– Якщо мій син до когось і піде від тебе, то тільки до куховарки! – так жартувала моя свекруха, Варвара Леонідівна, натякаючи на те, що з приготуванням у мене, м’яко кажучи, завжди не дуже було.
Але цей жарт від свекрухи ніколи не призначався для того, щоб мене зачепити – навпаки. У нас із нею завжди були чудові стосунки.
Варвара Леонідівна була з тих рідкісних свекрух, які щиро люблять невістку, а не шукають у ній вади. А те, що я готувати ніколи до ладу не вміла, так вона завжди хотіла допомогти.
Одного разу, коли ми тільки одружилися, вона взялася вчити мене готувати. Але не минуло й трьох днів.
– Марно! – Видихнула вона, здаючись. – Буває ж, що не дав Бог уміння? Ось це, Ксюша, про тебе та про кухню. Не хвилюйся, головне, щоб ти гарною дружиною була…
З того часу кулінарні уроки припинилися, а Варвара Леонідівна іноді привозила нам домашні заготівлі або просто приходила та чаклувала на нашій кухні.
Ви запитаєте, як я дітей годувала, адже їх у мене двоє – Гриша та Назар, наші непосиди. Ну, базовий мінімум я, звісно, освоїла.
Зварити макарони, гречку чи рис, котлеток посмажити нашвидкуруч – це можу, навіть виходить їстівно. Каші у мене теж непогано виходили. І супчики були цілком стерпні. Але щось більш кулінарно-вишукане – вибачте!
Тому найбільше у нашій сім’ї страждав мій чоловік Матвій. Він змалку звик до «високої» маминої кухні, тому він любив, коли ми їздили в гості до його батьків.
Там Варвара Леонідівна годувала його, як то кажуть, до нудоти. А ось до моєї мами рвався не особливо – вона, до речі, готувала не набагато краще, ніж я. Це, в принципі, і пояснює мої «видатні» кулінарні таланти.
Але я знала, що чоловік мене любить такою, яка я є. Він ніколи не дорікав мені в невмінні готувати. Моїм головним козирем було материнство.
Як тільки у нас з’явився старшенький, Грицько, все моє безмежне кохання, турбота і ніжність, уся моя енергія витекла туди – на цього маленького чоловічка.
Я забула про себе, про свої інтереси, багато про що, що раніше здавалося важливим. Потім ще один синок, Назар, з’явився на світ, і моє серце розділилося на дві рівні частини, кожна з яких була наповнена любов’ю.
Більше за життя я своїх дітлахів любила, та й зараз люблю. Я була тією мамою, яка знає все про свою дитину, кожною клітиною відчуває її настрій, його потреби.
Чоловік завжди посміювався з мого «прогулянкового» рюкзачка.
– Половина нашої кухні туди влазить! – жартував він, коли я затягувала лямки, готуючись до чергової прогулянки з дітьми.
– Та кинь ти, – відмахувалася я, хоч знала, що він по-своєму має рацію.
Я могла вмістити там все, що потрібно для будь-якої мислимої та немислимої життєвої ситуації: вологі та сухі серветки, пляшечки з водою, запасну пелюшку, зміну одягу, маленьку аптечку з пластирями та антисептиком, улюблену іграшку, книжку, пару машинок…
І чоловік завжди знав, що я готова до всього: до миттєвого дощу, до розлитого соку, до розбитого коліна чи приступу нудьги в дітей. Я була їхньою особистою пересувною службою порятунку.
Але чим більше часу, сил і душевних ресурсів я приділяла дітям, тим менше залишалося для нього – мого чоловіка Матвія.
До вечора, ледве доповзаючи до ліжка після дня з дітьми, я опинялася в його теплих обіймах і… тут же засинала. Вірите? Ні? Мені було ну взагалі не до його кохання, не до ласки, не до розмов.
Я думала про те, як би виспатися за свої п’ять-шість годин, щоб наступного дня прийняти черговий виклик від двох непосидючих шибеників. Моє тіло та розум вимагали лише одного – спокою. І я не помічала, як далеко це розводило нас один від одного.
Я розуміла, що це не назавжди. Звісно, ні. Варто лише хлопчикам трохи підрости, стати самостійнішими, і наші стосунки з чоловіком знову стануть, як і раніше.
Вони сповняться любов’ю, пристрастю, нічними розмовами, які ми колись вели. Ми знову будемо дивитися фільми, тримаючись за руки, і насолоджуватися близькістю.
Принаймні я вірила в це. Або принаймні дуже хотіла вірити. Поки не трапилася ця розмова з сестрою Матвія, Жанною, яка несподівано заїхала до нас на чай в будній день.
Діти спали, а ми сиділи на кухні, попиваючи ароматний чай і обговорюючи звичайні жіночі справи. І тут вона різко, несподівано, вразила мене:
– А ти знаєш, що у Матвія з’явилася жінка?
Моє серце, здається, на секунду зупинилося, а потім закалатало з шаленою швидкістю. І вона почала мені все розповідати. Я була шокована, що Жанна так жорстко та прямолінійно закладає свого рідного брата.
Але, якщо зважати на наші із зовицею дуже хороші стосунки, то це, в принципі, було нормально. Я знала, що, якщо Жанна щось сказала, значить, це серйозно.
Закінчивши свою доповідь, вона подивилася на моє бліде обличчя, простягла руку через стіл і погладила мою долоню.
– Ксюшо, я прошу, не рубай з плеча, – умовляла вона, дивлячись мені прямо в очі. – Просто знайди привід, поговори з ним. Обережно. Якщо він пішов на цей бридкий крок, значить, на те є причина. Я Матвія знаю.
– Але… звідки ти дізналася? – Змогла видавити я нарешті.
Жанна важко зітхнула і подивилася кудись убік, ніби збираючись із думками.
– Він же мій брат, – почала вона, знову подивившись на мене. – Прибіг до мене радитись. Сказав, що зустрів іншу і не знає, що робити.
– Я, звісно, йому сказала, що вибір тут очевидний: сім’я, діти, законна дружина… Але він зараз думає не головою. Ти ж розумієш, про що я.
Я кивнула, – бо розуміла. У моїй голові промайнула вся хроніка нашого подружнього життя після появи дітей: вічна втома, нескінченні «не сьогодні, любий», відмовки, що я надто вимотана. І мені стало нестерпно боляче.
Я послухалася поради зовиці. Тієї ж ночі, коли діти вже міцно спали у своїх ліжечках, я зачинила двері на кухні, сіла за стіл і поговорила з чоловіком.
– Матвію, – почала я тихо, але твердо. – Я знаю про твою коханку.
Він увесь почервонів, закашляв. Я сиділа і дивилася йому просто у вічі. Нарешті він здався. Почав зізнаватися.
Найбезглуздіше, що я сама, можна сказати, «штовхнула його в обійми» цієї жінки. Його коханкою виявилася… масажистка.
Річ у тім, що кілька місяців тому Матвій на роботі потяг спину. Мучився жахливо. І я, бажаючи йому допомогти, сплатила курс масажу.
Знайшла якусь жінку за оголошенням в інтернеті, відгуки були хороші. Здебільшого від чоловіків… Тільки зараз я на це звернула увагу. Боже!
І ось він ходив до неї додому на сеанси масажу. Лежав там, мабуть, скаржився, як удома йому не вистачає ласки та турботи, як він утомився, як йому самотньо у своїх чоловічих потребах. Там же її і отримав на додачу до оплаченого мною масажу.
Жінка виявилася вільною, не була у шлюбі, дітей немає. А куди їй ще витрачати свої сили, свою турботу та ласку? Нема на кого. Ото Матвій і попався під руку. Мене від цієї думки пересмикнуло. І я відчула себе повною дурепою.
Я терпляче вислухала всі зізнання свого чоловіка. А потім, коли він виговорився, поставила його перед вибором. Я чи вона.
Звісно, він обрав сім’ю. Вибрав мене, дітей. Зі сльозами на очах пообіцяв більше до цієї масажистки ні ногою. Сказав, що сам не розуміє, як міг так оступитися і що він дуже любить нас. Що це була просто… слабкість.
Ось бачите, як буває. Свекруха Варвара Леонідівна лякала, що чоловік до куховарки якоїсь піде. Мовляв, через шлунок до серця чоловіка шлях лежить. А їм, мужикам, у сім’ї часом іншого не вистачає. Ласки їм не вистачає. Турботи.
А якщо подумати, то мужики також, як діти. Наче виросли вже, а все їм турботу подавай. Ти чекаєш від них сильного плеча, а отримуєш якісь образи та недомовленості, які вони збирають у собі.
А потім йдуть шукати їх десь на боці. Ось вона, – гірка правда життя! Інша сторона чоловічої психології, про яку ми, жінки, часто забуваємо, потопаючи у своїх материнських турботах.
Як кажуть, – хоч розірвися! Можливо хтось підкаже, де ви сили на це берете? Буду дуже вдячна, – бо сама не впораюся!
