– Галю, поживи у подруги кілька днів, мама приїжджає! – Видав чоловік.
Я стояла біля шафи й дивилася на полиці з речами. Костянтин сидів на дивані, уткнувшись у телефон. Навіть не підійняв голови.
– Чула?
– Чула.
Я дістала з верхньої полиці стару синю сумку з відірваною ручкою. Щоразу, коли Людмила Федорівна приїжджала з Полтави, я збирала цю сумку і йшла до Тамарки на три дні. Двадцять років одне й те саме.
Відчинила сумку – на дні лежав складений аркуш паперу. Пом’ятий, із відірваним краєм. Я розгорнула його. Мій рукописний почерк, синя ручка.
“Якщо ти це читаєш знову – біжи”.
Написала три роки тому. Тоді теж збирала цю сумку.
– Ти що застигла? – Костянтин підвів очі, подивився з роздратуванням. – Мама за годину буде, давай швидше.
Я склала записку, засунула в кишеню. Дістала з шафи футболку, джинси, косметичку. Руки рухалися самі.
– Подзвониш, коли мені приїхати?
Він знизав плечима, не відриваючись від екрана.
– Навіщо? Напишу, коли мати поїде.
Я застебнула сумку, взяла куртку. Він навіть не підвівся з дивана. Я вийшла, зачинила двері. Рука сама потяглася до записки у кишені.
Тамарка відчинила одразу – у халаті, з недопалком в руці.
– Знову?
– Знову.
Вона пропустила мене, я пройшла на кухню, кинула торбу біля столу. Тамарка налила чай, сіла навпроти.
– Скільки ще, Галю?
Я дивилася у вікно. Внизу жінка вигулювала маленького рудого собаку. Собака тягнув повідець уперед, жінка ледве встигала.
– Не знаю, Тамаро.
Вона видихнула дим у кватирку.
– Знаєш! Просто боїшся.
Я дістала записку із кишені, поклала на стіл. Тамарка взяла, прочитала. Подивилася на мене довго, серйозно.
– Ну то що? Побіжиш?
Я не відповіла.
Вночі я не спала. Телефон лежав біля подушки екраном вниз. Костянтин не писав – ніколи не писав, коли мати поряд.
Вранці Тамара пішла на роботу. Я залишилася сама, сиділа біля вікна, пила каву. Та сама жінка вигулювала того самого собаку по колу. Щодня одне й те саме.
Я взяла телефон, написала:
– Як справи?
Він не відповів.
На третій день надвечір надійшло повідомлення.
– Мама поїхала повертайся
Я дивилася на екран. Три слова без крапки.
Пальці зависли над клавіатурою. Хотіла написати «Добре», але не натиснула. Поклала телефон на стіл.
Тамара вийшла з ванної, побачила моє обличчя.
– Написав?
– Так.
– І що ти йому відповіла?
– Нічого.
Вона сіла поруч.
– Галю, якщо не відповіси, все зміниться. Ти це розумієш?
– Розумію.
– Тоді чому мовчиш?
Я подивилась на телефон.
– Тому що втомилася відповідати.
Вранці Костянтин зателефонував. Телефон завібрував на столі. Я дивилася, як він тремтить, але не взяла.
Він передзвонив ще раз. Я вимкнула звук.
Увечері він приїхав. Подзвонив у двері – довго, наполегливо. Тамара відчинила, я почула його голос з кухні.
– Де Галина?
– Не твоя справа.
– Як це не моя? Вона моя дружина!
– Була. Вона не хоче тебе бачити.
– Та гаразд! Чому?! Просто мамі незручно при ній!
– От і живи з мамою!
Тамарка зачинила двері. Повернулась на кухню, сіла навпроти.
– Стоїть ще.
Я чула, як він ходить по майданчику. Потім знову подзвонив – раз, коротко. Тамарка не пішла. За хвилину кроки вниз сходами.
Телефон завібрував. Повідомлення:
– Галю, годі дурити. Приїдь, поговоримо нормально.
Я дивилася на екран. Пальці почали друкувати самі:
– Я не повернуся! – Натиснула відправити.
Він передзвонив одразу. Я скинула. Він знову. Знову скинула.
Надійшло повідомлення:
– Ти що несеш?! Де житимеш?!
Я написала:
– Знайду де.
Пауза. Потім:
– Галь, ти зовсім?! Через маму? Я не винен, що їй не комфортно!
Я прочитала ці слова ще раз. Потім ще. Написала:
– Мені теж не комфортно! Двадцять років не комфортно! – І заблокувала його номер.
Руки тремтіли. Тамара простягла склянку води.
– Ну ось. Почалося.
Я відпила. Серце калатало.
– Тамаро, я правильно роблю?
Вона глянула на мене, затяглась.
– А ти як думаєш?
Я дістала записку з кишені, перечитала.
– Правильно.
Наступного дня я пішла дивитися на кімнату. Знайшла оголошення в інтернеті – недалеко від роботи. Господиня відчинила – жінка років п’ятдесяти, у фартуху.
– Проходьте, покажу.
Кімната маленька – ліжко, стіл, шафа. Вікно у двір. Я стояла посередині та думала, що тут я житиму сама. Без Костянтина. Без його матері. Без цієї сумки.
– Беру.
Господиня здивувалася.
– Так одразу? Може, ще подумаєте?
– Не треба. Беру.
Ми домовилися, що я заселюся за два дні. Я вийшла надвір, розблокувала Костянтина. Там висіло п’ятнадцять повідомлень. Останнє:
– Галько, годі вже, це не серйозно. Повертайся, поговоримо, як дорослі.
Я написала:
– Завтра заберу речі. Будеш на роботі?
Відповідь надійшла миттєво:
– Які речі?! Ти куди зібралася?!
– З’їхати.
– Ти що, охрініла зовсім?!
Я знову заблокувала його.
Наступного дня я приїхала додому в обід. Костянтин був на роботі. Відчинила двері своїм ключем. Квартира пахла тютюном. На кухні в раковині стояв брудний посуд, на столі валялися пакети з-під їжі на виніс.
Я пройшла до кімнати, дістала з шафи свої речі. Склала у дві сумки – одяг, взуття, документи. Фотографії не брала. Нічого зайвого.
Поклала на стіл ключі від квартири. Поруч – записку. Розгорнула, щоб він побачив: “Якщо ти це читаєш знову – біжи”.
Вийшла не озирнулася.
Увечері телефон розривався. Костянтин писав повідомлення одне за одним.
– Галь, ти охрініла?! Забрала речі?!
– Це через маму?! Серйозно?!
– Ти хоч розумієш, що твориш?!
Потім пауза. І знову:
– Добре. Охолонеш, повернешся. Зачекаю тиждень.
Я подивилася на повідомлення. Написала коротко:
– Не чекай! – І заблокувала назавжди.
Я заселилася наступного дня. Тамара допомогла перевезти речі. Ми мовчки розклали все по полицях, застелили постіль.
Коли вона пішла, я сіла на ліжко, оглянула кімнату. Тиша. Ніхто не скаже: “Галь, зроби те”, “Галь, принеси це”. Ніхто не попросить піти заради когось іншого.
Я лягла, заплющила очі. Заснула одразу.
За місяць Костянтин написав знову. Я не видаляла його із заблокованих – просто не дивилася. Але цього разу розблокувала, щоб прочитала.
– Галь, мати знову приїхала. Сказала, що тепер житиме в мене. Допоможи, не знаю, що робити.
Я уявила, як він у квартирі з Людмилою Федорівною. Щодня. Вона готує, прибирає, контролює кожен крок. Запитує, куди він ходить, з ким спілкується.
Написала коротко:
– Це вже не моя проблема.
Він відповів одразу:
– Галько, ну ти ж розумієш, я не хотів так! Повернися, ми все виправимо!
Я подивилася на повідомлення. Написала останнє:
– Тепер мама може жити в тебе хоч щодня. Ти ж цього хотів.
Ще через тиждень я йшла з роботи повз старий будинок. Побачила Костянтина біля під’їзду. Він димів, виглядав стомленим, постарілим. Поруч стояла Людмила Федорівна із сумками з крамниці.
– Костянтине, ти слухаєш мене, взагалі? Треба шпалери переклеїти! І холодильник помий, там жах що твориться!
Він кивав, не дивлячись на неї.
– Так, мамо.
– І ще! Завтра тітка Люда приїде, я її покликала погостювати. Тиждень пробуде. Постіль застелиш на дивані?
– Угу.
Він підвів очі, побачив мене і застиг. Обличчя смикнулося, рот роззявив.
Я подивилася на нього спокійно. Потім на Людмилу Федорівну. Вона теж мене помітила, підібгала губи.
– Костянтине, пішли, холодно!
Він не рухався. Дивився на мене, наче чекав, що я скажу щось. Підійду. Я повернулася і пішла далі. Кроки легкі, рівні – не озирнулася.
Вдома я зняла куртку, зварила гречку, сіла біля вікна, та дивилася на подвір’я. Там гуляли діти, сиділи на лавках жінки похилого віку.
Телефон лежав на столі. Я відкрила заблоковані контакти, подивилася на ім’я: “Костя”. Потримала палець над кнопкою. Прибрала телефон у ящик.
Вранці я прокинулася від тиші. Не від будильника. Від тиші. Поснідала, дістала з сумки ту саму записку. Востаннє прочитала: “Якщо ти це читаєш знову – біжи”.
Встала, відчинила кватирку, та порвала записку на дрібні шматочки. Випустила з рук – вони полетіли вниз білими пластівцями, та розчинилися в повітрі. Вона мені більше не потрібна.
Я зачинила вікно, та налила кави. Дивилася, як сонце здіймається над дахами, як у дворі оживає ранок. Нікуди не поспішала. Нікого не чекала. Просто сиділа у своїй квартирі. У своїй тиші. У своєму житті.
І цього було достатньо.
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші коментарі та вподобайки.
