Все життя мама Віри нав’язувала їй що вона має вийти заміж, народити дітей і бути на забезпеченні у свого чоловіка. З точки зору погляду СССР це логічно, але ж Віра не розділяла такі погляди категорично. Їй хотілося себе відчувати жінкою, не тільки тією, що постійно готує, пере і робить все за всіх, а мати якесь призначення, призвання в житті.
Все таки піддалася на постійні мамині вмовляння, вискочила заміж за сусіда, народила двох дівчат. Все складалося непогано. Жили не багато, але їсти було що. Віктор не зраджував наче, був доволі спокійним чоловіком. Дівчатка виросли, бабуся теж почала навчати їх тому, що треба в житті знайти хорошого чоловіка і жити з ним, а не думати про якісь примарні мрії та цілі.
Крапки розставила старша донька Віри, коли в свої 15 прийшла до матері і сказала, що вона не піде вчитися,бо зовсім скоро вийде заміж, народить дітей і буде сидіти вдома, як вона, як Віра, нічого не робитиме.
У Віри земля з-під ніг пішла. Це ж треба? Нічого не робити. Цілодобове прання, готування, прибирання, допомога з уроками, гуртки, дача, собака, за якою навіть прибрати домашнім важко. Звісно ж, вона нічогісінько не робить.
Влаштувалася на роботу, спочатку просто секретарем, зараз помічником вже працює. З мамою не спілкується, з чоловіком також. Який звик до домашньої їжі і домашньої Віри, не витримав, що вона тепер собою зайнята. Дівчаткам своїм Віра прививає любов до себе. Не до роботи чи чоловіка, а до себе. Бо коли жінка себе любить,то вона краще знає і слухає себе, розуміє що їй на даний момент треба більше.
А чоловік, а що чоловік? Вона йому котлетки, борщика, а він пішов, як тільки зрозумів що у жінки є власні інтереси.
