– Мамо, що трапилося? Чому ти плачеш? Бабусю? А ти чому тут, а не на дачі? Що сталося?
Мати ридала, бабуся сиділа скорботно підібгавши губи, Віктору ніхто нічого не говорив.
– А я тобі, Любка казала, казала що він негідник, а ти не вірила, на цілих шістнадцять років причаївся, ірод.
– Ось, не слухала матір, а тепер отримуй, тепер висьорбуй, он він стоїть, як його годувати, поїти, взувати, одягати думаєш? Він уже майже мужик!
– Лільку як утримуватимеш? Підросте дівка, бантики та шпильки раєм здадуться, ліфчики – сорочки, сукні та спідниці, – ось де ти грошей візьмеш. Чи на маму сподіваєшся?
– Так не сподівайся, мати не вічна, недолуга ти, Любко, як є недолуга.
– Мамо, та замовкни ти … без тебе гидко! – Реве мати.
– Гидко їй, нудно. Далі гірше буде на старість років без мужика залишитися.
– Я не стара, – верещала мати, – мені й сорока ще немає!
– Не стара? Та тільки Юрко щось на молодуху тебе проміняв, а ти от вий сиди, не стара вона, дивіться на неї!
Так Вітя став дорослим. Йому було чотирнадцять років, коли батько залишив їх з матір’ю і маленькою сестрою і пішов до коханки.
– Ні на які аліменти розраховувати не доводилося, бо в країні почалися незрозумілі речі, ніхто його притягати не став, – ну бовтається виконавчий лист і нехай бовтається.
Мати вила, бабка її пиляла, оселилася в них і щодня довбала матері маківку, що та нікчемна, дітей навіщось народ жувала, а от слухалася б мами…
Щоразу сідаючи за стіл Вітька відчував важкий погляд старої, яка підібгавши губи голосила, як їй важко дісталася пенсія, на яку вони четверо змушені жити.
От якби Любка послухала свого часу матір, та не вийшла б за цього… то зараз би, як сир у маслі каталася, а то он…
Вітька намагався втекти з дому, щоб не слухати злісні бабині голосіння, мати ходила на свою, нікому не потрібну роботу в бюро, за яку не платили гроші, ніякі.
– Працювала б на консервному заводі, то хоч би консервами давали зарплату, я б вимінювала на інші продукти, а так що, – нічого! На мою пенсію багато не розбіжишся!
Вітя хитався по ринку, чого приховувати, думав де що вкрасти, може булку якусь чи пиріг, їсти хотілося так, що кола перед очима сині з червоним пливли.
– Агов, хлопче, заробити хочеш? – біля кіоску стояла тітка, диміла і дивилася на Вітю.
– А що треба робити?
– Мішки з борошном перетягти зможеш?
-Так.
Тітка Уля так звали ту жінку, нагодувала хлопця до відвалу, дала з собою випічки, грошей і веліла приходити двічі на тиждень, робота йому буде точно.
Так Вітя почав заробляти гроші, і в черговий раз, коли баба починала свою пісню про те, як вона годує та напуває всю материну сім’ю, Вітя просто дивився на неї важким поглядом.
Найближчі десять років він не розгинаючись орав. Навчався, працював, здобував освіту, в армію його не взяли, пометушилась тітка Уля.
Вона взагалі велику роль відіграла в долі хлопця, в порівнянні з інфантильною матір’ю, яка вічно плакала. Тітка Уля була святом, позитивною, мудрою і розумною, а також вчила Вітьку життя.
Сама тягла трьох дітей і стару матір, не сумувала, з учителів, так-так, перекваліфікувалася на продавчиню, – а що вдієш? Діти з матір’ю їсти хочуть.
Через багато років зізналася що відразу, примітила Вітьку, і вирішила хлопця врятувати від майбутнього в яке він мало не зробив крок, адже вкравши раз він почав би й далі, а там …
Мати Віктора нічого цього не знала, вона була вся у своєму горі, по чоловіку який проміняв її, як потім виявилося на не таку вже й молоду, але веселу та бешкетну, що була з ним на одній хвилі.
Вітя працював, навчався, познайомився з хлопцями, які займалися комп’ютерами, така дивина для того часу, почав з ними заробляти.
Став пристойно заробляти у двадцять чотири, сестрі допоміг вирости. Ліля ні в чому не потребувала, бабка пом’якшала давно, за рівного приймає, радиться, найкращий шматок Віктору намагається покласти, годувальнику.
Дівчину зустрів, начебто кохання, та чому начебто, кохання звичайно, одружився.
Квартиру треба хорошу, бабуся свою продала, всі гроші Віктору віддала, в іпотеку влізли, і знову Віктору треба напружитися, а як же? Він мужик, годувальник.
Ще матір з бабусею не кинеш, сестру знову ж таки, Лілю.
Син з’явився, дружина вирішила другого народ жувати, з декрету в декрет, – і то слушно, старший під наглядом, молодшому три, старшому п’ять.
– Може мені, до того часу, як діти до школи підуть, сидіти удома? Підготую якраз? – Запитала дружина.
– Звичайно, чого поневірятися. Потрібно розширюватися, тісно тут, – запропонував Віктор.
– Може не будемо цю квартиру продавати? Двоє хлопців все ж таки ростуть?
-Звичайно не будемо, іпотеку візьмемо.
– Сестра заміж зібралася, на весілля грошей треба, щоб перед сватами в багнюку обличчям не вдарити, – плакала мати.
Дав. Сестрі треба на початковий внесок, – дав.
– Відпустка? Яка така відпустка? Гроші самі з неба не сиплються!
– Сім’ю на море на місяць відправлю, хай відпочинуть, пацанам морське повітря корисне, та й дружина втомилася вдома в чотирьох стінах сидіти.
– Мати з бабусею вже у роках, їх у пансіонат.
– Сестрі треба допомогти.
– Що? Друзі Туреччину освоїли, Єгипет? Як на дачу вже туди їздять? Ну, молодці, добре!
Вітя радий за них, йому не до відпусток, он скільки ротів на шиї сидить.
– Дурень ти Вітька, ой дурень, весь у бабку свою, – стукає новими зубними протезами бабуся.
Про що це вона? Він же намагається для них!
– Ти що, бабусю, який відпочинок, треба брати, доки в руки йде, працювати!
– Машини купив, собі та дружині, а що вона пішки пацанів по гуртках водитиме?
Чоловікові сестри допоміг з машиною, – ну не може він працювати як Вітя, а що тепер сестрі страждати з племінницею?
– Бабулі не стало, мати в роках, болячок купа, до себе забрав, дружина ніс верне. Воно й зрозуміло, у них зі свекрухою ніколи не було теплих стосунків, та дружина і так з хлопцями зашивається – підлітковий вік.
Ось до Туреччини їх відправив, матір в пансіонат, одну, без бабусі, бо її вже немає.
Сестрі треба допомогти, хоч на наш південь поїхати.
Двоє племінників у нього вже, у Віті. Що ж вдієш, крутись дядько, як хочеш. Він і крутиться.
От і матері не стало, вже сивина у скронях. Старший поїхав в інше місто. Іноді у дружини запитає:
– Що ж син не приїжджає і не дзвонить, дає знати про себе, тільки коли грошей треба.
Дружина зашикала:
– Як це не дзвонить, щовечора мені дзвонить.
-Чому мені не дзвонить? – Запитує Вітя.
Знизує дружина плечима:
– А навіщо, – живий здоровий, матері дзвонить…
Заскребло у Віті на серці, він до молодшого, той теж на своїй хвилі, грошей дай та йди тато, не заважай.
– Що ж це таке, га? Не встиг озирнутися і життя минуло, чи що?
Згадав, як пісню хотів написати, в юності, навіть десь слова написані й ноти.
Згадав, як про гітару мріяв, пішов і купив, ось так…
Додому приніс, дружина дивиться глузливо:
– Навіщо цей мотлох потрібен?
-Тату, грошей дай, – вийшов із кімнати син.
– Яких грошей?
– Мені в Київ до брата їхати, ти чого мені не кинув на карту, я ж матері говорив!
– От у матері й питай!
– Вітю … ну насправді, хлопчику потрібно відпочити, розвіятися, у нього заліки були …
– Нагадай, скільки років хлопчику?
– Вітю, ти чого? Це ж твій син молодший. От молодець татко, не знає скільки років синові, – ображено підібгала губи.
– Скільки років хлопчику, я питаю!
– Ну двадцять один…
– Двадцять один! Двадцять один рік дитині й все в тата гроші трясе?
– Я ж навчаюсь…
– Я теж навчався і працював, а ще підробляв … з чотирнадцяти років …
– Вітю!
– Що Вітю? Що Вітю? Сидиш, як… як… Ааа, та ну вас…
Віктор пішов, грюкнувши дверима.
Дружина плаче, дзвонить подругам, дзвонить зовиці:
– Віктор з глузду з’їхав! Він залишив без відпочинку дитину, хлопчик пішов з дому грюкнувши дверима.
Де Вітя, нікого не цікавить.
А Вітя винайняв квартиру на добу, написав на відпустку заяву, чого ніколи не робив, і спить Вітя, він ніколи не висипався, ніколи, хіба що в дитинстві, але в дитинстві не рахується.
Вітя хоче навчитися жити. Так-так жити.
Поїхати в Африку, не в Єгипет, ні, хоча туди теж. Вітя хоче в Кенію, в Ісландію, а ще – на Аляску.
Зійти на Ельбрус, навчитися грати на гітарі з перебором, а не просто бриньчати пісню про блазня і його бубонець, вивчити іспанську, вирушити в кругосвітню подорож.
Вітя просто хоче жити… Він усім допоміг, чи можна йому пожити?
Дружині подзвонив:
– Пробач, погарячкував, втомився. Поїхали в Африку? На Ельбрус, в Ісландію, на Аляску, ну? Може, хочеш куди? Може, мріяла про що в юності? Давай виконувати!
– Хто хильнув? Я не вживав! Я хочу! До чого тут хлопчики? Вони дорослі, самостійні, поживімо, для себе, га?
– Що означає ні? Як, так не можеш? А як можеш? У кого вік не підходить?
Серйозно?
– Ну добре… Тоді прощавай!
А в цей час його дружина, обдзвонивши втретє спільних друзів, повідомляє всім, який виявився гад і негідник цей Вітя.
– Залишив мене з двома дітьми, без доходу, я життя на нього поклала, синів йому подарувала, а він…
– Ех, Вітю, Вітю, ну як же ти так? – Хитають головами друзі. – Що ж ти, Вітю? – дивляться тужливими очима на фотографії Віті на Ельбрусі.
– Як же ти так, Вітю? Як ти так міг? Зміг? Ех, Вітя, Вітя … негідник ти все ж таки …
А Вітя жити вчиться, колись же треба. Хто його знає, може й негідник, а може й ні, – кожен зі своєї дзвіниці судить…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
