Господи, як же я терпіти не можу матусю Віті! І винен у цьому він сам. Нещасний матусин синочок, який кроку не може ступити, щоб не подзвонити їй і не розповісти, як важко йому, бідненькому, живеться зі мною

Господи, як же я терпіти не можу матусю Віті! І винен у цьому він сам. Нещасний матусин синочок, який кроку не може ступити, щоб не подзвонити їй і не розповісти, як важко йому, бідненькому, живеться зі мною. Останні вісім років! Взагалі ми одружені одинадцять, і спочатку все було добре, але щось пішло не так.

Саме з віком мій чоловік змінився і став таким, яким він є зараз – плаксивою, невпевненою в собі людиною, яка при кожній нагоді біжить до своєї матусі. Вона підтирає йому соплі, годує його млинцями та оладками, заварює чай з молочком, і Вітя почувається потрібним і щасливим.

Звичайно, адже у нас у сім’ї все по-іншому. Ми виховуємо трьох дітей, змушені, окрім основної роботи, шукати ще й підробітки. Мені, окрім того, потрібно щодня годувати всю сім’ю, тримати квартиру у порядку, робити з дітьми уроки. Жінки мене зрозуміють. А бігти жалітися мені нікуди, моїх батьків немає давно.

І я навіть упокорилася з усім цим. Мало хто із сімей живе по-іншому. Але Вітя і тут примудрився довести мене до сказу своїми безглуздими претензіями.
– Чому в тебе завжди такий бардак на кухні? Ось у моєї мами ніколи такого не буває. Вона гарна господиня. Повчися в неї, зрештою, якщо сама не вмієш будинок тримати у чистоті.

Або:
– В нас що, знову немає нічого солодкого? А як пити чай? Взагалі я вчора купував печиво, чому ніхто не подумав залишити мені на сніданок хоч кілька штучок. Ось моя мама завжди дбала про батька і найкращі шматочки залишала йому. А мені казала, що це правильно, що він годувальник у сім’ї та має харчуватися добре.

І кожен божий день я чую одне й те саме:
– Ось моя мама… А у моєї мами… Мама каже… Чому ти не подзвонила моїй мамі та не запитала, як зробити краще…

Мене аж трясти починає, коли все це чую. Намагалася пояснити чоловікові, що порівнювати мене та його матір ніяк не можна. Вона мала одну дитину, вона ні дня у своєму житті не працювала. За її словами, вона “жила заради сім’ї та всю себе віддавала чоловікові й синові”.

А в мене – троє дітей й один дорослий йолоп, який ніяк не може зрозуміти, що його дитинство давно залишилося в минулому. Печивом він міряється! Подумати тільки!

Подруги кажуть мені, що так проявляється криза середнього віку у чоловіків, але щось у їхніх чоловіків я такого не помічала. А нещодавно я не витримала і почала кричати на Вітю просто при його друзях.

Події були такі. Ми вибралися на пікнік, вирішили провести його на дачі одного з колег Віті. Зрозуміло, всі приїхали із дружинами та дітьми. І виявилось, що між ними була домовленість: взяти з собою приготовлену їжу.

Усі сіли за стіл, і не встигла я запитати в чоловіка, чому він мені нічого про це не сказав, як він, на мій подив, дістав з машини цілу каструлю голубців, великий пиріг з картоплею та м’ясом й кошик солодких пиріжків з яблуками. Всі відразу налетіли на їжу і почали хвалити мої кулінарні здібності.

Що мені лишалося робити? Тільки слухати та безглуздо посміхатися. І тут мій благовірний просто вбив мене, заявивши:
– Та це не вона! Це мати моя готувала. Вона в мене кулінар від Бога! А Олена може тільки каші з пакетиків заварювати та смажити яєчню зі шкаралупою.

Всі зареготали, а мене прямо зло взяло, що я не стрималася і накричала на нього при всіх. Як я його тільки не називала: і свинею, і хамом, і маминим синочком. Напевно і крутіше ще щось казала, я не пам’ятаю, бо була не в адекваті. Потім залишила з ним дітей, щоб життя малиною не здавалося, викликала таксі та поїхала додому.

На Вітю я зла досі. Ми не розмовляємо, і я не збираюся перша йти на примирення, бо це не я його виставила перед друзями дурнем, а він мене криворукою, нікчемною дружиною, з якою він не живе, а мучиться. Щоправда, Вітя так не вважає і теж ображається на мене за те, що я зіпсувала йому вихідні.

Кульмінацією всього стало те, що мені зателефонувала його матуся і стала дорікати, що я не даю життя її синочку. Сама не знаю, як я стрималася та не послала їй. Але не ручаюся, що так буде й у майбутньому. Принаймні мені дуже хочеться послати її в далеке плавання, щоб вона довго не поверталася звідти та не заважала нам жити.

You cannot copy content of this page