— А чому ти не питаєш, що я хочу на вечерю? — поцікавився Кирило у дружини, ідучи вранці на роботу. — Чи тобі тепер це неважливо?
— Я думала тобі приготувати щось на свій розсуд, — байдуже відповіла Ольга. — Але якщо ти не хочеш, можу зробити щось конкретне.
— Не в цьому річ, — сказав Кирило. — До чого тут «хочеш чи не хочеш». Сам факт важливий. Тобі що, спитати важко? Невже тобі це не цікаво?
— Якщо чесно, то ні, — відповіла Ольга, — анітрохи не цікаво. А що тут цікавого?
– О, як! — вигукнув Кирило. — Дожили. А раніше питала. Раніше цікаво було!
Ольга замислилась.
«Так, — думала Ольга. — І справді, раніше я питала. Так! Незручно якось вийшло. Треба спитати. Адже не відчепиться».
– Що ти хочеш на вечерю? — спитала вона.
Кирило посміхнувся.
«Послугу робить, — думав він. – Гаразд. Не буду занудою та привередою. Зрештою, сімейне життя — штука складна і базується на поступках та компромісах. Буду милосердним і поступливим чоловіком. Зрештою, адже я не аб’юзер який-небудь. І треба вміти прощати свого ближнього. А інакше, як нам тоді у високому сенсі людьми залишатися?»
– Гаразд, – поблажливо сказав він, – котлети хочу.
– А які ти хочеш котлети? – Запитала Ольга. — Свинячі, з баранини чи яловичі? Хочеш, я тобі рибні котлети зроблю?
– Будь-які, тільки не рибні! – вигукнув Кирило. — Знущаєшся, чи що? Ти ж знаєш, що з дитинства ненавиджу рибні котлети.
«Знову не те ляпнула, — подумала Ольга. — Що це сьогодні? Розсіяна якась. Він скільки разів мені розповідав, як давився цими рибними котлетами у дитячому садку. Втомив вже цими своїми розповідями про своє нещасливе рибно котлетне дитинство. Промах вийшов. Треба викручуватись. А то він мені весь день ці рибні котлети нагадуватиме. Та що там день! Весь тиждень нагадуватиме. До речі, треба не забути, що й кисіль він змалку ненавидить».
– А на гарнір що? – Запитала Ольга. — Картоплю, макарони чи рис? Може, гречку зварити?
– Картоплю смажену, – сказав Кирило. — Тільки смажену, а не тушену. Щоб зі скоринкою була.
– Звичайно, коханий, – сказала Ольга. – Пожарю зі скоринкою, не турбуйся.
— А я й не турбуюся, — впевнено сказав Кирило. – Чого мені турбуватися. Турбуватися тобі треба.
«Ось навіщо я це сказав, — подумав Кирило. — Перевагу свою показати хотів таким чином? Не втримався і нагрубіянив. А навіщо? Тепер розбери. Ні, багато ще треба подолати в собі різного поганого, щоб до людини у високому розумінні піднятися. Багато!»
– Якщо тобі не важко, кохана, – додав Кирило ніжним голосом, щоб пом’якшити ситуацію, – салат з помідорами та огірками зроби, будь ласка.
— Звичайно, коханий, — лагідно відповіла Ольга. – Все зроблю.
— І з часником та кропом, — нагадав Кирило.
— З часником та кропом, — повторила за чоловіком Ольга і посміхнулася.
— І зі сметаною.
— Зі сметаною.
— І картопля теж з кропом посмажена, — сказав Кирило, — і з цибулею.
— Все буде так, як хочеш, коханий, — сказала Ольга.
По-доброму попрощавшись із дружиною, Кирило вийшов із квартири. Але всю дорогу до роботи він думав, що з Ольгою щось стало не так.
Але що саме не так, Кирило не розумів. На роботі він весь день ходив якийсь розсіяний. Всі його думки були про дивну поведінку дружини.
«Добре, — заспокоював себе Кирило, — увечері серйозно поговорю з нею і все з’ясую. Може, й справді образив її чимось і не помітив. Потрібно розібратися і все виправити. Поки що не пізно».
Кирило сидів за столом, мляво колупав виделкою котлети, картоплю, салат і з цікавістю дивився на дружину, яка радісно уплітала смажену курку.
Вона поливала її томатним соусом і з апетитом відкушувала великі шматки. При цьому вона посміхалася і підморгувала Кирилові.
– Так, – сказав Кирило, – я не зрозумів. А чому ти їси смажену курку, а не котлети?
— А я чогось смаженої курочки захотіла на вечерю, — відповіла Ольга. — Коли ти про котлети говорив, я подумала, що котлет не хочу, а хочу смажену курку. З томатним соусом. Я її з часником посмажила. Якби ти знав, яка це смакота. А що? Тобі щось не подобається?
— Ні, але… — Кирило був трохи засмучений. — Просто я думав, що ми обоє їстимемо котлети.
«Ти ж мій зайчиу, — подумала Ольга. — Думав, що я їстиму його паршиві котлети. З чого раптом він так думав?
— Ну, вибач, — відповіла Ольга набитим смаженою куркою ротом. – Я хотіла, щоб усім було добре. Ти їж, що тобі подобається, а я їм те, що мені подобається. Правда, чудово?
— Смішно, — тихо відповів Кирило. — А можна й мені смаженої курки? А то я на тебе дивлюся, як ти смачно їж, і мені теж хочеться.
– Ні, – відповіла Ольга. — Я ж курку тільки на себе готувала. Зате всі котлети це тобі. І салат із помідорами, огірками, часником та сметаною теж все тобі. І смажена картопля – вся твоя. Їж на здоров’я, коханий. Смачного.
— Але ж у тебе ще одна ніжка куряча ціла смажена, — сказав Кирило. — А я з тобою котлетами поділюсь.
– Це моя, – сказала Ольга. — Я спеціально собі дві посмажила. Котлет не хочу. Сам їж свої котлети.
Кирило їв котлети та із заздрістю дивився на те, як дружина уплітала другу смажену курячу ногу. Вона так смачно відкушувала великі шматки, так смачно їла, що Кирило око не міг відвести від неї. Котлети колом вставали в горлі.
— Я курку спеціально трохи пересмажила, — сказала Ольга. — Щоб скоринка хрумтіла. Смакота! Якби ти знав.
— Уявляю, — тихо промовив Кирило.
Він безглуздо посміхнувся, доїдаючи останню котлету.
Вранці, йдучи на роботу, Кирило пильно дивився на дружину.
— Що тобі приготувати на вечерю, коханий? – Запитала Ольга.
— Смажену курку, — впевнено відповів Кирило. — Усю ніч мені снилася. Так само зроби її мені, як собі приготувала. І без гарніру, лише з томатним соусом.
– Добре, коханий, – сказала Ольга.
За вечерею Кирило їв смажену курку. Їв без апетиту. Тому що Ольга на його очах уплітала бараняче рагу.
— Вона смачна, коли гаряча, — радісно повідомляла чоловіка Ольга. — Так би все життя їла та їла баранину. З дитинства обожнюю бараняче рагу.
Цілий тиждень за вечерею Кирило змушений був спостерігати за різноманітними кулінарними сюрпризами, які влаштовувала йому Ольга. Вчора, наприклад, вона добила його тим, що їла смажену корюшку.
— Я теж хочу смажену корюшку, — скиглив Кирило.
— Чого ж ти про це не сказав? – Здивувалася Ольга. — Я навіщось готувала тобі відбивні.
— Звідки я знав, що хочу корюшку, — відповів Кирило. — Ти б хоч натякнула.
— Та я сама ще не знала, що захочу ввечері, — сказала Ольга.
– Дай мені трохи корюшки, – просив Кирило.
— Ні, — суворо сказала Ольга. — А я що їстиму? Твої відбивні? Ні. Досить.
Наступного ранку, проводжаючи чоловіка на роботу, Ольга поцікавилася, що він хоче на вечерю. Кирило у відповідь заперечливо покрутив головою.
– Ні, – сказав він. — Не вийде в тебе нічого більше, кохана. Досить. Знущалася з людини… Що собі готуватимеш, те й мені роби.
-Ну от, я ж краще знаю чого ти хочеш! – підморгнула та посміхнулась Ольга.
Починаючи з цього дня, Кирило ніколи більше не казав своїй дружині, що хоче на вечерю.
Ставте вподобйки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?
