Павло часто згадував той день. Намагався забути, але спогади завжди виникали зненацька.
Пашка сидів на кухні і їв картоплю, яку щойно сам зварив. Їв без хліба та навіть без солі. Поруч стояв залізний літровий кухоль з холодною водою, з якого він іноді робив ковток.
Стіл був завалений брудним посудом із залишками їжі, напівпорожня пляшка з каламутною рідиною. На столі був і хліб, а ще стояла трилітрова банка. На дні два апетитні огірки в розсолі.
Вони такі смачні! Від запаху просто божеволієш, але Пашка бачив як матір, батько, а також їхні друзі брудними руками лізли в цю банку і виловлювали закуску. Він би з’їв, але було огидно навіть торкатися всього.
Картоплю він викопав сам, непомітно, не порушуючи куща, підкопав. Дрібна, рання, мати кричатиме, якщо дізнається. Але голод сильніший.
Мати та батько вже спали в кімнаті. Гості розповзлися. Пашка вийшов надвір, він думав, чим зайняти себе. З ним особливо ніхто не дружив, жаліли, але не спілкувалися.
– Пашка, ти чого крутишся без діла? – Запитав сусід, сімдесятирічний Петро.
– А що? Допомога потрібна? Говори.
– На рибалку я зібрався, підеш?
– То чим ловити, хіба що штанами?
– З тебе черв’яки. Більше накопай, вночі кльов хороший, особливо під ранок.
Пашка був радий рибалці. Риби наловить, а ще Петро нагодує його до відвалу. Не вперше. Його дружина завжди дідові з собою пироги чи млинці пекла.
Дід так і казав: «Їж, баба напекла». А ще вона поклала цього разу яйця варені та м’яса шматок. Та й цукерки у діда завжди в кишені були. Пашка не гидував брати від діда нічого.
Рибалка вдалася. Пашка чистив рибу, а дід лише встигав діставати. За ніч по відру натягали.
– От і юшка буде. Варити щось вмієш? – не вперше питав Петро.
– Вмію, – радісно відповів Пашка.
Він уже думав, що доведеться мити каструлю для юшки, але це була не біда. Він умів усе. Вони підходили до будинку, як побачили машини: швидка, дільнична, ще якась. Пашка злякався.
Відро з рибою поставив на землю поряд із Петром і рвонув у будинок. Його зупинили. З дому винесли ноші – мати, обличчя закрите. Потім вивели батька та Ваську, товариша батьків по чарці.
Хтось із них урвав життя матері Пашки, а хто, так і не розібралися. Чоловіки ще й самі почубилися, ніхто нічого не пам’ятав.
Пашка сидів на старій лавці у дворі. Якась жінка намагалася зібрати його речі, але так і не спромоглася.
– Ти, це… Пашко… будь сильним. Важко буде, але не здавайся. Чекатиму тебе, дай Боже побачимося, – дід намагався не показувати хвилювання, але голос тремтів, а сльози самі текли.
– Ви родич? – Запитала жінка.
– Сусід, просто сусід. Немає в нього нікого.
Хлопчику було тоді одинадцять років. Коли Паші було шістнадцять, йому повідомили, що його батька немає в живих, він пішов із життя за ґратами.
Довге життя у дитячому будинку. Довге, одноманітне, друзі, недруги, глузування. Пашка терпів, він хотів побачити Петра і подякувати йому.
…Повертатися до рідного селища було не дуже приємно, спогади наринали. В той самий час це було страшно, раптом Петра вже немає, років уже не мало минуло.
А крім нього і немає нікого, друзів не було, однокласники роз’їхалися та й коли це все було. Ключі від будинку давно лежали у кишені. Будинок був, а значить житла йому не дадуть. Позаду вже училище, армія. Попереду невідомість.
Пашка боявся запізнитись. Десять років минуло, коли його відвозили до дитячого будинку.
Будинок стояв, ніби завмерши в часі, тільки зарості кропиви та трави оточували його. Біля будинку Петра було тихо. Павло посидів на ґанку і зайшов. Тепер йому тут доведеться жити, або виїхати.
Все було на місці, навіть запах чогось неприємного і нудотного нікуди не зник. Потрібно було щось робити, з чогось починати. Навіть, якщо він тут не житиме, то треба все привести до ладу.
Сміття, а точніше мотлоху, було багато. Пашка часто поглядав на будинок Петра, але нічого не змінювалося. Потрібно б сходити, а раптом там уже інші люди живуть.
Втомлений він сів на ґанок і замислився. Якщо немає Петра, то і йому треба їхати. Виїжджати назавжди. А як є?
– Пашка, ти чого крутишся без діла? На рибалку я зібрався. Підеш?
– Піду, звичайно, піду! І черв’яків більше накопаю, – зрадів Павло, та побіг назустріч дідові.
– Який ти став. Більше за мене вимахав. Зараз баба харчів налагодить, і підемо. Одного мене тепер рідко відпускає.
Риба ловилася, як і того разу, Петро ледве встигав діставати. Павло тільки зараз зрозумів, що не їв цілий день. Дружина у Петра «налагодила» добре: ковбаса, яйця, огірки свіжі, пиріг із капустою. Чай вони на багатті зігріли.
– Ти їж. Давно приїхав? А ми з бабкою після обіду спати лягли й не помітили тебе. У спеку надвір не виходимо. Що сам не зайшов? Давно чекаю на тебе, хотів вже на той світ, та відклав.
– А я заважати не став.
– А ти нам не заважаєш. Одні ми, зовсім не весело, тільки листоноша носить пенсію, та баба в крамницю ходить. Залишишся, чи в місто поїдеш? Працювати скрізь можна, тільки голову треба мати.
– Можна, не вирішив ще. У місті немає житла, робота є, а тут навпаки.
– Робота є скрізь. Ти думай, вирішувати тобі. Оглянься. Я дуже радий, що ти повернувся.
– А я радий, що на мене чекали. Я залишусь. Може це буде тимчасово, але поки що я тут.
– Ось це діло! Бабця зараз юшку зварить, у тебе ж їжі напевно зовсім немає.
– Їжа є, але від юшки не відмовлюся. Будинок у мене зовсім порожній, все на звалищі. Ремонт зроблю, меблі та посуд куплю. А поки що умови похідні.
Павло зробив ремонт, Петро іноді допомагав, але це було рідко. Потім він і Петрові будинок відремонтував, бо нікого не було в сусідів.
– Гарний ти мужик, Пашка. Все вмієш, за все берешся, ніби ти давно дорослий.
– Так, я давно й дорослий. Дуже давно. Іноді мені здається, що я навіть старий.
– Ти молодий, просто розумний та мудрий. Ти мені, як син, як онук. Рідний.
…Павло одружився. Найпочесніше місце було відведено Петрові та його дружині. А потім він став батьком двох доньок, будинок сповнився їх сміхом.
– Пашка, ти чого крутишся без діла? – Кричав іноді Петро. – Риба сьогодні клюватиме, копай черв’яків.
Павло копав і йшов ловити рибу, та вже один. Для своєї сім’ї та для Петра. Риба була завжди, Петро не помилявся.
Дожили сусіди до 95 років. Можна було б сказати, що вони пішли з життя в один день. Різниця була, але зовсім невелика…
…‐ Пашка, ти чого крутишся без діла? Копай черв’яків, – вже сам собі каже Павло і йде на рибалку, завжди вдалу.
Як це виходило у Петра? Петро не помилявся, а тепер і Павло не помиляється. Життя продовжується, а спогади залишаються.
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
