Галя вирішила з’їздити на дачу. Чоловік був у відрядженні вже третій день, і вона нарешті знайшла час, щоб прибратися перед літнім сезоном.
Діти поїхали до бабусі, робота дозволяла взяти кілька днів відгулів, а в голові крутилася думка: «Нарешті одна, без метушні».
Вона зібрала у велику сумку ганчірки, мийні засоби, улюблений чай і кілька книг – раптом захочеться посидіти на веранді, почитати.
Дорога за місто зайняла понад дві години. Сонце вже хилилося до заходу, коли її старенька «КІА» звернула на знайомий путівець.
Дачне селище зустріло тишею і запахом свіжої хвої. Сусіди ще не всі з’їхалися, тож вулиці виглядали порожніми. Галя посміхнулася, відчуваючи спокійний вечір.
Вона припаркувалася біля хвіртки й одразу помітила, що ворота були відчинені, а на ділянці стояв сріблястий кросовер Сергія.
Серце тьохнуло. “Може, повернувся раніше?” – подумала вона, але щось усередині вже шепотіло недобре. Сергій завжди попереджав про повернення. Завжди!
Галя тихо відчинила двері дачного будинку. У передпокої пахло кавою та жіночими духами – солодкуватими, важкими, зовсім не її. З вітальні долинали голоси. Низький, задоволений сміх чоловіка та дзвінкий жіночий.
– Сергію, ти неможливий… – промовила жінка з легкою хрипотою.
Галя завмерла у коридорі. Ноги стали ватяними. Вона зробила ще крок і побачила їх через прочинені двері.
Сергій сидів на дивані у своїй улюбленій картатій сорочці, яку вона подарувала йому минулого Нового року.
Поруч, надто близько, сиділа молода жінка років тридцяти. Довге темне волосся, акуратний макіяж, дорогий светр. На столі – пляшка червоного, два келихи, фрукти.
Вони не цілувалися. Просто сиділи поряд, і Сергій тримав її за руку. Але цього було достатньо. Галя гучно кашлянула.
Сергій різко обернувся. Обличчя його побіліло, потім вкрилося червоними плямами.
– Галю… Ти… що ти тут робиш?
– Приїхала прибратися, – відповіла вона рівним голосом, хоч усередині все кипіло. – А ти, виявляється, у відрядженні на нашій дачі!
Жінка схопилася, поправляючи волосся.
– Я… я, мабуть, піду.
– Сядь, Іро, – тихо сказав Сергій. Потім глянув на дружину: – Поговорімо.
Галя пройшла в кімнату і сіла навпроти в крісло. Руки вона склала на колінах, щоб не було видно, як вони тремтять. Серце калатало так, що, здавалося, було чути всім.
– Скільки це триває? – спитала вона.
Сергій опустив очі.
– Пів року.
Пів року. Пів року він казав їй, що затримується на роботі, що їде у столицю, що «проєкт складний, Галочко, потерпи».
Пів року вона готувала йому вечерю, прала сорочки, вірила. А він тут, на їхній дачі, яку вони будували разом десять років тому, розважався з іншою.
Іра сиділа, опустивши погляд. Красива, молодша за Галю років на п’ятнадцять. Очі розумні, фігура спортивна. “Напевно, з його фірми”, – майнуло в Галі.
– Я не хотіла руйнувати вашу родину, – тихо промовила Іра. – Просто так вийшло.
Галя подивилася на неї майже з жалем.
– Так вийшло? Ви приїхали на нашу дачу, сидите на дивані та кажете, що «так вийшло»?
Сергій спробував взяти ініціативу:
– Галю, давай без істерик. Ми ж дорослі люди. Я збирався тобі сказати. Просто не знав, як.
– Коли? Коли діти виростуть? Чи коли я сама здогадаюся?
Вона встала і пройшла по кімнаті. Знайомі стіни, фотографії на полицях: вони втрьох на морі, Сергій із донькою на плечах, їхнє весілля. Все це тепер здавалося декорацією.
– Знаєш, що найприкріше? – продовжила Галя. – Не те, навіть, що ти мені зраджуєш. А те, що ти привіз її сюди. В наш будинок.
– Де ми садили яблуні, де Максим вчився кататися на велосипеді. Ти хоч подумав, як мені потім тут перебувати?
Сергій мовчав. Іра теж. Тиша стала важкою, в’язкою. Галя раптом відчула дивний спокій. Наче всередині щось клацнуло і перемкнулося.
– Я не влаштовуватиму скандалу з криками та биттям посуду. Не сьогодні. Але я хочу знати правду. Всю!
Сергій зітхнув і почав розповідати. Вони познайомились на корпоративі. Іра – новий маркетолог. Спершу просто розмови, потім кава після роботи.
Він казав, що вдома все гаразд, але «чогось не вистачає». Вона слухала, розуміла. Потім усе закрутилось.
– Я не люблю її так, як тебе, – сказав він наприкінці. – Це інше. Пристрасть, адреналін. Ти – сім’я.
Галя гірко посміхнулася.
– Сім’я, яку ти зрадив! Гарно звучить.
Іра підвелася.
– Я справді піду. Мені тут не місце.
– Стривай, – зупинила її Галя. – Якщо ти тут, скажи мені, як жінка. Ти знала, що він одружений? Що у нього двоє дітей?
Іра кивнула.
– Знала. Я не виправдовуюсь. Я думала, що він нещасливий. Він так казав.
– А тепер бачиш, що він просто бреше всім?
Іра не відповіла. Вона взяла сумку та тихо вийшла. Двері за нею зачинилися з м’яким клацанням. Сергій та Галя залишилися вдвох. Він спробував підійти ближче.
– Галю, спробуймо зберегти сім’ю. Заради дітей.
– Заради дітей? – Вона підвищила голос вперше за вечір. – А ти думав про дітей, коли привозив її сюди? Коли брехав мені про відрядження? Коли спав у нашому ліжку після неї?
Сергій опустив голову. Галя вийшла на веранду. Вже стемніло. У повітрі пахло бузком і вогкістю від річки. Вона сіла на стару гойдалку, яку Сергій колись змайстрував сам. Гойдалка скрипнула, нагадуючи про минулі роки.
У голові крутилися спогади. Їхня перша зустріч на студентській вечірці. Як він смішно танцював. Як робив їй пропозицію на цій же ділянці, ще коли тут був тільки фундамент.
Як вони разом фарбували стіни, лаялися через колір, потім мирилися. І все це тепер тріснуло, як старе скло.
Сергій вийшов услід. Постояв поруч, не наважуючись сісти.
– Я недолугий, – нарешті сказав він. – Розумію. Але я не хочу тебе втрачати.
– А я вже втратила тебе, Сергію. Не сьогодні, – пів року тому.
Вона не плакала. Сльози прийшли пізніше, коли він поїхав за Ірою. Галя залишилася сама в хаті. Ходила по кімнатах, збирала його речі у велику коробку.
Сорочки, улюблений кухоль, вудки. Кожну річ вона брала в руки та згадувала момент, коли вона з’явилася у їхньому житті.
Вночі вона не спала. Сиділа на кухні, пила холодний чай і писала листа. Не йому, – собі. Щоб потім не забути, що вона відчувала цієї ночі.
– Я не буду тією жінкою, яка прощає зраду заради “стабільності”. Я не робитиму вигляду, що нічого не було. Я заслужила на повагу. І якщо він не зміг її дати, я візьму сама!
Вранці вона зателефонувала до подруги Олени. Розповіла все коротко, без зайвих емоцій. Олена приїхала вже за три години з пляшкою дорогого міцного напою та величезним пакетом їжі.
– Ну що, подруго, – сказала вона, обіймаючи Галю. – Розлучатимемося чи спочатку помстимося?
Галя усміхнулася вперше за добу.
– Спершу прибратися. А потім жити далі.
Вони вдвох вимили весь будинок. Викинули порожні пляшки, провітрили кімнати. Галя навіть переставила меблі у вітальні – щоб ніщо не нагадувало про вчорашній вечір. Коли закінчили, сіли на веранді.
– Знаєш, – сказала Олена, – я завжди підозрювала, що він надто “причесаний”. Такі чоловіки рідко залишаються вірними, коли з’являється хтось молодший і без дітей.
– Я теж підозрювала. Але гнала ці думки. Страшно було визнати.
Вони говорили до глибокої ночі. Про те, як Галя буде жити далі. Про роботу, дітей, про те, що треба буде сказати батькам. Про те, що життя не закінчується у сорок три роки.
За тиждень Сергій приїхав. Виглядав змарнілим, неголеним.
– Я порвав із нею, – сказав він з порога. – То була помилка. Почнімо все заново.
Галя стояла і дивилася на нього, як на чужу людину.
– Наново не вийде, Сергію. Можна лише продовжити, але вже інакше.
Вона простягла йому теку з документами, де лежала заява на розлучення. Він узяв її тремтячими руками.
– Ти серйозно?
– Абсолютно. Я вже записалася до психолога. І дітям скажу правду. Не всю, але достатньо.
Він намагався сперечатися, умовляти, згадувати добре. Галя слухала спокійно. Усередині більше не було того болю, що в перший вечір. Була втома та дивна легкість.
Коли він поїхав, вона пішла в сад. Яблуні вже цвіли. Білі пелюстки падали на траву, як сніг у травні. Галя сіла на лаву, яку вони поставили під найбільшою яблунею, і вперше заплакала. Не від образи, – від полегшення.
Вона не знала, що буде далі. Може, зустріне когось. Може, залишиться сама і буде щаслива по-своєму.
Але вона точно знала, що цей будинок, цей сад, це життя – тепер лише її. І вона зробить усе, щоб тут знову було добре.
А історія з Сергієм та Ірою залишилася просто скандальним розділом, про який потім шепотітимуть спільні знайомі. «Чула, у Галі чоловік на дачі…»
Але Галя вже не звертала на це уваги. Вона садила нові квіти та планувала літо, в якому вперше за багато років не треба було ні під кого підлаштовуватися.
У цій історії немає переможців та переможених. Є лише люди, які зробили свій вибір. І життя, яке триває попри все…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
