете, то двори чистить, ще й сина перетворює на таку саму ганчірку. Позорище! Не дружина, а кінь безвідмовний. Сина мені не псуй!
– Я з мамою піду! – насупився Іллюша. Йому не подобалося, коли батько обзивав маму негарними словами.
– Ходімо, синку, не слухай тата. Зараз почистимо сніг, зате бабуся з восьмої квартири зможе спокійно пройти й дідок із тринадцятої. І матуся з двійнятами на візку проїхати зможе, – допомагаючи одягнутися синові, примовляла Настя.
Розчервонілі, стомлені, але веселі, повернулися вони з вулиці.
– Ми там сніг прибрали, – радісно повідомив батькові Іллюша. – Нам ще дядько із сусіднього під’їзду допомагав і тітка з першого поверху.
– Ходите, виставляєте себе тільки на посміховисько! – сердився Грицько. – Бісить твоя активність! Кому вона потрібна? Все на публіку працюєш? Думаєш, тобі дякую скажуть чи пам’ятник поставлять за життя?
– Гришу, та не потрібен мені пам’ятник! Я просто хочу, щоб зручно було, чисто, і не лише вдома, а й усюди! І якщо я можу хоч щось для цього зробити, то чому ж ні?
– І сина я хочу привчити до чистоти та доброти. Тебе ось, зважаючи на все, свого часу не навчили, – Настя намагалася пояснити свою життєву позицію чоловікові, але той був глухий.
Зрештою, йому набридла діяльність дружини, і згадавши, що сусідка по сходовому майданчику часто до нього залицялася, він, недовго думаючи, зібрав свої пожитки і пішов до неї.
Віра давно помітила сусіда. Сама вона заміжня не була жодного разу, ніколи справа не доходила до РАЦСу дійти – наречені втікали від жвавої нареченої. Сусід на всі її підморгування і кривляння дивився прихильно, а тут і зовсім з’явився до неї додому.
– Пустиш? Ти ж мріяла про це? – самовпевнено заявив Гриша здивованій сусідці. – Пішов від своєї. Дістала, сил немає.
– А вона мені патли не повисмикує? Очі не подряпає? – посміхнулася Віра.
– Ні, їй не до цього, вона суспільнокорисною працею вічно зайнята, – відмахнувся той, бачачи, що пані зовсім не проти.
Настя спочатку дуже переживала: ну як так – стільки прожили разом, сина виховують, а він узяв і пішов! І куди? До сусідки! Як тепер бачити їх разом щодня? Що синові сказати?
Але Іллюша сам допоміг матері:
– Мамо, дома так тихо стало. Тато більше не бурчить і не обзивається. Ти тільки не хвилюйся. Я скоро в школу піду, дуже великий буду, допомагати тобі зможу.
А Гриша й гадки не мав, куди він потрапив. Щовихідних Віра будила його з самого ранку і сунула в руки пилосос.
– Ти чого? – очманів він вперше. – Це бабська справа – прибиранням займатися. Сама і пилосось.
– Добре, – вона забрала пилосос із рук ледащо.
Гриша дочекався, коли Віра закінчить із прибиранням, і з’явився на кухні.
– Ну, годуй мене, жінко! – сів він боярином за стіл.
– З якого дива? – хмикнула Віра. – Я нічого не готувала – я була зайнята прибиранням. Ти ж відмовився пилососити.
– І що тепер, я голодний маю ходити? – хотів обуритися Грицько, але співмешканка відчинила холодильник:
– Все у твоєму розпорядженні. А я пішла в перукарню.
Гриша ще кілька разів намагався впертись рогом у землю, коли Віра давала йому в руки швабру чи пилосос, але незмінно залишався голодним у всіх сенсах.
– Я втомилася, пупсику, – сонно зітхала жінка, відвертаючись від нього до стіни, – прибирання, прання, приготування… Ти ж не допомагаєш.
Гриші нічого не залишалося, як наступити на горло власної пісні про свою місію у цьому житті. Віра виганяла його на вулицю після хуртовини, розчищати доріжки з іншими мешканцями будинку.
Незабаром Григорій дізнався, що підлога в будинку миється не тільки на відкритих ділянках, а й у кутках за диванами.
У нього з’явилися спеціальні треники з витягнутими колінами для прибирання, руки його не переставали пахнути хлоркою.
Віра возила його з собою до собачих притулків прибиратися у вольєрах, чистити майданчики для вигулу собак від снігу.
Діяльність її була ще кипучою, ніж у колишньої дружини. Сусідка була подібна до бульдозера, що пре навпростець, не помічаючи перешкод.
Протримавшись за таких умов пів року, Грицько, одного прекрасного вечора наважився зателефонувати в сусідню квартиру.
Двері відчинили Настя. Вона здалася йому такою прекрасною, такою посвіжілою, гарною і такою рідною, що в нього засмоктало під ложечкою.
– Насте, поговорімо? – схиливши голову, пробурмотів він.
– Про що? – посміхнулася вона.
– Я вирішив повернутися. Ну як ти одна з хлопчиком? Важко ж?! Ну поваляли дурня і годі.
– Гришу, ну ти мене й насмішив! Вирішив він повернутися! Що не так із твоєю новою подружкою? – засміялася Настя.
– Та вона просто монстр! Примушує мене прибирати вдома, тягає по якихось кублах, змушує натирати клітки у бездомних собак.
– Вирішила, що я бульдозер і маю чистити доріжки від снігу там, де їй спаде на думку, – не витримав і почав скаржитися на співмешканку Грицько.
Настя з робленим співчуттям дивилася на чоловіка і виразно розуміла, що їй чудово жилося і без нього. Син теж не переймався, бачився з батьком іноді й цих зустрічей йому вистачало.
– Ні, Грицю. Ти не повернешся! Уяви, я навчилася жити без тебе. Блаженна, ганчірка, виявляється, може прожити без диванного критикана, – Настя акуратно зачинила двері прямо перед чоловіком.
Гриша повернувся до Віри, адже більше на нього ніде не чекали. Невдовзі Настя подала на розлучення. Віра поміняла квартиру на батьківський будинок, де у Гриші додалося роботи.
Навесні Настя познайомилася з новим сусідом, який виявився пристойним чоловіком, вдівцем, який підтримує її діяльність. Так у неї з’явився новий чоловік, а Іллюші вітчим, з яким було набагато цікавіше, ніж з рідним батьком…
Отаке воно життя! Ніколи не знаєш, що знайдеш, а що втратиш…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
