Мишко з дитинства виховувався у бабусі та дідуся. Мати Тетяна народила його у сімнадцять років, залишила батькам у селі та поїхала до міста.
У селі жила старша сестра Тетяни – Марія, вона не була заміжня і жила в будинку своєї бабусі, доглядала її, а потім так і залишилася одна. Заміж не вийшла, допомагала виховувати племінника Мишка, він любив до неї бігати у гості.
– Бабусю, – кричав Мишко, повертаючись від тітки Марії, – ось яку машинку мені купила тітка Маша, вона в місто їздила, – а ще книжку, її розфарбовувати можна. Наступного разу сказала кольорові олівці купить, не знала, що в мене їх немає.
– Добре, Мишко, молодець твоя тітка Маша, – говорила бабуся, і з прикрощами думала про те, що рідна мати онука не з’являється.
Тетяна з’явилася лише за п’ять років, приїхала з порожніми руками. Мишко її й не знав, але вона весело йому сказала:
– Який ти вже великий, синку. А я – твоя мама Таня. Хіба ти не знаєш про мене?
Хлопчик спочатку тулився до бабусі, але потім, мабуть, рідна кров потягла до матері, вже спілкувався з нею, ходив на річку.
Тетяна була вдома чотири дні, а потім знову поїхала. Спочатку Мишко її чекав. Навіть залазив на паркан і дивився, коли з’явиться його мати.
Але підходив дід і обережно знімав його з огорожі.
– Ходімо, Мишко, я тобі щось покажу, – і дарував якийсь маленький подарунок, іноді м’яч, іноді альбом для малювання.
У них завжди був десь прихований якийсь подарунок для онука. А мати так і не з’являлася, але не переставав її чекати Мишко, тільки вона не їхала, і не їхала. Так і виріс онук у діда з бабусею, допомагала Марія.
У школі навчався добре. На батьківських зборах його завжди ставили за приклад іншим, був акуратним і вихованим.
Після закінчення школи вступив до міста в інститут. Жив у гуртожитку, хоч знав, що десь у цьому місті живе його мати Тетяна.
Тетяна жила в однокімнатній квартирі, яка дісталася їй якимось незрозумілим шляхом від чергового співмешканця.
Заміж так і не змогла вийти, але одна ніколи не жила, поряд завжди був якийсь чоловік. Деякі з них полюбляли в пляшку заглядати, а то й руку простягали, вона трохи поживши, виганяла.
Приходив інший. Сама працювала продавчинею у крамниці. Про сина не згадувала.
З Ритою познайомився Мишко в інституті, і про те, що тут у місті живе його рідна мати, вона дізналася лише тоді, коли вони зібралися одружитися.
Знайшов її син і запросив на весілля, – таки рідна мати. Рита їй не сподобалася, звичайна дівчина. Щоправда, не зрозуміло було, якої їй хотілося невістки. Сама, хто? Навіть і заміжня не була…
На весільні витрати гроші дали батьки Рити, щось, його бабуся з дідом, навіть Марія трохи допомогла. Михайло тільки купив обручки й собі весільний костюм, більше не було грошей.
Весілля було у селі. Тетяна приїхала з якимось черговим співмешканцем. Молодих вітали, дарували подарунки, а хтось гроші в конверті.
Але мати нареченого, Тетяна, утнула, це вони тільки потім розібралися. Подарувала порожній конверт і навіть заклеїла його, хоч, коли вручала, сказала, що там чимала сума. Співмешканець її набрався і майже весь вечір провів під столом.
Ішов час. Рита з Михайлом виховували двох дітей. Доньку та сина, яких бабуся Тетяна впритул не хотіла бачити.
– Не люблю я дітей, не треба мені їх, – примхливо говорила вона Михайлу, коли той іноді казав їй телефоном, що може приїхати в гості з її онуками.
Кілька разів за своє життя і бачила вона онуків. Ті звичайно ж ставилися до неї так само, не знали її. Натомість добре ставилися до бабусі Марії, яка мешкала в селі, навіть на канікулах іноді там бували. А їхня прабабуся з прадідом уже покійні.
Михайло з Ритою жили добре та дружно. Діти вивчилися, донька вийшла заміж, син теж зібрався одружитися.
Михайло з матір’ю майже не спілкувався, тим паче Рита. Правда приїжджали до неї раз на рік на день народження, і якщо вона дозволить.
Маргарита прийшла з роботи, коли раптом задзвонив телефон.
– Ого, свекруха, так звана, – побачила вона на екрані, – ніколи не дзвонила, з чого б це? – одразу подумала, і відповіла.
– Рито, ти повинна приїхати до мене завтра, справа в мене є.
– І що за справа, – поцікавилася Маргарита.
– Давай не телефоном, розмова буде довга.
– Добре, завтра приїду, – погодилася невістка, хоча не дуже й хотілося зустрічатися їй зі свекрухою.
Наступного дня Маргарита натиснула кнопку дзвінка. Скільки ж вона тут не була? Років п’ять, мабуть. Не склалися спочатку відносини із жінкою, яка народила її чоловіка Михайла.
Не називала вона свекруху на ім’я та по батькові, тим більше мамою. У неї є своя рідна та улюблена мама, яка намагалася постійно допомогти у всьому. А це хіба мати, просто зозуля, кинула сина з перших днів.
Двері відчинила жінка похилого віку, але відчайдушно молодилася. Побачивши Маргариту, скривила яскраво нафарбовані губи на кшталт посмішки.
– Проходь, – промовила Тетяна Іванівна і відсторонилася, пропускаючи невістку.
– Навіщо кликала, – одразу ж поцікавилася Маргарита, сідаючи у запропоноване крісло.
– А що це ти з порожніми руками з’явилася, – поцікавилася свекруха.
Маргарита аж підстрибнула від такого питання, але згадавши, що нахабства в цій жінці вистачало, видихнула і єхидно посміхнулася.
– А чого я тобі повинна сумки тягати?
– Ну я ж мати твого чоловіка, самотня жінка, ти мусиш допомагати мені.
– Ну припустимо, лише біологічна мати мого чоловіка. Його вихованням займалися твої батьки, на яких ти кинула сина і помчала до міста за добрим життям.
– А самотньою ти стала нещодавно. Напевно, місяць пройшов, як ти поховала чергового співмешканця. Щось помирають вони в тебе часто, четвертого вже поховала.
– Так. Знову одна, — сумно погодилася Тетяна Іванівна, – і захистити мене нема кому. – Але потім вона стрепенулась і додала, – не тобі мене судити. Ти ж не знаєш мого життя!
– Так, залишила дитину батькам, а якби я там жила у селі, заклювали б мене односельці. Привела без чоловіка у сімнадцять років. Ти ніколи не жила на селі й не знаєш, що це таке.
– Ну, нічого, поговорили б і перестали. З твоїм характером … ти б сама всіх заклювала, – сказала з усмішкою Маргарита.
– За тридцять років я тебе чудово вивчила, хоч і не спілкуємось часто. Коротше, навіщо ти мене покликала? – Запитала невістка.
– Я хочу, щоб хтось із вас хоча б раз на тиждень приносив мені продукти й прибирав квартиру, – заявила Тетяна Іванівна.
У Маргарити навіть трапився перебій у диханні. Поки вона мовчки дивилася на свекруху, та скористалася цією паузою, й продовжила.
– Я писатиму вам список продуктів і ще чогось, що мені потрібно, а ви купите і привезете. Готувати, добре вже, буду сама. Я знаю, що ви моїй сестрі Машці в селі допомагаєте, от і мені допомагати повинні.
– Так. Тітці Марії ми дійсно допомагаємо, відвідуємо часто, вона старша за тебе, і допомогти крім нас їй нікому. Але ти себе з нею не порівнюй!
– Бог не дав їй дітей, самотня вона. Наших забирала до себе на канікули, купувала їм подарунки, годувала, навіть на море їх возила, хоча ми не просили її про це.
– Вона завжди нам пропонувала допомогу та дуже добре допомагала. Вона нам стільки добра зробила, що привезти їй продукти та допомогти на городі – це те мале, що ми можемо для неї зробити.
– І якщо знадобиться, ми заберемо її до себе. Житиме з нами, – пояснила Маргарита.
– Цікаво, і Мишко так вважає, як і ти? Чи ти сама це вирішила?
– Усі рішення ми приймаємо разом із Мишком, – повідомила невістка.
– Так. Погано я виховала сина, – примхливо промовила Тетяна Іванівна, – про матір зовсім не дбає.
Маргарита знову підскочила на кріслі.
– Господи, ти його хіба виховувала? Не гнівай Бога, – вигукнула Маргарита. – Нагадаю тобі ще раз, не ти його виховувала! Дякую діду та бабусі!
– Дід його навчив, руки золоті у мого чоловіка. Моя мама не натішиться, дуже подобається їй зять. Уважний і допомоги нікому не відмовить. Мишко дуже тепло згадує діда та бабусю.
Тетяна Іванівна сиділа, підібгавши губи, нафарбовані яскраво-червоною помадою.
– Так, не виховувала, бо в мене було важке матеріальне становище.
– Зрозуміло, а пам’ятаєш, який подарунок ти нам на весілля подарувала, порожній конверт і всім повідомила, що там, чи не цілий стан? – посміхнулася невістка.
– Тоді в мене теж були матеріальні труднощі, – сказала вона.
– А в тебе завжди труднощі. Мишко давав тобі гроші, допомагав, а коли зрозумів, що ти їх витрачаєш на своїх безпутних співмешканців, тоді й перекрив тобі грошовий кран. Тоді ти так скандалила, усіх нас із брудом змішала.
– Гаразд, що було, то було, – змирилася Тетяна Іванівна.
Вона звичайно знала, що її невістка, хоч і з норовом, але жаліслива. Не відмовить їй. Вона всіх кошенят підбирає, якихось цуценят на перетримку бере, та й син теж такий самий. Нікуди не подінуться.
– Ну коротше, я тобі зараз напишу список, ти все купиш, а Мишко мені привезе, – впевнено та рішуче заявила свекруха. Зрозуміла?
Але на її подив Маргарита раптом повелася зовсім не так, як вона очікувала.
– Знаєш що – ти помилилася адресою, – промовила вона. – Ми із чоловіком не благодійна організація. Якщо тобі важко, ми можемо тебе визначити кудись, там за тобою доглянуть.
– Хоча я дуже сумніваюся, що ти погодишся. Ти знову шукаєш чергового співмешканця. Ось знайдеш, він тобі й допоможе.
– Ох, яка ж ти безсердечна, Ритко, – видала свекруха.
– А ти звернися до свого сина. Захоче він тебе утримувати, – я не проти, якщо не захоче – має повне право.
– Він до речі досі згадує, як ти його попросила кредит на себе взяти, а сама на ці гроші поїхала на море зі своїм черговим співмешканцем, у романтичну подорож.
– Обидва ви невдячні, я позбавлю вас спадщини, – раптом роздратовано сказала Тетяна Іванівна.
– Йой, ну ти даєш! – сказала Маргарита, – який спадок? Нам ця твоя квартира не потрібна, ми ніколи на неї не розраховували. І взагалі, від тебе нам нічого не потрібно
– Я на вас подам на аліменти й утримуватимете мене довічно. Усі мої бажання виконуватимете, – вже кричала на Маргариту свекруха.
Але та, не звертаючи уваги на погрози свекрухи, встала і пішла до дверей.
– Це твоя справа. А продукти, якщо захочеш, можеш замовляти із крамниці кур’єром. Але я думаю, що незабаром ти собі ще діда якогось знайдеш, ось і налагодиться твоє життя, – хитро промовила невістка, і вийшла з квартири.
Маргариті все життя шкода бездомних кішок та собак, допомагає їм. Скільки себе пам’ятає, весь час намагається нагодувати й притулити їх, часто відвозить до притулку.
А от свекруха їй не шкода, бо покинула вона свого сина. А таких жінок вона не розуміє, не поважає та не жаліє. Бог їй суддя! Всім повернеться за їхні вчинки…
Як вважаєте, слушно відповіла невістка? Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
