Голос судді звучав так монотонно, що через деякий час я перестав уловлювати суть сказаного.
– Виплатити постраждалому компенсацію моральної шкоди!
До мене почав поступово доходити зміст почутого. Я виграв цей бій. Я виграв суд. Але чи щасливий я? Ні.
Позаду сотні днів, зітканих із нервів, стресу, принижень та сварок між мною та тими, хто теж був приведений на світ моїми батьками. Тими, кого я більше не можу назвати сестрами.
Наш затяжний конфлікт почався кілька років тому, коли старенька мати, зрозумівши, що сили вже не ті, попросила купити їй облаштовану квартиру. Оскільки вона вже не могла поратися з городом, топкою печі та іншими господарськими справами, які зазвичай роблять ті, хто живе в приватному будинку.
Я, як єдиний чоловік у нашій родині, взяв на себе відповідальність і почав шукати житло.
Декілька місяців пошуку увінчалися успіхом. І коли все було підготовлено до покупки квартири, Тетяна, моя молодша сестра, зателефонувала з проханням. Я, вихований так, що рідні мають допомагати один одному, не зміг відмовити.
Власне, прохання її полягало в тому, щоб зайняти їй на місяць велику суму грошей. Маючи гроші від продажу будинку, я, звісно, одразу погодився допомогти. При цьому ми з Тетяною домовилися, що мати поки що поживе в мене.
– Ось побачиш, вона не віддасть тобі ці гроші вчасно, і мати так і лишиться на моїй шиї! – лаялася моя дружина Настя, коли дізналася, що я зайняв грошей Тані.
– Ти посоромилася б говорити, що моя мати буде на твоїй шиї сидіти! – Прикрикнув я на дружину.
– Ну, хіба ні? Хто її доглядатиме? Ти? – Настя не могла спокійно прийняти ситуацію і раз у раз переходила на крик.
– Зрештою наша квартира оформлена на мене, і я вирішую, хто в ній житиме! – Поставив крапку в суперечці я.
За тиждень я перевіз матір до нас додому.
– Діма, як хочеш, я більше не можу її доглядати! – плакала дружина, коли мати вкотре не встигла до туалету. – Можна ж на місяць до Раї її відвезти, а там дивись…
– Що ти хотіла сказати? Говори! – Запитав я.
– Я хотіла сказати, що там дивись, Тетяна борг поверне, – Настя схлипнула і подивилася на мене, наче зацькований звір.
Я промовчав, розуміючи, що дружина частково права. За кілька днів пролунав телефонний дзвінок.
– Дмитро, я що хотіла спитати… Як там наша мама? – спитала Тетяна.
– Нормально! – відповів я, зазначивши про себе те, що ніхто з сестер жодного разу не прийшов провідати матір до нас додому.
– Ну і добре! А в мене тут невелика проблемка, ну, ти, гадаю, зрозумієш… – сестра зробила паузу в розмові.
– Яка проблема? – спитав я, розуміючи, до чого веде сестра. – Таня, зрозумій, я теж втомився слухати закиди Насті, що в мами не тримання і їжу розкидає. Адже сама знаєш, що хвороба в неї прогресує дуже швидко.
– Не тримання, каже?! – скипіла Таня. – А як діти у вас з’явилися, то хто її доглядав? А хто на своїх руках їх няньчив? Мама.
– Ти маєш рацію, – погодився я.
– Ну от, я ж кажу, що твоя Настя знахабніла до крайності. Я хотіла попросити тебе потерпіти ще кілька місяців із боргом, добре?
Я погодився. Вдома я не сказав дружині про нашу розмову із сестрою.
Матері не стало в один із ясних березневих днів. Настя, попри те, що часто була незадоволена свекрухою, гірко плакала на похороні.
– Ну що, Дімо, як гроші ділитимемо? – приголомшила мене сестра таким недоречним на поминках питанням.
– Тань, відкладімо розмову? – сказав я.
– Ні, давай вже зараз все обговоримо. Перед тим, як мати переїхала до тебе, вона сказала, що є заповіт. Мовляв, вона хоче, щоби на тому світі їй було спокійно за дочок.
– Ось як? – я здивовано підняв брову.
Справді, заповіт був. Ось тільки написаний він був від руки на простому аркуші. Але найдивніше, що заповіт був завірений нотаріусом. Просто лист, в якому мама висловлювала свою останню волю.
– Тань, ну це якось несерйозно, – сказав я, коли уважно розглянув листа. – Скажи чесно, хто це написав? Ти бачиш, що почерк не мами?
– Зрозуміло! – Тетяна стиснула губи. – не встигла мати викликати нотаріуса. А без нього її воля для тебе з Настею, мабуть, пустий звук, так?
Сестра почала тиснути на мене.
Не розуміючи, хто саме склав цього листа, я відмовився визнавати все, що там було написано. До речі, у листі було написано, що всі гроші, які мати зберігала вдома, а також гроші від продажу квартири у разі її смерті до того, як її куплять, вона просить розділити між дочками порівну.
Я не став сперечатися і просто віддав листа на експертизу, чим налаштував проти себе всіх сестер.
– Ну, дякую, брате! Не очікувала! – кричала Люда, середня сестра.
– Мама твоїх дітей любила більше, ніж наших. У дитинстві ти був її улюбленцем. Так ось, під старість, видно, її все ж таки совість замучила і вона вирішила вчинити справедливо, – казала Рая, наша старша сестра.
– Про що ти говориш? – здивувався я від такого нахабства.
Але побачив, що сперечатися з ними марно. Ті, кого я все життя вважав своїми найближчими, їй засліпило від заздрощів і злості.
Не збираючись більше сперечатися та вислуховувати образи, я подав до суду на сестер, вказавши в позові те, що вони намагалися ошукати мене.
Ставши на мій бік, суд ухвалив задовольнити позов. Борг Тетяна мені так і не віддала, але це тепер і не важливо. Я зміг провчити сестер, щоб їм не кортіло більше вступати в угоду з совістю.
