– Щоб духу твого тут не було… забирайся! – вона кричала і криком супроводжувала кожну викинуту з шафи річ.
Голос зривався, переходив на хрип. Він ловив те, що потрапляло до нього, і кидав поряд. У якусь мить чоловік вловив момент, обійняв міцно дружину, – позбавивши її будь-яких дій.
Вона виривалася, потім сили покинули її, і вона затихла у його руках. Чоловік, не випускаючи дружину, повів її до ліжка і ліг поряд.
Її ридання ставали все тихішими, і нарешті вона просто заснула. Чоловік акуратно звільнив руки, підвівся, зібрав речі з підлоги в дорожню сумку, і вийшов із квартири, зачинивши двері.
Напередодні сварки розмова була короткою.
– Прийми, як даність те, що я скажу. Я йду! Говорити щось безглуздо, умовляти теж, ти мене знаєш!
Так, вона знала залізний характер чоловіка, бачила, що останнім часом щось не так. Він мовчав, усамітнювався, на розмову не йшов. Передбачала, що це пов’язано із роботою. І ось, як грім серед ясного неба!
Жінка прокидалася важко, кожна клітинка тіла боліла, неможливо було підійняти важкі повіки. Вона якийсь час лежала без руху, але задзвонив телефон.
Звідкись взялися сили, вона швидко схопила слухавку, встигнувши подумати:
– Він дзвонить … це було непорозуміння, зараз вибачиться, і все буде, як раніше …
– Світлано, ти чому на роботу не вийшла, – почула голос співробітниці, – захворіла?
– Так, я погано почуваюся … завтра буду, – розчаровано промовила вона. Мобільний телефон чоловіка лежав на столі.
Микола їхав без зупинки. Свого часу він купив будиночок у глухому селі біля річки в Черкаській області, іноді приїжджав порибалити в ці гарні місця.
Дружина там не була жодного разу, вона поважала його особистий простір та дозволяла Миколі такий відпочинок. Будиночок стояв сиротливо на околиці безлюдного села.
Там була піч, стіл, залізне ліжко та невелика шафа. Всі зручності на вулиці, але його все влаштовувало. Нині він прагнув туди з іншої причини.
Хотілося забратися якомога далі від людей, поглядів, співчуття, запитань. Місяць тому йому поставили діагноз – невиліковна хвороба шлунка, третя стадія.
Лікар, його приятель, чесно сказав:
– Кріпися, час втрачено, все погано, але скількись простягнеш, якщо лікуватися. Звернувся б раніше, міг би років п’ять пожити.
Тоді Микола ухвалив рішення доживати на самоті, щоб не мучити сім’ю, не намагатися відіграти у старої з косою зайвий місяць.
Він подав заяву про звільнення, різко перервавши вмовляння та розпитування. Купив спочатку різних консервів, сухарів, круп. Напередодні пояснення з дружиною вже все лежало в машині.
Приїхав під ранок, стояла середина вересня, було туманно та сиро. Розтопив піч, у хаті з’явився хоч якийсь затишок. Ліг в одязі під ковдру й одразу заснув.
Снилося щось страшне, що змусило різко прокинутися. Він вийшов у зарослий травою двір і зірвав гілку з бур’яну.
Гіркий запах полину пройняв його до різі в очах. Чимось далеким з минулого життя пахнуло на нього. Він приніс гілку в будинок і застромив у щілину над дверима.
Потягнулися монотонні дні. Щоб чимось зайняти себе, став заготовляти дрова.
– А що як і зиму протягну.
Воду брав джерельну, добре, що все було поблизу. Осінь була ранньою, повіяв сильний вітер. Хата була стара, дуло з усіх кутів. Довелося утеплюватись.
Потихеньку забив дошками дірки, попередньо заткнувши ганчір’ям. Злазив на дах, підлатав і його. За роботою сумні думки йшли.
– А я ж правильним життям зажив, у ладі з природою, – міркував Микола, – людині ж небагато й треба. Якийсь притулок, щоб сховатися від холоду, і вогнище, щоб зігрітися та їжу приготувати.
Микола чекав і боявся болю, але його не було, просто тягнуло донизу каменем щось у шлунку. Він, як і раніше, худнув, з’їдаючи кілька ложок рідкого супу або каші. Все частіше хотілося полежати.
– Звідки ця напасть взялася, навіщо, а може, надто все добре було? Хто позаздрив нашому щастю… невже сорок п’ять – це підсумок? – Микола ставив собі запитання та не знаходив відповіді.
Взимку стало важче, топити доводилося постійно. Микола припинив себе жаліти, через силу чистив сніг, пиляв і колов повалені дерева, знайдені в лісі.
Він втратив рахунок дням та місяцям, й чекав настання розв’язки, чітко уявляючи, як це станеться. Просто в якийсь момент вичерпаються сили, і він не прокинеться.
Потім його знайдуть у цьому будинку, навіть дружині повідомлять, але вона ніколи не побачить його за життя висохлим та немічним.
Вона молода та красива і просто зобов’язана жити повним життям зі здоровим чоловіком. Це все заради неї.
Чоловік змусив себе не ворушити спогадами минулого життя, а повністю поринув у нинішню ситуацію. Він був упевнений, що вдома без нього не пропадуть.
День пішов на зростання, сонце підтоплювало сніг. У якийсь момент Микола відчув, що його стан стабілізувався, йому не ставало гіршим. Він почав прислухатися до свого організму.
Все рідше хотілося спати вдень. Якось йому наснилося, що лежить він у теплій ванні. В цей день він наносив і нагрів води, та влаштував собі купіль перед пічкою. Напився трав’яного чаю і ліг спати.
Проспав до пізнього ранку. Йому захотілося м’яса. Він зварив картопляну юшку з тушкованкою і з апетитом з’їв пів миски. Погляд зупинився на сухій гілці, і він згадав.
– А влітку теплінь, а влітку спека, так пахне полин у такі вечори, – читала йому Світлана і махала перед носом гілкою полину.
– Фу, яка духмяна, – сказав він.
– Духмяна, – реготала дружина, – яке слово смішне, як зі скрині!
Микола посміхнувся своїм спогадам:
– Тільки одружилися тоді, через рік Юлька народ илася, а ось уже і її одружили. Він дістав суху гілку і понюхав: – Треба ж, запах залишився.
– Один Бог знає, скільки нам відміряно” – раптом подумав він…
… – Світлано, вітаю! – гукнув хтось. Вона кивнула і поспішила піти.
– Де лікується Микола, розкажи, я ж лікар по таким недугам, він спостерігався у мене.
Запитання застало її зненацька, і вона зупинилася. Світлана вважала, що всі навкруги знають, що чоловік її покинув і поїхав невідомо з ким, та невідомо куди.
Вона металася по квартирі знову, як колись, викидала з шафи речі, тепер уже свої. Поспіхом засовувала в сумку светри, теплі штани.
– Швидше … я знаю, де його шукати … тільки був би живий, він повинен бути живий … у нього така сила духу …
– Як я могла повірити в те, що він наговорив! Гордість безглузда не дозволила нічого дізнатися. Повірила у міфічну жінку…
Світлана знала, що він купив будиночок десь у сусідній області. Почала ритися в його паперах і знайшла документ на власність, там була адреса.
Тепер вона мчала тим самим маршрутом, яким пів року тому тікав чоловік. Трохи поблукавши, вона потрапила до села, от і хата.
– Він і не знає, що став дідом, маленький Миколка росте! – Подумала жінка, потягнувши за ручку дверей. На неї пахнуло теплом протопленої хати з легкою домішкою гіркоти полину.
Ось така сумна історія зі щасливим кінцем! Залишайте свої слушні думки в коментарях, ставте вподобайки та підписуйтеся на сторінку, щоб читати нові публікації!
