Віра Михайлівна чистила картоплю, коли Роман, її зять, увійшов на кухню з широкою посмішкою. Він поставив пакет на стіл і сказав:
– Мамо, це вам. Дивіться, що знайшов – добрі яблука, прямо з саду.
Віра Михайлівна завмерла, тримаючи ножа. “Мама”. Він уперше так її назвав. Вони з Романом були у добрих стосунках, але завжди на «ви» і на ім’я по батькові. Вона подивилася на нього, намагаючись зрозуміти, що за цим криється.
– Дякую, Романе, – сказала вона, витираючи руки об фартух. – А що за привід?
– Та просто так, – він знизав плечима, все ще посміхаючись. – Ви для мене, як мама. Ліза з Ігорем скоро прийдуть, я вечерю допоможу готувати.
Віра Михайлівна кивнула, але всередині заворушилось щось тривожне. Роман був привабливим, завжди з жартами, але ця раптова теплота здавалася їй дивною.
Вони мешкали в одному місті, в сусідніх районах. Ліза та Роман із сином Ігорем часто приходили в гості, і Віра Михайлівна нерідко заїжджала до них, допомагала з онуком.
У неї були свої ключі від квартири доньки, тож вона часом приходила до їхнього повернення з роботи, та готувала вечерю. Роман не заперечував, сприймав візити тещі спокійно, але ніколи раніше не був такий послужливий.
Вона згадала, як минулого тижня він привіз їй квіти просто так. А до цього подарував шарф, хоч її день народження був три місяці тому. Віра Михайлівна не любила, коли люди раптом змінюються.
Вона була уважною жінкою і давно звикла помічати різні дрібниці. І тепер ці дрібниці – «мама», яблука, шарф – складалися в якусь картинку, яку вона поки що не могла зрозуміти.
– Романе, ти сядь, я сама впораюся, – сказала вона, повертаючись до картоплі. – Ти, мабуть, втомився після роботи.
– Та гаразд, мамо, – він знову посміхнувся, дістаючи сковорідку. – Треба і вас балувати.
Віра Михайлівна хмикнула, але промовчала. Роман працював менеджером в автосалоні, заробляв непогано, але Ліза часто скаржилася, що грошей не вистачає.
Віра Михайлівна допомагала чим могла – забирала Ігоря з саду, купувала продукти. Але тепер, дивлячись на Романа, вона задумалася: якщо грошей нема, звідки квіти та яблука?
Коли Ліза з Ігорем прийшли, вечеря була готова. Ігор кинувся до бабусі, розповідаючи про сад, а Ліза стомлено сіла за стіл.
– Мамо, ти знову все сама? – спитала вона, дивлячись на Романа. – Ромо, ти ж обіцяв допомогти.
– Я допомагав, – Роман підморгнув. – Мама підтвердить.
– Підтверджу, – Віра Михайлівна подивилася на нього, але всміхнулася Лізі. – Їжте, бо охолоне.
За вечерею Роман жартував, розповідав про роботу, а Віра Михайлівна спостерігала. Він був надто веселим, надто уважним.
Вона згадала, як Ліза нещодавно сказала, що Роман затримується допізна, але премій не приносить. Віра Михайлівна тоді не надала значення, але тепер це спливло у пам’яті, як черговий шматочок пазла.
Після вечері, коли Ліза повела Ігоря спати, Віра Михайлівна затримала Романа.
– Романе, у вас все нормально? – спитала вона тихо. – Ліза каже, грошей мало в сім’ї, а ти мені носиш подарунки.
– Все гаразд, мамо, – він усміхнувся, але очі відвів. – Просто хочу вас порадувати. Ви ж для нас найрідніша.
– Найрідніша, – Віра Михайлівна кивнула, але тривога не пішла. – Ну, дивись. Якщо що, кажи.
Він пішов, а вона залишилася на кухні, дивлячись на пакет із яблуками. Щось було не так, і вона це відчувала.
Наступного дня вона зустрілася з подругою Галиною, щоб виговоритись.
– Галю, Роман мене «мамою» називати почав, – сказала вона, сидячи на лавці у парку. – Подарунки носить, усміхається. А я боюсь. Не на добро це.
– Ну, що ти відразу так негативно, – Галина хмикнула. – Віра, може, він просто подобрішав? Або сумління прокинулося.
– Та до чого тут сумління? – Віра Михайлівна похитала головою. – Галю, він щось приховує. Ліза каже, грошей немає, а він купує квіти. Перевірити б його.
– Перевір, – Галина знизала плечима. – Але обережно. Ліза твоя образиться, якщо ти зятя підозрювати почнеш.
Віра Михайлівна замислилась. Вона не хотіла сваритися з дочкою, та й мовчати не могла. Роман був частиною сім’ї, але ця його “мама” звучала. як сигнал. І вона вирішила придивитися.
Наступні дні Віра Михайлівна спостерігала за Романом. Він приходив у гості, приносив то фрукти, то шоколад, і щоразу звав її «мамою».
Ліза раділа, думаючи, що чоловік став дбайливішим, але Віра Михайлівна відчувала каверзу. Вона зауважувала, як Роман ухиляється від питань про роботу, як швидко змінює тему, коли Ліза говорить про гроші.
Вона згадала, як рік тому Роман обіцяв купити машину, але потім сказав, що угода зірвалася. Ліза засмутилася, але не сперечалася.
Віра Михайлівна тоді подумала, що він просто переоцінив сили, але тепер це підозріло. Вона почала ставити запитання, але обережно.
– Лізо, як у вас із грошима? – спитала вона одного разу, поки вони мили посуд. – Роман премії приносить?
– Та які премії, – Ліза зітхнула, витираючи тарілку. – Мамо, він намагається, але в автосалоні продаж впав. Я сама підробляю, щоб платити за іпотеку.
– А його подарунки? – Віра Михайлівна подивилась на дочку. – Яблука, шарф. Звідки гроші?
– Ну, це дрібниці, – Ліза знизала плечима. – Він же не машину купує. Хоче нас порадувати.
Віра Михайлівна промовчала, але подумала, що «дрібниці» складаються у круглу суму. Вона згадала, як Роман якось «забув» сплатити садок для Ігоря, і Ліза брала гроші в неї.
Тоді він обіцяв повернути, та так і не повернув. Віра Михайлівна не нагадувала, щоб не засмучувати доньку, але тепер і це спливло у пам’яті.
Вона знову зустрілася з Галиною, щоб порадитись.
– Галю, я Романа розкусити не можу, – сказала вона, крокуючи парком. – Ліза каже, грошей нема, а він подарунки тягає. І ця «мама» його… Наче підлизується.
– Підлизується? – Галина примружилася. – Віра, може, він який борг узяв? Мій племінник так само поводився, коли в кредити вліз. Перевір, де він гроші бере.
– А як перевірити? – Віра Михайлівна зам’ялася. – Галю, я не хочу в їхню родину лізти. Ліза мені не пробачить.
– А як він їх у якісь махінації втягне? Віра, ти мати, тобі видніше. Запитай у Лізи, нехай виписку з карти подивиться.
Віра Михайлівна замислилась. Вона не хотіла бути тією тещею, яка пхне носа в чужі справи, але й мовчати не могла.
Вона згадала, як ростила Лізу, як навчала її бути обережною. Якщо Роман щось приховує, це може зашкодити дочці та онукові. Але як сказати Лізі, щоб не посваритись?
Якось, забираючи Ігоря з саду, Віра Михайлівна розмовляла з іншою мамою, яка знала Романа. Та сказала, що бачила його в ломбарді, де він «щось здавав».
Віра Михайлівна завмерла. Ломбард? Коли Ліза каже, що вони ледве тягнуть іпотеку? Вона вирішила поговорити із дочкою.
– Лізо, ти за Романом подивися, – сказала вона ввечері, поки вони гуляли з Ігорем. – Я чула, що він у ломбарді був. Це правда?
– У ломбарді? – Ліза спохмурніла, але швидко посміхнулася. – Мамо, це, мабуть, помилка. Рома сказав би. Він для нас намагається.
– Намагається, – Віра Михайлівна глянула на неї. – Але, Лізо, ти виписку перевір. Про всяк випадок.
Ліза кивнула, але Віра Михайлівна бачила, що сумнівається. Вона не хотіла сіяти розбрат, але тривога зростала. Роман був надто гладким, надто уважним. І вона боялася, що її страх виправдається.
Віра Михайлівна зважилася діяти, коли знайшла в кишені Романової куртки, залишеної в неї вдома квитанцію з ломбарду.
Він здав золотий ланцюжок – подарунок Лізі на весілля. Віра Михайлівна відчула, як серце стислося. Вона знала, що це не помилка. Роман щось приховував і це було серйозно.
Вона зателефонувала Галині, щоб виговоритись.
– Галю, я квитанцію знайшла, – сказала вона, сидячи на кухні. – Роман Лізин ланцюжок здав. А їй бреше, що грошей нема. Що робити?
– Сказати Лізі, – відрізала Галина. – Якщо не скажеш, гірше буде.
– А якщо Ліза мене зненавидить? – Віра Михайлівна зітхнула. – Вона його кохає. І Ігор… Я не хочу їхню родину руйнувати.
Галина помовчала.
– Віра, він уже сам усе руйнує. Ти Лізу захистити маєш. Вона твоя дочка.
Віра Михайлівна наважилася. Увечері, коли Ліза та Роман прийшли у гості, вона покликала їх у кухню. Ігор грав у кімнаті, а вона поклала квитанцію на стіл.
– Романе, поясни, – сказала вона, дивлячись на зятя. – Це що? Лізин ланцюжок? Ти в ломбард ходив, поки вона платить за іпотеку?
– Мамо, ви що? – Роман зблід, але посміхнувся. – Це помилка, я нічого не здавав.
– Помилка? – Віра Михайлівна підвищила голос. – А це чия квитанція? Ліза, він тобі бреше. Я напружилася, коли ти мене «мамою» називати почав. І не дарма.
– Мамо, ти серйозно? – Ліза подивилася на квитанцію, її голос тремтів. – Ромо, це правда?
– Лізо, ну почекай, – Роман підвівся, потираючи шию. – Я… Так, здав. Але це тимчасово! У мене борг на роботі, я хотів закрити, щоб вас не вантажити.
– Борг? – Ліза зробила крок до нього. – Ти мені нічого не сказав! Скільки ти винен? І звідки квіти, подарунки? Ти на що витрачаєш?
– Я для вас намагаюся! – Роман підвищив голос. – Мамо, навіщо ви це затіяли? Хочете нас посварити?
– Посварити? – Віра Михайлівна глянула на нього. – Романе, я Лізу виховувала не для того, щоб ти її в борги вганяв. Говори правду.
Роман мовчав, дивлячись у підлогу. Ліза взяла квитанцію, її руки тремтіли.
– Ромо, скільки? – спитала вона тихо. – Скільки ти винен?
– Двісті тисяч, – він видихнув. – Я в кредит вліз, хотів машину взяти, але не потяг. Думав, сам розберуся.
– Сам? – Ліза похитала головою. – А я? А Ігор? Ти мій ланцюжок здав, а мені брехав!
– Лізо, я виправлюся, – Роман ступив до неї. – Обіцяю. Не треба сваритись.
– Виправишся? – Ліза подивилася на матір. – Мамо, я не знаю, що робити.
Віра Михайлівна мовчала, відчуваючи, як стискається горло. Вона хотіла захистити дочку, але бачила, як Ліза розривається.
Вона згадала слова Галини: «Ти Лізу захисти». Але тепер вона боялася, що правда зруйнувала більше, ніж урятувала.
– Лізо, вирішуй сама, – сказала вона нарешті. – Тепер ти знаєш правду. Я мовчати не могла.
Ліза кивнула, але не відповіла. Роман пішов до Ігоря, а Віра Михайлівна залишилася з дочкою.
– Мамо, я його люблю, – Ліза подивилася на неї, очі були мокрими. – Але як тепер йому вірити?
– Не знаю, – Віра Михайлівна взяла її за руку. – Але ж ти не одна. Я поряд.
Через тиждень Ліза сказала, що вони з Романом залишаються разом. Він пообіцяв закрити борг, влаштувався на підробіток.
Ліза стежила за його витратами, але Віра Михайлівна бачила, що дочка нещасна. Роман більше не звав її “мамою”, і вона була цьому рада. Але тривога не йшла.
Вона знала, що борги це лише початок, і боялася, що Ліза заплатить за помилки чоловіка. Вона чекала, дивлячись на онука, і сподівалася, що дочка знайде сили. А поки що залишалася поряд, з любов’ю та страхом. Дай Боже, щоб вона помилялася…
А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях. Ставте вподобайки.
