– Галино Сергіївно, ви розумієте, що ваші свідчення можуть відправити вашого єдиного сина за ґрати на п’ять років? Ви впевнені, що хочете говорити?

– Галино Сергіївно, ви розумієте, що ваші свідчення можуть відправити вашого єдиного сина за ґрати на п’ять років? Ви впевнені, що хочете говорити?

Суддя, втомлена жінка з печаткою байдужості на обличчі, дивилася на Галину поверх окулярів.
У залі суду зависла тиша.

На лаві підсудних сидів Ігор. Її Ігорьок. Гарний, тридцятирічний, у білій сорочці. Він дивився на матір із впевненою, нахабною усмішкою.

Він знав, що мама не здасть. Мама завжди “відмазувала”. У школі, в інституті, у першій чубанині. Мама – це стіна.

А за столом потерпілих сиділа Світлана. Невістка.

Її обличчя було синьо-жовтим від гематом. Зламана рука висіла на перев’язі. Вона не дивилася на Галину. Вона стиснулася в грудку, чекаючи чергової зради.

Галина Сергіївна поправила хустку на шиї. Її руки тремтіли. Все життя вона жила за принципом: «Сміття з хати не виносять».

– Я говоритиму, ваша честь, – тихо, але твердо сказала вона.

Ігор був пізньою, вимоленою дитиною. Галина виховувала його одна. Батько пішов, коли дізнався, що вона при надії.

Вона здувала з нього порошинки.

– Ігорьок не винен, його спровокували, – говорила вона вчителям, коли син розквасив носа однокласникові.

– Дівчинка сама винна, крутила хвостом, – говорила вона, коли Ігоря звинуватили у домаганнях у десятому класі.

Вона завжди знаходила виправдання. Це була її форма любові – сліпий захист.

Коли Ігор одружився зі Світланою, тихою дівчинкою з дитбудинку, Галина зраділа. «Поступлива, чоловіка поважатиме».

Перші «дзвіночки» вона пропустила. Чи схотіла пропустити.

Світлана почала носити темні окуляри навіть у похмуру погоду. Стала носити водолазки з високим горлом.

– Спіткнулася, впала, незграбна я, – шепотіла невістка, відводячи очі.

І Галина кивала:

– Так, буває. Ти, Світлано, акуратніше. Ігорьок втомлюється на роботі, йому затишок потрібен, а ти завжди з кислим обличчям.

Галина не хотіла бачити потвору. Вона хотіла бачити успішного сина та ідеальну родину. Того вечора Галина прийшла до них без дзвінка. Принесла пиріжки з капустою. Двері були не зачинені.

З глибини квартири долинали глухі звуки ударів і здавлений хрип. Не крик, а саме хрип – так кричить людина від задухи. Галина увійшла в кімнату.

Ігор сидів верхи на Світлані. Він методично, з холодним сказом гупав її головою об підлогу.

– Тварюко! – шипів він. – Хто тобі дзвонив? Кому ти потрібна, крім мене?

Світлана вже не чинила опір. Її обличчя перетворилося на потворну маску. У кутку, в ліжечку, плакав трирічний онук Іванко.

– Ігорю! – закричала Галина.

Син обернувся. В його очах не було сорому. Там було роздратування.

– Мамо, йди. Ми самі розберемося. Вона мене довела. Суп пересолили.

Він підвівся, витираючи руки об джинси, і штовхнув лежачу дружину.

– Вставай, годі прикидатись! Мати прийшла, чай став!

У цей момент у голові Галини щось луснуло. Вона побачила не свого хлопчика. Вона побачила звіра.
І найстрашніше – вона зрозуміла, що цього звіра вигодувала вона сама.

Своєю все пробачною любов’ю. Своїм “він не винен”. Вона викликала поліцію. Сама. Ігор сміявся, коли його відводили.

– Ти що, мамо? Зовсім стара стала? Завтра забереш заяву. Куди ти подінешся.

У залі суду Галина підійшла до трибуни.

– Підсудний стверджує, що потерпіла напала на нього першою, а він лише захищався, – сказав прокурор. – Ви були свідком. Що ви бачили?

Ігор підморгнув їй. Галина вдихнула повітря, що пахло казенним папером.

– Він бреше, – сказала вона. Голос її зміцнів. – Світлана лежала. Він лупцював її. Він хотів їй урвати віку. І це було не вперше.

– Я бачила синці й раніше. Я знала. Але мовчала. Я покривала його.

По залі пролунав шепіт. Адвокат Ігоря схопився. Ігор почервонів.

– Ти що несеш, стара?! – закричав він із клітки. – Ти кого топиш? Я ж твій син!

Галина подивилася йому просто у вічі.

– Саме так, – сказала вона з гіркотою. – Ти мій син. Я тебе привела в цей світ. Я тебе виховала. І я винна у тому, ким ти став. Я не навчила тебе бути людиною!

– Я навчила тебе безкарності. Тепер виправляю свою помилку. Вибач мені, Ігорьку. Але ти маєш відповісти. Щоб Свєта та Ваня залишилися живими.

Ігореві дали п’ять років реального терміну. Коли вирок оголосили, він прокляв матір. Гучно, на весь зал. Побажав їй здо хнути на самоті.

Родичі відвернулися від Галини. Сестра дзвонила і кричала в слухавку:

– Ти – сатана у ​​спідниці! Як ти могла? Рідну дитину зрадити заради якоїсь дівки з дитбудинку! В’язниця ламає людей! Ти втратила сина!

Світлана після суду підійшла до неї. Вона все ще була у гіпсі.

– Дякую, Галино Сергіївно, – тихо сказала вона.

Галина хотіла її обійняти, але Свєта відсахнулася. У її очах був страх. Страх перед усім, що пов’язане з Ігорем, включаючи його матір.

– Я їду, – сказала Світлана. – В інше місто. Я зміню прізвище. І Вані зміню. Я не хочу, щоб він нас знайшов, коли вийде. І… ви нас не шукайте. Будь ласка. Мені треба забути це пекло.

Галина кивнула.

– Я розумію, Свєта. Їдь. Рятуй онука.

Минуло три роки. Галина Сергіївна живе сама. У квартирі ідеальна чистота та дзвінка тиша.

Фотографії сина вона прибрала до шафи. Не викинула, ні. Материнське серце не вміє викидати. Вона дістає їх іноді, гладить, плаче та молиться. Не про його здоров’я. А про його душу.

Ігор пише їй листи. Злі, сповнені ненависті та вимог грошей. Вона не відповідає. Але гроші надсилає.
Від Свєти та онука звісток немає.

Лише одного разу, на Новий рік, прийшла листівка без зворотної адреси. На ній дитячою рукою було намальовано сонце і написано: «Бабусю, я навчаюсь на п’ятірки. Мама більше не плаче».

Галина носить цю листівку у паспорті. Вона стала вигнанцем для рідні. Вона втратила сина. Вона втратила онука.

Але вечорами, коли вона п’є чай на самоті, вона знає одне: десь там, в іншому місті, живе молода жінка і росте маленький хлопчик.

І вони живі лише тому, що якось вона знайшла в собі сили перемогти в собі матір, щоб залишитися людиною.

Життя – це не завжди подяка за добрі справи. Іноді правильний вчинок вартий тобі всього, що в тебе було. Але совість – це єдина подушка, на якій можна спати спокійно, навіть, якщо ліжко холодне і порожнє.

Мораль цієї історії складна. Злочин проти людини не може бути виправданий спорідненістю. Покривати такі дії, означає бути співучасником.

Справжня батьківська відповідальність – це не лише захищати свою дитину від світу, а й захищати світ від своєї дитини, якщо вона перетворилася на покидька.

А як би ви вчинили в цій ситуації? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!

You cannot copy content of this page