– А де чипси? Я ж просив узяти!
– Просив. Але у нас немає грошей на чипси.
– Як немає? Я ж тільки вчора тобі гроші переказав!
– Так. Тільки я звільнилася, – сказала Марина, зібравши всю силу волі в кулак.
Вона продовжувала помішувати засмажку для супу, не обертаючись на чоловіка. Десь у коридорі бігали двійнята, човгаючи по паркету босими ніжками. А у Гліба очі полізли на лоба від новин.
– Звільнилася? Як це?.. – здивовано перепитав він.
– Як усі люди, – Марина сухо посміхнулася, нарешті глянувши на нього. – А що? Не жіночий це обов’язок – працювати. Чоловік повинен забезпечувати.
Гліб розгублено зробив крок назад. Його вираз обличчя був чимось середнім між збентеженням, та праведним гнівом. Він безпорадно відкрив рота, втягуючи повітря, наче риба, але підібрати слів, мабуть, не міг.
Воно й зрозуміло, що йому прилетіла дзеркальна відповідь.
…Коли вони тільки познайомилися, все було гарно та легко. Марина робила собі укладання на довге волосся майже щодня. У неї була ціла колекція парфумів. Шафа тріщала від одягу.
Гліб теж був симпатичним і популярним серед дівчат. Але йому, як чоловікові, було простіше. Раз на місяць сходив у перукарню, вдягнув нові білі шкарпетки – вже красень.
З роками він майже не змінився. Так, з’явився невеликий живіт, а білих шкарпеток у гардеробі вже не було, але для чоловіка і так піде. Марина ж… Тут все було набагато складніше.
Почати варто з того, що вони майже не жили до шлюбу. Гліб зробив Марині пропозицію через пів року від початку їхніх стосунків. Дівчина тоді була щасливою. Вона мріяла про білу сукню та сім’ю.
Коли вона розповіла про майбутнє весілля подругам і родичам, її обсипали привітаннями та добрими словами. Не тішилася лише тітка Люба.
– Та куди ж ви так поспішаєте? – Здивувалася вона. – Дивись, а то закінчиться твоя демонстраційна версія мужика, потім митарствуватимеш. Почекали б ви, придивились один до одного…
З одного боку, Марина розуміла, що тітка в чомусь має рацію. З іншого боку – а куди тягти? Що, якщо Гліб у разі відмови покине її? Ні, краще ризикнути. Розлучитися завжди можна.
Ну, принаймні так Марині здавалося.
Наступні пів року пролетіли, як у казці. Після весілля Гліб став ще дбайливішим, ніж раніше. Він казав, що тепер все по-іншому, що відчуває відповідальність за сім’ю. Одного не вистачало – дітей.
– Марино, може, нам час? – умовляв він дружину. – Не перший же день живемо разом. Умови, начебто є, фінансово маємо потягнути.
– Ну, не знаю… Це ж дуже важко. Плюс одна людина в сім’ї, та ще й маленька, не самостійна… – сумнівалася Марина.
– Важко, але ж ти не одна. Я ж тобі зараз допомагаю в усьому, і потім теж буду. Деякі самі справляються, а ми чим гірші?
Вже за рік Марина стала матір’ю двох малюків. У неї народилися двійнята. З того моменту її життя, як коханої дружини, закінчилося, і почалося існування у ролі домогосподарки та мами.
Ні, Гліб навіть помагав. Перший час. Ну як допомагав… Памперси він категорично не змінював, стверджуючи, що це «не чоловіча справа».
Немовлят на руки не брав, бо «боявся щось зламати». Міг подати сорочечку, але поки поясниш, де вона лежить – простіше вже взяти самій.
Словом, – допомога обмежувалася простими дорученнями під настрій. Наприклад, він міг посидіти з дітьми п’ятнадцять хвилин, поки Марина миє голову. Або купити щось дорогою додому.
Згодом і цієї допомоги не стало.
– Слухай, ну ти що, не можеш у душ вночі піти, коли вони спатимуть? – обурився чоловік, коли Марина вкотре попросила посидіти з дівчатками.
– Вночі я одяг мокрий розвішуватиму і сніданок тобі на ранок готуватиму! – Обурилася вона. – А ще мені хочеться бодай пів години просто посидіти перед сном так, щоб мене ніхто не чіпав.
– То ми тебе й не чіпаємо. У чому проблема? Ти ж дома сидиш, з тебе ніякого попиту.
Мабуть, варто було поставити Гліба на місце ще тоді, але Марина проковтнула це. Декрет, двоє дітей на руках…
Влаштовувати скандали не в її інтересах. Але все одно було прикро до сліз. Де ж справедливість? Дітей хотіли вдвох, а все повисло саме на ній.
Так і минули наступні шість років її життя. Марина дуже чекала на можливість вийти з декрету, сподівалася, що все стане по-старому, що вони обоє будуть і працювати, і клопотати по дому нарівні. Але ж ні. Тепер у Марини було три роботи: офіційна, діти та господарство.
Вона б жила так і далі, якби не один випадок. Олена, колега Гліба, випадково сказала, що у них запланований новорічний корпоратив.
– Ледве записалася на манікюр! – нарікала вона. – Вони б ще довше з вибором дати крутили. А ти як, встигла? Вже обрала, в чому ти підеш?
– Встигла що?.. – не одразу зрозуміла Марина. – Куди піду?
– Ну, на корпоратив же! Двадцять п’ятого. Гліб ще тобі не сказав? Забув, мабуть. Усі з чоловіками та дружинами приходять, хто зможе. Я ось Вітьку вже попередила.
Марина розгубилася. Вона вперше чула про це.
– Ні, не сказав ще… – тільки й промимрила вона.
Після розмови з Оленою Марину мучило неприємне відчуття. Щось гризло зсередини. Зазвичай чоловіки не звуть із собою дружин на подібні заходи лише в одному випадку: коли планують розважатися з кимось іншим.
Але ж не при спільних друзях? Олена не вміла зберігати секрети, тому відразу все розповіла б у разі чого.
Марина навіть перевірила телефон Гліба, доки він був у душі. Нічого. Або він ретельно шифрується, або нікого не має. Але в чому тоді річ?
Вона не стрималася і вирішила спитати прямо.
– Глібе, а чому ти не сказав мені про ваш корпоратив? – прошепотіла вона, коли чоловік повернувся і ліг на ліжко.
Гліб спробував вдати, що спить, але це було марно. Він же ось щойно прийшов. Марина легенько штовхнула його в плече.
– Марино… – почав він, зітхнувши. – Ну, ти подивися на себе. Мені на людях показуватись з тобою соромно!
Соромно… Це слово щось зламало в ній. Весь світ Марини ніби звалився.
Так, вона і справді сильно змінилася. Погладшала, припинила доглядати за собою, фарбуватися по пів години. Вона не мала ні часу, ні сил, ні, чесно кажучи, бажання на це.
Не тому, що вона лінива, а тому, що Марина жила тепер чужими життями. І звинувачувати їй у цьому не було кого. Сама влізла в це ярмо.
Сама не помітила, як “демонстраційна версія мужика” закінчилася. Гліб перетворився на людину, яка сама, без допомоги дружини, не могла знайти навіть рушник для душу.
– Я взагалі-то дітей наших виховую… – відповіла вона, ледве стримуючи сльози.
– А я працюю. І що? Я ж не перетворився на бегемота.
– Ти після роботи знімаєш стрес на дивані, а в мене такої нагоди немає. Швидко склювати шоколадку у перервах між робочою зміною та садком – ось і весь мій антистрес.
– У всіх жінок є діти. Але не всі забивають на себе.
– А коли мені займатися собою? – не витримала Марина. – Давай ти завтра ввечері встанеш за плиту, нагодуєш дітей, наготуєш на три дні вперед, а я тим часом на манікюр збігаю!
Чоловік тільки невдоволено пирхнув.
– Не чоловічий це обов’язок, готувати.
«А орати у три зміни – жіночий обов’язок?!» – подумки обурилася Марина, але вголос не висловилася. Зрозуміла, що марно. Слова тут не допоможуть.
Вона вирішила діяти. Для початку – зняти з себе хоча б одну роботу, якщо будинок повністю на ній.
Гліба це, звісно, не влаштувало. Він почав говорити, що так не можна, що вони сім’я, що вони так не домовлялися. Але ж Марина теж не погоджувалася на роль домашньої рабині! Їхня домовленість була зовсім іншою.
Через кілька днів Гліб почав заїкатися про розлучення.
– За такого розкладу мені буде простіше одному! – випалив він у пориві гніву, коли вкотре Марина подала йому на вечерю пшоняну кашу з дешевими сосисками.
Собі ж і дітям жінка приготувала салат та запечене куряче філе. Для шкіри корисно. А ще – для схуднення.
– Знаєш, любий, мені б теж було б простіше одній, але що маємо, те маємо, – відповіла вона йому. – Хочеш богиню поряд – відповідай. І справляйся зі своїми чоловічими обов’язками краще, бо скоро і на сіль не вистачатиме.
– Та я просто на розлучення подам, от і все!
– Подавай, – знизала Марина плечима. – Квартира моя. Платитимеш аліменти на двох. Я з вами трьома справлялася, вже з двома точно справлюся. І висловлювати мені за зовнішній вигляд буде нікому.
Гліб притих. Було видно, що він все ще сердиться, але налаштований вже не так рішуче.
З того часу Марина почала любити насамперед себе та дітей, а інших – за залишковим принципом. Гліб нікуди не пішов, але жодних ілюзій щодо нього, жінка більше не мала.
Тепер, коли вона бачила себе в дзеркалі, з новою стрижкою, зі здоровою шкірою та блиском в очах, вона думала, що ось вона, та найкрасивіша картинка, яку хотів чоловік.
Тільки Марина створювала цю картинку вже не для нього, а для себе. Як кажуть, – його потяг пішов, і де буде наступна зупинка, – залежить тільки від неї. Ось така вона, правда життя…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
