Сорок років Галина прожила з Миколою і здавалося, що вони з ним одне ціле. Вранці він вимагав омлет, увечері бурчав на телевізор, а вона мовчки подавала то капці, то пульт, пігулку від тиску.
Їхні діти давно роз’їхалися в міста, дзвонили у свята, а вони залишилися удвох у трикімнатній квартирі, де кожна річ знала своє місце, а кожен наступний день був схожий на попередній.
Микола вважав себе добрим чоловіком. В чарку не заглядав, зарплату додому приносив, на дачі грядки копав.
Те, що дружина все життя крутилася як муха в окропі, забезпечуючи йому комфорт, він сприймав, як належне. Галина теж не скаржилася. Звикла.
Кохання давно перетворилося на побут, а побут на звичку, від якої не хочеться відмовлятися, навіть, якщо вона не приносить особливої радості.
У середу вранці Галина збиралася йти в аптеку. Встала з ліжка, зробила крок до дверей і раптом відчула, що ліва рука не слухається. Потім земля пішла з-під ніг, і вона впала прямо в коридорі, вдарившись скронею об тумбочку.
Микола почув гуркіт, вибіг із кухні з кухлем в руках і завмер. Дружина лежала на підлозі, очі розплющені, але дивний погляд, ніби не бачить його.
– Галю! Галю, ти чого?
Вона спробувала щось сказати, але замість слів вийшов невиразний стогін. Микола кидався по квартирі, схопив телефон, набрав швидку. Руки тремтіли так, що ледве зміг натиснути кнопки.
Швидка приїхала швидко. Лікарі одразу зрозуміли: великий інсульт. Забрали Галину в реанімацію, а Микола залишився стояти посеред квартири розгублений. Весь його налагоджений світ звалився за двадцять хвилин.
Перші дні він навіть намагався бути добрим чоловіком. Приїжджав в лікарню, розмовляв із лікарями. Але щоразу, коли бачив Галину, приєднану до апаратів, бліду, з перекошеним обличчям, усередині все переверталося.
Не від жалю, а від жаху. То була не його дружина. Та Галина готувала сніданок, прасувала сорочки, посміхалася, коли він приходив додому. А ця жінка навіть говорити не могла.
За два тижні Галину перевели до спільної палати. Ліва сторона тіла майже не рухалася, так і не відновилася. Лікарі пояснювали: потрібні заняття з логопедом, фізіотерапія, масаж, реабілітація. Багато місяців роботи.
– Миколо Петровичу, їй потрібна підтримка близьких, – говорила молода лікарка. – Відновлення багато в чому залежить від психологічного стану.
Він кивав, але всередині наростала паніка. Підтримка? Яка підтримка? Він не вміє годувати з ложечки, не знає, як робити масаж, боїться всіх цих крапельниць та катетерів. Та й взагалі, хіба він винен, що вона захворіла?
Коли все це сталося, Микола зателефонував доньці Свєті. Вона жила у Львові, працювала вчителькою, виховувала п’ятирічну Дашу сама після розлучення.
– Світлана, з мамою біда.
Дочка на тому кінці дроту ахнула, заплакала, почала ставити запитання. Він відповідав коротко, нервово.
– Приїду у вихідні, – пообіцяла вона. – Тату, як ти там?
– Та нормально, – буркнув він. – Тільки не знаю, що робити.
Світлана приїхала через три дні. Побачила матір в лікарняній палаті, притулилася до її плеча, плакала. Галина спробувала сказати щось дочці, але вийшло лише невиразне мукання.
– Мамо, не хвилюйся, все буде добре, – шепотіла Світлана, гладячи її по руці.
А потім вийшла в коридор до батька, і він видав фразу, від якої в неї похололо всередині:
– Слухай, я думаю, її краще лишити тут довше. Вдома я нічим не допоможу, я ж не медик. А тут спеціалісти.
Світлана дивилася на нього і не впізнавала. Це її тато? Той, хто сорок років прожив із мамою?
– Тату, але ж її скоро випишуть додому.
– Ну ось і проблема, – він уникав її погляду. – Розумієш, мені важко. Я вже не молодий, у мене тиск скаче від цього. Раптом я теж зляжу, тоді що? Хто нас обох тягтиме?
Світлана хотіла крикнути, ляснути його, але стрималася. Зрозуміла, що батько просто злякався. Злякався відповідальності, труднощів, самої хвороби. І замість того, щоб боротися, вирішив втекти.
Галину виписали за місяць. Микола найняв доглядальницю, тітку Таню, пенсіонерку із сусіднього під’їзду.
Та приходила вранці, допомагала дружині вмитися, переодягнутися, поїсти. А потім йшла, і Галина залишалася сама. Микола в цей час зазвичай був на дачі.
– Там же город, – пояснював він телефоном синові, який дзвонив із Києва. – Якщо не полити, все засохне. А урожай треба ж зібрати.
Син Ігор слухав і хмурився. Він пам’ятав, як батько раніше казав, що дача – це відпочинок, а не робота. А тепер вона стала життєвою необхідністю.
Галина сиділа у кріслі біля вікна і розуміла: чоловік її покинув. Не пішов офіційно, але подумки вже давно відокремився.
Він боявся заходити до кімнати, де вона лежала. Боявся дивитися їй у вічі. Боявся визнати, що його ідеальне, зручне життя закінчилося.
Минуло ще два місяці. Галина почала трохи відновлюватися: могла сидіти довше, ліва рука трохи ворушилася, мова поверталася, хоч і повільно. Але Микола цього ніби не помічав.
Якось увечері він сів навпроти неї та сказав, дивлячись у підлогу:
– Галю, давай розлучимося.
Вона подивилася на нього, спробувала щось відповісти, але слова застрягли. Зрештою просто кивнула, показуючи, що чує.
– Ти не ображайся, – продовжував він, так само не дивлячись в очі. – Просто я не тягну. Втомився. І потім, тобі краще буде в пансіонаті. Там спеціалісти, догляд цілодобовий. Я знайду добрий.
Галина заплющила очі. Сорок років! Двоє дітей. Спільна дача, квартира, життя. І ось підсумок: ти мені більше не зручна, тож давай розлучимося, і я відправлю тебе в пансіонат.
Наступного дня він зателефонував Світлані та розповів про своє рішення. Дочка розлютилася:
– Ти що, тату, зовсім? Мама лежить хвора, а ти розлучатися хочеш?
– Світлано, я не можу. Справді не можу. Мені самому погано.
Через тиждень Світлана приїхала до батьківської квартири з донькою та валізою, звільнилася. Вирішила, що доглядатиме за матір’ю сама.
Микола був навіть радий. Тепер совість менше гризла. Якщо дочка приїхала, значить, він вільний. Зібрав речі та остаточно переїхав на дачу.
Розлучення оформили швидко. Галина підписала папери тремтячою рукою, навіть не читаючи. Їй було байдуже. Найважливіше було вчитися заново говорити, ходити, тримати ложку.
Світлана доглядала матір з такою ніжністю, яку Микола не показував навіть у найкращі роки шлюбу. Робила масаж, готувала легкі страви, знайшла логопеда.
Маленька Даша заходила до бабусі, розповідала про садок, показувала малюнки. Галина посміхалася кривою усмішкою і гладила внучку по голові.
Минуло пів року. Галина навчилася говорити короткими фразами, могла сама вмиватися, одягатись, навіть готувати прості страви. Ліва рука була ще слабка, але вже працювала. Лікарі говорили, що це чудовий результат.
Микола дзвонив зрідка, питав, як справи. Світлана брала слухавку, але відповідала холодно, односкладно. Син Ігор взагалі припинив із ним спілкуватися після того, як дізнався про розлучення.
Написав батькові довге повідомлення, де пояснив свою думку про те, як роблять справжні чоловіки. Микола прочитав та вилучив.
Настав час ділити майно. Трикімнатна квартира та дача коштували пристойно. Продали швидко, Світлана все організувала. Гроші поділили між батьками навпіл.
– Мамо, збирайся. Поїхали до мене у Львів, – сказала дочка, коли угода відбулася.
Галина кивнула. Їй було не шкода квартири, де пройшло все життя. Ці стіни бачили надто багато. І зраду чоловіка також.
Микола на свою частку купив однокімнатну квартиру у передмісті. Маленьку, на першому поверсі, з видом на паркування. Переїхав, розставив свої речі й раптом відчув порожнечу.
Галина завжди була поряд. Навіть, коли мовчала, навіть коли просто сиділа у кріслі хвора. А тепер нікого. Телевізор кричить, а йому нема кому поскаржитися. Заболіла спина, а нема кому пожаліти.
Він набрав номер Свєти. Та скинула. Написав повідомлення: “Як мама?” Світлана відповіла через три дні: «Добре».
Ігор на дзвінки взагалі не відповідав.
Микола сидів у своїй однокімнатній і думав: може, даремно він тоді злякався? Може, треба було залишитись, допомогти, потерпіти? Зараз Галина вже майже здорова. А він один. Зовсім один.
Подзвонив Світлані знову:
– Чи можна з мамою поговорити?
– Вона спить, – відповіла дочка.
– Світлано, ну не завжди ж ви зі мною сваритися будете?
– Тату, ми не лаємося. Ми просто не хочемо більше спілкуватися з тобою! Мама тобі стала непотрібна, значить, і діти тобі не потрібні. Живи спокійно!
Вона скинула дзвінок. Микола глянув на телефон, на порожню квартиру, на своє життя. І зрозумів, що він злякався не хвороби дружини.
А того, що доведеться про когось дбати, а не лише отримувати турботу. Сорок років Галина була його опорою, а коли опора похитнулася, він просто втік.
Тепер він сидів сам. Діти не дзвонять, дружини немає, дачу продали. Залишилися тільки його страхи та жалі. Але повертатися вже запізно.
А Галина у Львові гуляла з онукою в парку, повільно, спираючись на тростину. Говорила з дочкою про плани, вчилася жити наново.
Без чоловіка, якого, як з’ясувалося, вона й не мала. Був співмешканець, який звик до сервісу. А коли сервіс скінчився, зник і він.
Забув, недолугий, що старість до всіх приходить, тільки не всі про це думають вчасно! Схаменуться тільки тоді, коли немічні та заслаблі, – а води подати й нікому! Як постелився, так і виспиться…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку!
