Ганна Миколаївна стояла біля хвіртки та чекала на своїх синів. Вона сильно нервувала і смикала в руках білу хустку. Боялася того, як пройде їхня зустріч.
Її сини давно посварилися і ніяк не могли порозумітися. Причина їхнього конфлікту була добре відома і тому здавалась абсурдною.
Володя приїхав раніше за брата, подивившись на матір, слабо посміхнувся. Він не бачив її вже пів року. Йому здалося, що вона трохи постаріла. Наче стала нижчою і меншою, помітно посивіла.
Однак голову тримала так само високо. Соромно стало, що не приїжджав стільки часу. З іншого боку син подумав, невже людина може так швидко постаріти. Якихось пів року всього минуло. Невже від нервів?
Ганна до сина на зустріч не кинулася, хоч спершу й сіпнулася. Не знала, як себе правильно поводити.
Володя припаркував машину та витяг з багажника пакети та ящик з інструментами.
– Мамо, я привіз дещо… — Замість привітання, сказав він. Чомусь було ніяково з нею вітатися. Та й начебто телефоном спілкувалися.
Ганна кивнула і з тривогою запитала:
– Ти голодний? Чай, кава? Адже ти після роботи.
Володя грюкнув кришкою багажника.
– Я вже повечеряв. – Збрехав він і зніяковіло додав. – Я ненадовго. Допомогти тільки й поговорити.
Ганна з досадою кивнула. Раніше Володя ніколи не відмовлявся від чаю та гарячої вечері. А тепер…
– Ходімо? – Син потоптався на місці. – Допоможу тобі та поїду. Мене Віра вдома зачекалася. Переживатиме.
Анна пропустила сина і сказала:
– Я на сусідку чекаю. Ти поки що проходь.
Володя завмер. У словах матері прозирали фальшиві нотки, але з’ясовувати, а тим більше загострювати увагу, він не став. Сусідку чекає, значить сусідку.
Він тут для іншого. Насамперед щоб перепросити.
Ганна, простеживши за тим, як син зайшов до будинку, тяжко видихнула. Тепер лишилося дочекатися Івана.
Найбільше жінка переживала за те, що молодший син, побачивши машину старшого брата, одразу все зрозуміє і не зупинятиметься. Таке вже було пів року тому.
Тоді Ганна відзначала день народження і вважала, що сини помиряться, варто лише поговорити по душах. Але Іван і Володя не збиралися миритися, а тим більше розмовляти один з одним.
Іван, побачивши, як паркується його брат, просто проїхав повз. А потім звинуватив матір у тому, що вона набрехала, сказавши, що Володя не приїде.
Конфлікт між братами стався через їхніх дружин. Віра та Ірина колись були нерозлучними подругами, скрізь ходили разом, ділилися переживаннями та тривогами, обмінювалися новинами, давали один одному гроші в борг. Навіть заміж вийшли в один день. Розсварилися через те, що Віра взяла гроші в Ірини та не повернула.
Ганна достеменно не знала, як усе було. Її в подробиці не присвячували, а тому прийняти чиюсь сторону вона не могла. Віра стверджувала, що повернула гроші та навіть називала точний час та дату. Ірина говорила, що такого не було.
Невістки лаялися і з’ясовували стосунки, але так і не прийшли до спільного знаменника, стали нацьковувати чоловіків. Звичайно, кожен був на боці своєї дружини.
І Володі, і Івану здавалося, що саме його дружина зараз має рацію. Озлобилися настільки сильно, що перестали чути один одного. І якщо спочатку конфлікт починався із простої сварки, то згодом переріс у неприкриту ворожнечу.
Ганна й не думала, що все скінчиться тим, що брат на брата піде. Правильно вона одного разу почула, що якщо невістки не потоваришували, то чекай на лихо. Сім’я це єдність взаємоповаги, підтримки та кохання.
І нехай Володя з Вірою та Ірина з Іваном начебто окремі осередки суспільства, але разом усі вони, включаючи батьків, — велика родина, пов’язана спільною кров’ю та тенетами стосунків, побудованих на союзі люблячих людей.
Коли Ганна думала про сім’ю, то на думку спадав розтривожений мурашник. Начебто разом повинні триматися, а виходить, що всі в різні боки розбіглися. Скандал двох невісток торкнувся і її.
Старший син Володя не витримав першим. Шпурнув гроші Іванові, як якусь подачку. Мовляв, подавись. Другий раз гроші ж віддають. Іван такої образи не витерпів і підібравши конверт із грошима жбурнув його назад у Володю, конверт потрапив йому в обличчя.
— Це твоя Віра нехай подавиться. Крадійка.
Виходило, що Іван перейшов ту грань, яку переходити було не можна. Зачепив дружину брата. Для Володі гірше за цю образу нічого не було. За своє він готовий стояти до останнього. Цей скандал у Ганни вдома відбувався.
Злякавшись, що зараз вони один на одного накинуться, жінка стала між синами. Усе за секунду сталося. Володя збирався Івану врізати, а вийшло по руці матері ненароком потрапив, залишивши червоний слід. Злякався, що так сталося. Навіть Іван завмер у здивуванні.
– Я віддам гроші, — сказала їм мати, намагаючись контролювати свій голос. – Тільки не лайтеся. Не ваша це сварка.
Рука боліла. Не слабкий син мав удар. Страшно уявити, що було б як що він потрапив брату по обличчю. Сама того не знаючи, прийняла бік Вані. Погодившись з тим, що Віра все ще винна гроші.
Що ж до невісток, то ті більше не зідзвонювалися і не розмовляли між собою. Та й навіщо. Чоловіки питання вирішать. Іван хоч і бачив, що випадково брат по матері потрапив, та вирішив уїдливо виразитись.
– Мам, він нечесний, як і його дружина. Що дивуватися обману, якщо йому нічого не варто було зараз розлютитися та по матері вдарити.
– Ти бачив, як було, — Володя відсахнувся, з жахом дивлячись на свої руки.
– Я бачив, як ти вдарив нашу матір, — добив фразою Іван. – Врізати б тобі за таке…
Ганна намагалася їх зупинити. Злякалася, що знову накинуться один на одного. Але ні її вмовляння, ні навіть сльози, ні аргументи тоді нічого не спрацювало.
Поклялися два брати, що більше ніколи та нізащо не матимуть спільних справ. Так і сталося. Стали вони один одного уникати, немов чужі.
Серце Ганни боліло через це.
Для неї чути їхні слова було болючіше за будь-який удар. Кожна нормальна мати хоче, щоб її діти у мирі жили. Все життя підтримували та допомагали один одному.
Жінка страждала та намагалася достукатися до кожного з них. Іван і Володя, щоб не чути благання матері, стали і її уникати. Наче вона теж для них стала ніким. Про її почуття вони й не думали.
А якби й задумалися, то навряд чи змогли б уявити як це матері через те, що її діти не ладнають.
У гості приїжджали лише за дзвінком. Щоб не зіткнутися та випадково не зустрітися. Здавалося, між двома братами оселилася ненависть.
Іван, під’їхавши до будинку матері, побачив її біля хвіртки. У неї трохи тремтіли руки. Було відчуття, що ось-ось і вона розплачеться.
Він ще здалеку помітив братову машину, але вирішив цього разу не втікати. Ба більше, він збирався з ним поговорити.
Мама зустріла його тривожною усмішкою. Іван вийшов із машини.
– Привіт, мамо… Я трохи спізнився.
Ганна махнула рукою і трохи смикнулася, збираючись і цього разу за звичкою обійняти сина. Але вчасно стрималася.
– Голодний? – Запитала вона.
– Дуже, — збрехав Ваня. – Є щось смачненьке?
Ганна зраділа.
– Звичайно, ходімо. Я борщ зварила. Голубці є. Салат зробила.
– Це добре. – Ваня зітхнув. Він був напружений.
Ганна ще раз тривожно оглянула його. Він помітно схуд.
– Щось сталося?
– Ні, – відмахнувся він. – Майже. Це не варто уваги.
Ганна підібгала губи. Син не збирався ділитися із нею своїми проблемами. Раніше все розповідав, а тепер… Немов чужим став.
Зайшовши до хати, Іван роззувся і зупинився. Анна пройшла на кухню. Володя сидів на підлозі, прибирав інструменти.
– Я не дочекався і полагодив дверцята шафи, тепер будуть як нові. – Пробурчав він. – Справ було менше, ніж на хвилину. Я думав, що тут потрібна капітальна допомога. У будь-якому разі я приїхав, щоб поговорити з тобою.
Ганна винувато кивнула.
– Я б, може, й сама впоралася, та тільки… — жінка не скінчила, бо на кухню зайшов Іван. Вона хотіла додати, що просто скучила. Зізнатися, що покликала синів, щоб знову постаратися їх примирити, не вистачило сміливості.
Володя, побачивши брата, різко підвівся.
– Ти сказала, що його не буде, – обурливим тоном промовив він, змусивши Ганну почервоніти ще більше. – Варто мені було здогадатися, що дверцята шафи тільки привід.
Володя взяв валізу з інструментами та збирався піти.
– Стій, – Ваня перегородив вихід. – Поговорити треба.
– Наговорились вже. У мене справи, — не дивлячись у бік брата, промовив Володя. – Або ти мене пропустиш, або …
Ганна застигла. На секунду їй здалося, що вся її витівка повна дурість. Нізащо вони не помиряться. Занадто багато було сказано та втрачено.
– Ти мати пів року не бачив. Хоч би посидів трохи. Совість май. – Ваня відступився. – Хоча діло твоє, звичайно.
Володя важко зітхнув, але йти не поспішав.
– Ти знав, що я приїду? – Запитав він.
– Здогадався, коли мати про скрипучі дверцята шафи сказала, — відповів Іван. – Так собі привід, звичайно. Але я прийшов до неї на уклін. Скучив і хотів попросити вибачення. Зрозумів, що помилявся. І через тебе відмовлятися від спілкування з нею не збираюсь. Хочеш, йди.
Володя посміхнувся. У кімнаті стало тихо. Ганна відмерла і подивилася на стілець. Там лежали пакети, які приніс із собою старший син.
Ваня глянув на матір, а Володя, скориставшись моментом, вийшов.
Ганна підійшла до шафки, намагаючись приховати сльози, і дістала дві тарілки. Собі та сину. На плиті стояла каструля із борщем. Ще гарячий. Нерозумно було сподіватися, що сини помиряться. Іван сів за стіл і з цікавістю глянув на пакунки.
– Це він приніс?
Жінка кивнула головою.
– Цікаво. Що тут… – Він зазирнув усередину.
Анна поставила тарілку із бощем перед сином, поклала хліб.
– Три тарілки став. – сказав Іван, – Володя повернеться.
Ганну слова сина здивували.
– Точно повернеться?
– Точно. Він гордий, тому й повернеться. Слова мої його зачепили. Побалакати захоче. Та й приїхав він до тебе не через дверцята. Подарунки дорогі привіз.
Ганна не повірила. Сіла поряд із сином і задумалася. Щось у її Івану змінилося. І стосувалося це не лише зовнішності. Наче м’якше він став. І старший син сьогодні якийсь дивний.
Володя, як тінь знову з’явився у дверях. Ганна здригнулася.
– Кажеш, до матері на уклін прийшов. Ще фразу таку підібрав, а сам із порожніми руками.
– Натомість ти з подарунками, я дивлюся. Провина душить? – огризнувся Іван і тут же винувато відвів очі.
Володя не відповів, пройшов до столу і сів поруч. Ганна підскочила і поспішила за ще однією тарілкою. Відчувала, що розмова планується.
– Мене провина душить? Може, тебе? Ти мати уникав, щоби зі мною випадково не зіткнутися.
– А ти давно до неї заїжджав? – Іван глянув на брата.
Володя опустив голову.
– Дурниці все це… Адже я зараз приїхав.
Ганна поставила тарілку перед старшим сином і поспішила вийти, пославшись на те, що їй треба відійти. Сама за двері встала, вирішила підслухати розмову.
Брати їли мовчки. Ваня постійно поглядав на брата. Збирався з силами та думками.
– Я був не правий, — нарешті сказав він. – Даремно сьогодні так з тобою розмову почав.
Володя не відповів, і Ваня продовжив:
– Спілкуватись ми як раніше не будемо, але порозумітися маємо. Моя Іринка була нетвереза, коли їй Віра гроші повернула. Вона про це забула. Конверт під підкладку її сумки завалився. Коли вона його знайшла, ми вже з тобою посварилися. Вона боялася зізнатися, бо не хотіла бути винною. Розповіла все мені тільки недавно. Совість замучила. Виходить… Що я був не правий. За те, що твою дружину обізвав, вибач… І що так між нами вийшло…
– За правду не перепрошують, — буркнув у відповідь Володя, доїдаючи борщ.
– Так, правда, весь цей час на твоєму боці була.
– Правда, це те у що ти віриш, — відповів йому брат. – Ти за свою жінку стояв, я за свою. Це здавалося справедливим.
Ваня був з ним згоден. На душі в нього одразу полегшало. Він хотів сказати те саме, але боявся, що брат його не зрозуміє. Скаже, що це лише порожні виправдання.
– А ось перед матір’ю ми обидва винні. – додав Володя. – Не мали її в це втягувати. І карати своїм ставленням. До матері тільки на уклін треба.
Ганна хотіла вийти з кута, сказати, що злості та образ на своїх улюблених хлопчиків у неї немає. Від їхнього примирення на неї накотила така радість, що хотілося танцювати, а не згадувати всі сварки.
– Я сумував за спілкуванням, — не соромлячись додав Іван. – Маявся, спати не міг. Провину відчував. Боявся подзвонити. Перед мамою соромно було, а тут вона сама набрала номер… Вирішив приїхати.
Володя нічого не відповів. Вирішив не бентежити брата і не зловтішатися, що все на його користь обернулося. Тому що насправді не було тут переможців, які тільки програли.
Якщо брати й сестри, не важливо з чиєї вини, один з одним спілкування втрачають, то вже й не важливо хто мав рацію. Головне зрозуміти цю істину вчасно, а далі по цеглинці вибудувати стосунки. Як вибудовують заново зруйновані будинки.
Володя приклав палець до рота і хитро підморгнув брату.
– Борщ був такий смачний, шкода, що швидко закінчився. А добавки ніхто не запропонує.
Ганна визирнула:
– Як це немає добавки. Є! А ще голубці. Ой! — Вона сплеснула руками, — я ще салат зробила. А соління будете? Все є.
Брати переглянулись і посміхнулись. Перша цеглинка була покладена.
