– Господи! – Прошепотіла баба Валера і кілька разів перехрестилася.
– Що? – злякано подивилася на неї Лариса і навіть підвелася зі стільця. Усередині все похололо і їй стало не вистачати повітря. А в серце закралося погане передчуття.
***
– Ларисо, вітаю, люба! Гроші прийшла?
Лариса збилася з рахунку вчетверте, підняла голову і побачила за віконцем каси усміхнену бабу Валеру.
“Ну хто б сумнівався …”.
Можна було взагалі не дивитися: вона завжди приходила за пенсією найпершою.
– Здрастуйте, Валеріє Ігорівно. Так, прийшла. Але треба буде зачекати.
– А що так?
– Так непередбачувана ситуація у нас.
– Що таке?
Баба Валера напружилася й одразу нахилилася до віконця ближче.
«Валерою» її називали місцеві жителі, бо вона постійно ходила у чоловічих штанах та чоботях, що від чоловіка її, Валерки, залишилися. Та й руки в неї були чоловічі.
Це тому, що по молодості стільки цегли з заводу перетягла, що вистачило б потім цілу хату звести, та ще лазню.
А напружилася вона тому, що всі новини звикла завжди з перших вуст дізнаватися, а потім поширювала їх по селищу зі швидкістю метеорита, що падає.
Причому, зазвичай, усе, що вона говорила, виявлялося правдою. Лариса важко зітхнула, але вирішила розповісти, бо не відчепиться:
– У центральному відділенні великої суми не дорахувалися. Ось тепер зобов’язали всіх перерахувати, хто скільки одержав. Думають, що кудись помилково відправили більше, ніж треба. Тому доведеться почекати.
– Та я що – зачекаю. Мені поспішати нема куди. Головне, що гроші прийшли. Ковбаси сьогодні куплю, мармеладок та снікерсів парочку.
– Як ви їх їсте, ці снікерси? Зубів у вас майже немає.
– Яснами жую, – весело захихотіла пенсіонерка, не бажаючи розкривати свій секрет «вічної молодості».
Лариса продовжила рахувати гроші, а баба Валера знічев’я почала рахувати мух на липучці. А потім, як трісне себе по чолу!
– Ларисо, а ти чула новину? Забула тобі розповісти.
– Валеріє Ігорівно, давайте я гроші спокійно перерахую, а потім ви мені все розповісте.
– Ну, добре-добре… Просто в нас теж непередбачувана ситуація у селищі. Давненько такого не було, а тут на тобі…
– Що, дядько Жора знову білочку спіймав? – Усміхнулася Лариса.
– Ні! Втопився хтось на кар’єрі вранці.
– Так там ніхто не купається, – здивувалася Лариса. – Хто там міг потонути?
– Та собаку скинули у воду, чи кота. Подробиць не знаю. Я ж на пошту йшла, чого мені на кар’єр завертати?
Лариса зблідла. А баба Валера згадала щось і продовжила свою розповідь:
– Дітлахи бігли з кар’єру, я одного зупинила, ну цього, Вітьку Романова, і спитала його прямо: що сталося? А в нього очі перелякані й каже мені, що міські приїхали, бенкетували всю ніч і топили когось… Уявляєш?
Лариса сіла на стілець.
– І ще чули чи то нявкання, чи скиглення цуценяче… Незрозуміло, коротше. А коли міські малих побачили, то почали розмахувати руками та кричати, що і їх утоплять! Загалом наші мужики підуть розберуться.
Руки Лариси зрадливо затремтіли. Купюри впали на стіл.
– А там потонути нічого не варто… Пам’ятаєш, як п’ять років тому худобина у Степанівни зникла? Теж хтось сказав, що бачив її на кар’єрі. А до вітчизняної там знаєш скільки людей потонуло? І нікого… Нікого не вдалося знайти. Згубне місце.
Лариса намагалася зібратися з думками, але виходило погано.
«Невже це…».
– Господи! – Прошепотіла баба Валера і кілька разів перехрестилася.
– Що? – злякано подивилася на неї Лариса і навіть підвелася зі стільця. Усередині все похололо і їй стало не вистачати повітря. У серці закралося погане передчуття.
– То, може, це Івановича собаку втопили вранці? Барбоса його кудлатого. Ох, що буде, коли він дізнається, що буде…
Лариса почала шукати ключі.
Знайшла їх під однією із купюр, схопила і швидко побігла до виходу.
– Треба терміново на кар’єр! Терміново!
– Ларисо, ти куди? А пенсія? Я в магазин хотіла піти.
– Валеріє Ігорівно. Давайте пізніше? Мені на кар’єр треба!
Баба Валера поспішила слідом за Ларисою, а на вулиці вже до неї стало доходити:
– То ти гадаєш, що це твого там, на кар’єрі… Господи! Що за люди!
Лариса не хотіла більше нічого чути. Вона закрила пошту і побігла курною дорогою у бік кар’єру. А на шляху проклинала себе на чому світ стоїть.
– Навіщо? Навіщо я його вигнала?
Позавчора ввечері вона зварила велику каструлю борщу, кинула в нього шматочок вершкового масла та залишила його на плиті настоюватися. Її так мама вчила.
На ранок борщ якраз «встигне» і буде дуже смачним. І вона із собою на роботу обов’язково візьме баночку.
Але трапилося непередбачене. Коли Лариса почала провалюватися в сон, почула, як на кухні щось голосно брязнуло. Вона одразу туди, а там Льова власною персоною.
Він лапою вже в каструлю «пірнув», відчайдушно намагаючись шматок курки виловити.
Ну і дала вона йому прочухана! А потім ще й надвір вигнала, щоб подумав над своєю поведінкою.
Вранці Лариса вже охолола, як і борщ на плиті, який тепер годиться тільки свиням на обід, та кота ніде не було. Не було його і ввечері, коли вона прийшла з роботи додому.
– Образився – здогадалася Лариса. – Ну, нічого, їсти захоче, прибіжить, як миленький.
А щоб цей процес прискорити, поставила на ґанку тарілку з дрібно нарізаною ковбасою. Вранці наступного дня вона вийшла надвір і побачила, що ковбаса залишилася недоторканою.
Ось тоді Лариса занервувала. Але часу шукати кота вона не мала, бо гроші вчора привезли – треба пенсію видавати.
А тепер вона побігла. Щосили бігла. Щоб дізнатися правду, хоч би яка вона була.
Лариса вже спускалася вузькою стежкою, що вела до озера. Бачила широкі спини чоловіків, що стояли біля води. Навіть чула, як вони щось обговорюють. Тільки слів зовсім не розібрати.
– Згубне місце, – згадала вона слова баби Валери.
– Гей, ти куди Лора! – голосно крикнув один із чоловіків.
– Хто втопився, знаєте?
– Ні, не знаємо. Ми коли прийшли, міські вже якраз від’їжджали на своїй машині. Але Жорик каже, що не топили вони нікого… Він на тому березі сидів і бачив. Щоправда, дуже під мухою був.
– То топили чи ні? Чому ніхто нічого виразного сказати не може? – Лариса ледве стримувалась, щоб не зірватися на крик.
– Не знаю, Ларисо… Не знаю. Діти наші на місці, ніхто не пропав. Корів та кіз спеціально перерахували. Всі на місці.
– Кого ж тоді?
– Собаки теж не пропадали. А чужих тут і не водиться, – казав далі чоловік.
Лариса мало не плакала.
– Навіть Барбос Івановича знайшовся. Уявляєш? У Вальки Романової у дворі спав.
– А кішки? Котів ви рахували? – Закричала Лариса.
– Як їх рахувати? Вони самі по собі гуляють. Не знаю… А ти думаєш, що міські кішку могли втопити? От нелюди!
– Лев-ко-о-о! – на весь голос закричала Лариса, обернувшись до води.
Раптовий порив вітру відразу підхопив її крик розпачу і поніс далі. Але ніхто не озвався.
Навіть луни не було… Тільки тиша. Безмовна і зловісна. Не маючи сили більше стримувати емоції, Лариса заплакала. До кінця робочого дня вона не жила, а існувала.
Не помічала ні усмішок на обличчях людей, коли вони отримували пенсію, не чула ні слів подяки на свою адресу. Вона ніби загубилася разом із котом.
Всю роботу виконувала «на автоматі», як андроїд якийсь.
Додому вона не йшла, як завжди, впевненим кроком, а пленталась, ледве переставляючи ноги. Їй не хотілося туди. Але вона примушувала себе йти вперед.
– Може, й справді, нікого вони не топили, ці міські? Може, хлопцям здалося чи вигадали зовсім?
Лариса відчинила хвіртку і попрямувала у бік ґанку. Вже був пізній вечір, тому контури предметів виглядали змазаними. Але вона все ж таки побачила…
…побачила, що на ґанку, поряд із тарілкою, яку вона ставила вчора, хтось був.
– Левко!
Її очі одразу спалахнули. Ні, не вогником, а справжнісіньким полум’ям.
Лариса почала вдивлятися в темряву й обережно, щоб не злякати, рухалася вперед. Зробила один крок, другий, порпаючись у своїй сумці в пошуках ліхтарика.
Вона чула, як хтось їсть ковбасу. З неприхованим задоволенням їсть. Так само як їсть її улюблений Льова.
Дихати стало легше і її змучене серце забилося сильніше у передчутті довгоочікуваної зустрічі. Ні, вона не лаятиме його. Ні зараз, ні потім.
Коли Лариса нарешті дістала і ввімкнула ліхтарик, а потім направила яскравий промінь світла прямо перед собою, підійшовши вже до самих сходів, то побачила…
…побачила їжачка.
І знову грудка в горлі, і знову сльози з очах, і знову їй стало не вистачати повітря. Погане передчуття знову охопило її з ніг до голови. От і звалилася надія.
Вона відчинила двері, увійшла до будинку, увімкнула світло і почала оглядатися на всі боки. Але дива не відбулося. У хаті нікого не було. Це тільки у кіно все добре і радісно буває.
А в реальному житті за кожну помилку доводиться розплачуватися сповна.
Лариса деякий час просто стояла, притулившись до стіни, а коли вже виплакала сльози, пішла на кухню готувати борщ. Коли її мати пішла із життя, вона теж готувала борщ. Бо коли щось робиш, то легше просто на душі стає.
Ближче до півночі вона вимкнула плиту та накрила каструлю кришкою. «Нехай настоюється до ранку…».
А сама пішла до спальні. Впала на ліжко і просто лежала, змучена горем. «За кожен свій вчинок доводиться розплачуватися» – Лариса крутила у своїй голові одну й ту саму думку.
Тільки вона почала провалюватися в сон, як почула щось дивне… Хтось дряпався у двері.
– Їжачок, напевно, проситься в будинок… Навіщо? Нічого йому тут робити. Нехай на вулиці живе.
Вона не хотіла вставати, але звук ставав наполегливішим. Заснути було неможливо. Тоді Лариса підвелася з ліжка, схопила на шляху віник, відчинила двері й завмерла.
Віник відразу випав з її руки. На порозі стояв Льова своєю персоною. Погляд у нього був винний, а очі сумні-сумні. Каявся за таку довгу відсутність.
Вона схопила його і пригорнула до себе. Міцно-міцно. А потім крізь сльози почала кричати:
– Господи! Дякую тобі за Льову! Дякую, що не забрав його в мене! Більше ніколи я не вижену його з дому! Прощаю!
Льова висловлював свою радість менш емоційно, ніж господиня, але по очах було видно, що радіє.
Щиро та по-справжньому.
По його очах було видно, що курочку він не раз ще з каструлі виловлюватиме. Та й хай! Головне, що поряд.
– А знаєш, що, Льово? – посміхаючись, спитала Лариса. – Ходімо їсти борщ! – І щаслива зачинила двері…
Підписуйтесь на сторінку, щоб не пропустити нові публікації, залишайте свої думки в коментарях, ставте вподобайки!
