Чоловік Наталії та майже вся його численна рідня родом із села Підліски. Молодь, звісно, здебільшого роз’їхалася, а старше покоління залишилося.
Взимку в селі будинків із десяток житлових, а влітку й дітей, і онуків до старих присилають, і самі відпочити приїжджають, ліси навколо грибами та ягодами багаті, річка рибна поряд. Живе село!
Одне літо було там дуже спекотне, сухе, почалися лісові пожежі. Звісно, техніка приїжджала, гасили, навіть літак до гасіння залучили. Але довкола багато бурелому та хвої – вогонь не лише верхом, а й низом йшов.
Загалом, пів сели згоріло. І все згоріло б, та почалися великі дощі – тиждень майже з неба, як із бочки бездонної, лило – залило вогонь.
Дивно, але відновлювати будинки ніхто не кинувся. Старих, які житло втратили, в місто забрали. А потім ще років зо два за компенсацію на будинки судилися – кому зі спадкоємців дістанеться.
А Наталя з чоловіком Миколою і раді були б батьківську хату відновити, але розуміли, що з нуля будівництво не потягнуть – сил не вистачить. Тому купили вони у спадкоємців один із будинків, що зберігся.
В перший рік все, що від старих господарів залишилося, винесли, будинок вичистили, підготували до ремонту. На цьому і відпустка, і гроші скінчилися. Зачинили вони вікна глухими віконницями, забили двері, і повернулися в село лише наступного літа.
Приїхали, поміняли дах, зміцнили фундамент, самий зруб очистили та пофарбували. Ділянку до ладу привели.
Загалом за три роки будинок відновили, стали на літо сюди приїжджати, дітей привозити, мати Миколи у рідному селі все літо живе – радіє.
А одного разу приїхали вони в Підліски, дивляться, а біля їхнього будинку чужа машина стоїть. У хату зайшли – за столом сім’я обідає: чоловік якийсь, років сорока, жінка, з усього видно – його дружина, та троє дітей різного віку. Сидять за столом, ложками стукають. А мати Миколи їм на стіл подає.
– Колю, не впізнаєш, чи що? Це ж Степан – моєї двоюрідної сестри середній син. Це його дружина Оля, а це дітки.
Микола з непроханими гостями привітався. Сіли за стіл, пообідали. Потім Наталя відкликала чоловіка у двір і каже:
– Колю, а ти цих гостей запрошував?
– Ні, я цього Степана років тридцять тому бачив, – відповів Микола.
– От і гаразд, – сказала Наталя.
Зайшла вона в будинок і питає в Ольги та Степана, коли вони їхати збираються – сьогодні, чи завтра зранку?
– Чого це нам їхати? – обурився Степан, – ми на пару тижнів приїхали – по ягоди, по гриби походимо, заготівлі зробимо, діти у річці скупаються. Потім і поїдемо.
– Ні, – відповіла Наталя, ми вас у гості не запрошували, до нас за два дні мої батьки приїдуть, тож для вас місця немає.
Тут дружина Степана – Ольга у суперечку вступила:
– Ну ви взагалі знахабніли! Рідню виганяєте! А дім-то, між іншим, спільному для Миколи та Степана прадіду належав! Ви його безсовісно захопили й тепер користуєтесь!
– Не дуже часто ви тут бували, якщо не знаєте, де дім предків стояв – он там – третя з краю ділянка. Тільки пічна труба стирчить.
– Оформляйте на себе ділянку, відновлюйте та відпочивайте. А цей будинок ми купили! І щось я за три роки жодного разу вас тут не бачила. А ось приїхали б, допомогли – і відпочивати було б де.
Непрохані гості поїхали. Але й після цього рідня ніяк не могла заспокоїтися.
То одні, то інші дзвонять, вимагають пустити їх у будинок – то їм по ягоди треба, то по гриби, то відпочити пару тижнів на природі у рідному селі, парного молочка попити.
Наталя чоловікові пригрозила:
– Якщо даси комусь ключі від будинку – сильно пошкодуєш! Як дах міняти – так нікого, а як на усе готово, так вони одразу про рідню згадали!
– До мене всіх відправляй – я розберусь! Я цю рідню жодного разу у вічі не бачила, для мене вони ніхто і звати їх ніяк…
Як вважаєте, слушно міркує дружина? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки.
