Ліза приїхала додому в п’ятницю ввечері на вихідні. Вирішила одразу після занять в інституті поїхати до батьків, та повідомити радісну звістку.
Батька не було вдома, а побачивши матір на кухні, Ліза повідомила схвильовано:
– Мамо, привіт, я закохалася, і цього разу серйозно! – Підбігла вона до матері з очима, що блищали від щастя. – Мамо, ти не чуєш, чи що, я закохалася!
Ганна обійняла дочку, і скептично промовила:
– Привіт, моя хороша, я все чую і зрозуміла, що ти знову закохалася.
– А чому ти так спокійно говориш про це, – допитувалася дочка.
– Та тому, що я у твоєму віці теж часто закохувалась, – сказала мати, розставляючи тарілки на стіл, готуючись до вечері.
– Таких закоханостей у тебе буде ще багато. А поки що, потрібно думати про навчання в інституті, у тебе лише перший курс.
– Мамо, я не про навчання, це само собою. Я про свого коханого хлопця Альберта, якого покохала всім серцем, і ми з ним одружуємося. Алік уже зробив мені пропозицію, тому я й поспішила повідомити вас.
– Це хто тут зібрався одружитися, – на кухню увійшов Єгор, батько Лізи, він усміхався, дивлячись на доньку. – Знову в когось закохалася? І знову все серйозно?
– Привіт, тату, ти маєш рацію! Цього разу все серйозно, а мама не вірить… Я ж говорю, у нас з Аліком все серйозно.
– Він теж поїхав до себе додому, розповість своїм батькам про наше одруження, а я приїхала повідомити вас.
– Потім приїде до вас, щоб попросити вашого дозволу на наше одруження, – говорила дочка, вже не посміхаючись.
Ганна дивилася на дочку з тривогою, переглядаючись із чоловіком. Такого від Лізи ще не чули. Так, їй подобалися хлопці, і вона навіть періодично повідомляла, що закохалася, але це в неї проходило швидко.
Але, що хтось приїде отримати їхню згоду на весілля – це вони чули вперше. Розставивши тарілки на столі, й розклавши виделки, Ганна сіла біля столу.
– І хто він, твій Алік?
– Він дуже хороший, правда старший за мене, але мені з ним цікаво, він працює, товари привозить і розвозить. Він мене якось підвозив до інституту, бо я запізнювалася на заняття.
– Ми з ним почали зустрічатися, він сказав, як тільки виповниться мені вісімнадцять, так ми відразу й одружимося. А мені за два тижні вісімнадцять, ви не забули, батьки? – із захопленням говорила Ліза.
– Доню, заспокойся, задурив тобі голову одруженням цей Алік, ще на твоєму шляху багато таких зустрінеться, – втомлено промовила мати.
– Дочко, і справді, рано тобі ще думати про заміжжя, – підтримав матір Єгор, – тобі вчитися в інституті треба, а заміж, ще встигнеш. І взагалі, ти впевнена, що це твоя доля, що це твоя людина? Наобіцяв з три короби, і…
Ліза розчаровано дивилася на батьків, без апетиту колупаючи в тарілці, і промовила:
– Значить, ось ви як? Я до вас зі своєю радістю, а ви не вірите? Чи не хочете?
Ліза встала з-за столу і пішла до себе в кімнату, навіть зачинила двері.
– Ну нічого, перебіситься. Молодо-зелено, – промовила Ганна, – ми теж чудили по молодості. На ранок заспокоїться.
Вранці Ганна увійшла до дочки, але не побачила її там. Шафа розкрита, деякі речі валялися на підлозі. Вона відкрила скриньку комода, документів доньки теж не було, і більшої частини грошей також.
– Єгоре, – схвильовано гукнула вона, – Ліза втекла, і гроші прихопила, правда не всі.
Ганна від емоцій, втратила свідомість, завалившись на бік на диван, біля якого стояла. Чоловік швидко викликав швидку допомогу.
Він злякався за дружину, серце вже якось підводило її. Швидка забрала Ганну в лікарню, Єгор поїхав з нею. Все обійшлося, у Ганни стався криз.
Коли їй стало краще, її відпустили додому. Батьки телефонували Лізі, але абонент був не доступний.
– Невже вона сімку поміняла, – казала мати, дивлячись на чоловіка, – цього разу справді все серйозно.
Минув ще якийсь час, але Ліза не давала про себе знати, не дзвонила. Батьки дуже переймалися.
– Єгоре, треба з’їздити до неї в інститут, минуло три місяці, а вона навіть не зателефонувала, і нам не відповідає.
– Невже так сильно образилася? Ти їдь, а я вдома почекаю тебе, ти спокійно з нею розмовляєш, а я знову нервуватиму, – сказала Ганна.
Єгор повернувся з міста, де навчалася їхня дочка, наступного дня після обіду. Ганна з тривогою чекала на нього, телефоном він нічого їй не сказав, тільки відповів:
– Приїду, все скажу.
– Ну що? – Нетерпляче запитала Ганна, як тільки чоловік переступив поріг будинку, Єгор виглядав стомленим і засмученим.
– Нічого, Ань. Немає нашої доньки в інституті, покинула вона навчання, та поїхала з міста. Дівчата по кімнаті сказали, що поїхала до Аліка, але куди – вони не знають.
– Спеціально не сказала їм, щоб вони нам не відкрили її таємницю, передали, що дуже скривджена на нас, і щоб ми її не шукали.
Ганна знову схопилася за серце, Єгор швидко приніс краплі.
– Нічого, знайдеться, з’явиться. Так, цього разу все серйозно… Не знаю, навіщо було кидати інститут? – казав батько.
Єгор боявся за дружину, вона постійно плакала, адже Ліза у них єдина дочка. Не припиняли обидва сподіватися, що пройде у неї образа. Але час минав, а Ліза все не з’являлася.
– Ліза знайдеться, – твердила мати, – ось побачиш, обов’язково зателефонує нам, – а чоловік кивав головою, погоджуючись, але в душі чомусь не вірив.
Минуло два роки. Ліза так і не з’явилася. Але одного разу пролунав дзвінок на телефон Ганни.
– Скажіть, ким доводиться вам Єлизавета Єгорівна Семенова? Це з поліції.
– Це моя дочка, – ледь чутно промовила вона.
– Прийміть мої співчуття, – промовив чоловічий голос у телефоні, – автобус, у якому вона їхала, впав з моста в річку, нікого в живих не залишилося. Там велика глибина. Але паспорт був при ній.
Таким чином батьки дізналися, де останнім часом жила їхня дочка, зовсім в іншому місті, та далеко від них. Ганна знову потрапила в лікарню після поховання доньки.
Аліка вони так жодного разу і не бачили, він не з’явився, щоб попрощатися з Лізою. У них не було його контактів. Минуло ще кілька років.
Ганна тримала в руках фотографію Лізи, де їй сімнадцять років, якраз перед закінченням школи. Вона посміхалася… Минуло шість років, як не стало дочки, а біль, як і раніше, сидить усередині.
Нагадує про втрату, змушує прискорено калататися серце. Час вже прийняти це. Але сьогодні Лізі виповнилося б двадцять чотири роки.
– Ганно, не край ти своє серце! Доньку нашу не повернути, живим треба жити далі, а те, що сталося, вже не змінити, – умовляв Єгор дружину.
Вони збиралися поїхати до Лізи на цвинтар, коли Ганна почула дзвінок, номер був не знайомий, але чомусь відповіла. Хоча спочатку хотіла скинути.
Ганна навіть здригнулася, коли почула дитячий голосок у телефоні, навіть чимсь схожий на голос доньки.
– А це ви, Ганна Іванівна Семенова?
Вона оторопіла, але потім сказала:
– Так, це я. А хто ти?
– А я Данька Семенов, ваш онук. Я в дитячому будинку, – він назвав те місто, де не стало Лізи. – А ви може заберете мене до себе, а то тут погано, – і відключився.
Почулися гудки, телефон вимкнувся. Мабуть, хлопчик ще хотів щось сказати, але йому не дали домовити. Вони спробували набрати цей номер, але слухавку ніхто не брав.
– Господи, Єгор, у нас з тобою є онук! Уявляєш, онук, Данька! Сказав, що йому погано, його треба забрати!
Єгор злякався за дружину.
– Ганно, ну про що ти? Який онук, з тобою все гаразд? Ти думаєш це правда?
– Я дуже хотіла б, щоб це була правда. Поїдемо, Єгоре, поїдемо туди, – і чоловік зрозумів, що Ганну не зупинити.
За день вони вже були у дитячому будинку. На територію не пускали, охоронець сказав, що впустити може лише з дозволу завідувачки, але її сьогодні не буде, треба прийти завтра.
Вони тупцювали біля ґратчастого паркану, на подвір’ї нікого не видно. Так стояли, сподіваючись хоч щось дізнатися.
Через деякий час з воріт вийшла літня худенька жінка, вони трохи пройшли слідом за нею і гукнули, щоб не бачив охоронець.
– Пані, зачекайте, будь ласка, – та озирнулася.
– Добридень, – привіталися Ганна та Єгор з нею, потім представилися. – Ми бачили, що ви вийшли з дитбудинку, ви там працюєте? Як ваше ім’я та по батькові?
– А вам яка справа, – трохи непривітно відповіла та. – Ну Віра Петрівна я, і що? Працюю прибиральницею, підлогу мию.
Ганна говорила швидко і плутано про Лізу, а коли назвала Даньку та його прізвище, жінка зацікавилася.
– Данька Семенов? Так, є такий хлопчик у дитбудинку, і мало того, він навіть із Лізою та її співмешканцем винаймали у мене квартиру.
– Коли Лізи не стало, Альберт залишився із сином, Данилу два роки було, але незабаром і його посадили за якісь темні справи, він уже не раз відбував. Довелося Даньку віддати в дитячий будинок.
– Тож він є, він є наш онук?
– Ну, якщо ви Ганна Іванівна Семенова, то Данька ваш онук. Ходімо зі мною, я тут недалеко живу. Немає сьогодні завідувачки, поїхала у справах, а завтра буде. Переночуєте в мене, і завтра підемо до дитбудинку.
– А як зміг Данило додзвонитись до нас? – Запитала Ганна, коли вони вже пили в будинку Віри Петрівни чай.
– Ну як? Я тут нещодавно розбирала шафу у кімнаті, де Ліза жила зі своїми, під речами знайшла аркуш, де чорним по білому було написано: Ганна Іванівна Семенова, та номер телефону.
– Мені здається, не довіряла вона своєму Аліку, аж надто “кручений” він був. Не працював, а чимось промишляв. Так і жили, щоправда, справно платили за кімнату.
– Я чомусь так і подумала, що це мати Лізи, та її номер телефону. Довго я вагалася, не знала, що між вами сталося, що не родичаєтесь.
– Але хлопчика було шкода, тож одного разу, тишком-нишком у коморі я набрала зі свого телефону цей номер, і дала слухавку хлопчику.
– Навчила, що сказати, думала, якщо ви бабуся, то приїдете і, можливо, заберете. А Данька тямущий хлопчисько, шкода його…
Ганна тримала невеликий аркуш паперу, де було написано рукою дочки її ім’я. Плакали обидва з Єгором, той за весь час не промовив жодного слова, тільки важко зітхав.
Завідувачка спочатку прийняла в багнети Ганну та Єгора, мовляв, де були стільки часу. Але дізнавшись про все, повірила, і дозволила побачитися з онуком.
Плакали всі: і бабуся, і дідусь, і онук.
Данька трохи смаглявий, з темним волоссям і карими очима, гарненький хлопчик, трохи схожий на Лізу, особливо погляд, з радістю дивився на них.
– Не плач, Даню, не плач. Тепер ми всі разом, тепер у тебе є сім’я. Все буде добре, любий.
Нарешті він заспокоївся, витер очі й сказав:
– Я скоро виросту і вас захищатиму.
– Звичайно, онучечку, звичайно, – раділи вони.
– Для тебе в нас є кімната, житимеш з нами, – казав дід.
– А фотографія мами є у вас? Я її зовсім не пам’ятаю.
– Є, любий, є, повісимо на стіну в твоїй кімнаті, та вона там і висить.
Не можна передати, як були всі щасливі. Коли документи були зібрані, і тест ДНК готовий з позитивним результатом, Данька проїхав до себе додому.
Тепер є в нього рідні, бабуся та дідусь. А Віра Петрівна теж стала рідною людиною, і зрідка навіть приїжджає в гості.
Ніколи не пізно розпочати жити заново. Тому що доля подарувала величезний подарунок – зустріч із рідним онуком, про існування якого навіть не підозрювали Ганна з Єгором.
Доля, яка забрала їхню дочку, спокутувала провину. Подарувала їм можливість знову відчувати радість життя в онуках.
Вони інколи картали себе, що не підтримали доньку в її прагненні одружитися. Але, водночас, не розуміли, як можна було проміняти батьків на чужого мужика.
Невже це таке кохання було? Чи можливо, щось інше? Як ви вважаєте?
Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
