– Гості до нас прийшли! – сказав чоловік. – Трохи посидимо і розійдемося.
– Посидите? – я жбурнула ганчірку в раковину так, що бризки полетіли на кахель, на стіну та на мою власну фізіономію.
– Сергію, любий, твої гості не сидять! Вони лежать! Вони простягаються по всій квартирі, як монголо-татарське ярмо!
– Ой, ну ось знову ти нудиш… – Закотив очі чоловік. – Не починай, га? Не псуй мені настрій, гаразд? Хвилин за сорок розійдемося!
Мені тільки й залишалося, що важко зітхнути. Тому що я чудово розуміла, що сорока хвилинами тут справа ніяк не обійдеться.
…Стояв теплий жовтневий суботній вечір. Я закінчила всі домашні справи й, чекаючи чоловіка з роботи, читала книжку.
Сергій трохи затримувався, я планувала зателефонувати йому та уточнити, коли він буде… І ось, десять хвилин тому в передпокій з гуркотом і реготом ввалилися п’ятеро. І серед них – Сергій.
Декого з них я знала, наприклад, величезного, гучного Дімона. Але решта гостей була мені незнайома.
Однак вони всі були тут, гучні, задоволені, з пакетами, з яких стирчали шийки пляшок, і я нічого не могла з цим вдіяти.
– Привіт, господине! – прокричав з порога Дімон. – А є в тебе що поїсти, га?
Я відкрила рота, щоб сказати щось ввічливе, пристойне… Наприклад, те, що в мене вихідний, я не чекала гостей, але Сергій вже тяг друзів у вітальню.
– Зараз все буде! – весело запевнив він.
– Алінко! Давай-но нам закусочок зваргань, гаразд? – звернувся він до мене. – Ковбаски там, сальця поріж. Добре?
І я порізала. Але цього виявилося мало, приблизно через годину мені надійшло замовлення на салат.
А ще хвилин через сорок благовірний слізним голосом попросив мене посмажити на всю цю орду курячі крильця, які я берегла для мангала. І я посмажила.
Посиденьки затяглися до одинадцятої години ночі, а потім вся чесна компанія стала потихеньку роз’їжджатися на таксі по домівках. Ледве не падаючи від втоми, я запитала у чоловіка:
– Сергію, може, ти хоч допоможеш мені прибрати на кухні?
– Ой, ні… – позіхнув чоловік. – Я втомився.
Під страхом, що я примушу його мити посуд, він швидко поплентався у спальню.
– Сергію, – сказала я за сніданком, – взагалі, про таке попереджають заздалегідь.
– Про що таке? – Запитав він, не відриваючись від телефону.
– Про нашестя! – Пояснила я.
– Зрозумів, – кивнув чоловік. – Розумієш… У Кольки днюха була. Ми спершу в кафешку заскочили, а потім вирішили до нас. Якось спонтанно все вийшло.
– Сподіваюся, це був перший та останній раз? – Запитала я.
Чоловік нарешті підняв голову і глянув на мене чесними очима.
– Перший та останній, – запевнив він.
Що ж, мені дуже хотілося йому повірити.
А через тиждень все повторилося. Суботнього вечора гості у тому ж складі знову були у нас. Вони прийшли саме у той момент, коли ми з мамою, яка заїжджала до нас від сили раз на місяць, пили чай.
– Алі-і-іно-о! – заревів з порога Дімон. – Господине! Закусочок готуй, мужики прийшли!
Ми з мамою переглянулись.
– Це що? – Запитала мама. – Це хто такі?
– Друзі Сергія, – пояснила я.
– Угу, – мама підібгала губи. – І вони… часто так… приходять?
– Другу суботу поспіль, – важко зітхнула я.
З вітальні тим часом долинув гучний регіт. А потім хтось почав розповідати якийсь вульгарний анекдот про тещу.
Мама подивилася на мене довгим поглядом, від якого мені захотілося провалитися крізь підлогу, потім підвелася, взяла свою сумочку і попрямувала до вхідних дверей.
– Мамо! – Я побігла за нею – ти куди?
– Додому, – сказала вона, одягаючи туфлі. – Я… Вибач, звичайно, але я не можу дивитися на цей цирк.
– Мамо! – Спробувала зупинити її я. – Але ж ми з тобою бачимося раз на сто років! Ми ж чай не допили, мамо!
– Аліно, – зітхнувши, сказала мама, – ти в мене розумна дівчинка. Ти ж столичну консерваторію закінчила! Ти Шопена грала так, що освітяни плакали. А тепер ти… готуєш «закусон» якимось…
Вона не домовила, махнула рукою та пішла. А я… Я лишилась.
Але це не означає, що я змирилася. Коли Сергій, що прямував у ванну, заглянув до мене на кухню і поцікавився, чи не можна повторити «закусон», я схопила його за комір футболки та притиснула до стіни.
– Ти чого? – здивувався чоловік.
– Того! – Огризнулася я. – Сергію, я не офіціантка! І не твоя слуга! Це й мій дім теж, чуєш? І я не зобов’язана…
– Ой … – Сергій легко вирвався з моєї хватки. – Аліно, ну ось чого ти з мухи слона роздмухуєш? Посидимо трохи й розійдемося … Будь трохи привітніше, добре? Це ж не складно, га?
Ці посиденьки затяглися до дванадцятої. І я знову залишилася з горою посуду, а Сергій знову відмовився мені допомагати.
Вночі я майже не спала, все думала, згадувала… Ми з Сергієм познайомилися рік тому, а за п’ять місяців розписалися. Спочатку він був напрочуд зворушливим. Він щовечора приносив мені квіти, а я грала йому Баха. Він слухав із таким обличчям, ніби щось розуміє.
Ми багато гуляли набережною, заходили в парк, їздили на дачу до моєї мами… А потім почалися суботні навали, і все пішло шкереберть …
Втім, до наступної суботи я була готова.
Коли вони знову ввалилися в наш передпокій, а Дімон знову заревів, вимагаючи «закусон», я затягла чоловіка на кухню і сказала:
– Загалом, так, дорогий! Хочеш закусок? Забезпечуй їх сам! Але я безплатним кухарем, офіціанткою та посудомийницею у свій законний вихідний більше працювати не буду!
– Аліно … – пробурмотів чоловік. – Ну… хлопці ж прийшли…
– Я їх не запрошувала!
– Я запрошував! – Підвищив він голос.
– То в чому ж річ? – Усміхнулася я. – Готуй, накривай на стіл!
– Е-е! – невдоволено вигукнув чоловік. – Як це готуй? А ти для чого?
Я пильно подивилася на нього.
– А справді, Сергію, для чого я тобі? Щоб готувати на всю цю орду? Щоб биту годину мити потім після них посуд? А ти при цьому знову скажеш, що ти втомився і просто підеш спати? Так, чи що?
– Ну ти ж … – Сергій був явно збентежений. – Жінка… І це ніби твій обов’язок…
– Щотижневе обслуговування твоїх друзів в мої обов’язки точно не входить, – сухо сказала я. – Повторюся, любий. В мене вихідний! І якщо в тебе тут чергова посиденька, то я, мабуть, поїду до мами.
– До мами? – чоловік здивовано глянув на мене. – А… А я?
– А ти роби, що хочеш, – посміхнулася я. – Але на мене, повторюсь, більше не розраховуй.
– А що я мужикам скажу?! – дивувався чоловік. – Як же так? Запросив, і на тобі… Ні закусона, ні…
– Ну, ти дорослий хлопчик, – озвалася я, – поясни їм якось.
І я справді поїхала до мами. Вона прийняла мене досить тепло і сказала, що я вчинила правильно.
А через годину мені зателефонував чоловік і ображено сказав, що коли така справа, то вони з друзями підуть у бар. Я сказала йому, що повернуся в неділю ввечері й скинула дзвінок.
З цього часу минуло трохи більше як місяць. Друзі Сергія більше у нас не показуються. Але іноді ночами мені сниться гучний крик Дімона: «Закусо-о-он!» І я прокидаюся в холодному поту, – добре, що це лише сон…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!
