Говорять, що батьки люблять своїх дітей по-різному. Не знаю як в інших, але мої батьки повністю підтверджують цю думку. Річ у тому, що центром життя мами й тата завжди був мій молодший брат.
Коли він з’явився, іноді за весь день я чула від батьків декілька суворих слів, не галасувати, бо брат спить. Відтоді так і склалося, що Іван став головним у нашій родині.
Причому практично для всіх, окрім баби Нюри – татової мами. Як зараз пам’ятаю, що вона хитала головою і кривилася:
– Зіпсуєте хлопчика, ой, зіпсуєте!
Брат завжди отримував те, що вимагав. Якщо нову ляльку хотіла я, то відповідь мені була, на кшталт, «навіщо вона тобі, у тебе і так три є».
Якщо ж нову машинку хотів мій брат, то батьки мчали до магазину. І я не перебільшую! Це при тому, що в його кімнаті практично вільного місця не було від іграшок.
Ваня не знав слова «ні». Те, що мені заборонялося, було дозволено йому. Розкидані іграшки за братом завжди прибирав хтось, бо «хлопчик утомився». Якби іграшки розкидала я, то отримала б за це по перше число.
Якщо я гуляла на вулиці, мені завжди віддавали брата, і за будь-який його забій або синець відповідала я, хоча старша була всього на п’ять років. Пам’ятаю, як він упав з гірки й почав репетувати.
Мама вискочила з під’їзду прямо у фартусі, і відшмагала мене прямо ним же. Іван швидко зрозумів свою перевагу і користувався цим.
Наприклад, одного разу він дражнив мене, коли я робила уроки, ну я й не втрималася, взяла з дивана подушку і жбурнула в нього.
Ваня вискочив з кімнати, а дорогою збив улюблену мамину вазу з якоїсь супердорогої колекції. Мама, почувши дзвін розбитого скла, прибігла, й мало не плачучи, дивилася на весь цей безлад. А Ваня, як завжди, почав нити й розтирати плече.
– Я зайшов до Олени, хотів із нею пограти. А вона мене обізвала, почала ображати й виштовхнула просто на вазу. А в мене тепер рука болить – захлинаючись риданнями, брехав він.
Ваза була миттєво забута, мого брата жаліли, та виціловували, а я до ночі стояла в кутку. Своєму брату я була винна завжди! Відвести, доглянути, прибрати, віддати найкраще.
Мені вселялося, що моє основне завдання – робити братика щасливим. А для цього я мусила віддати йому свій кіндер, то й що, що йому взагалі два купили? Він же ж три хотів! І в цирк нехай він краще піде, йому більше хочеться, він же маленький.
Проте чим старше я ставала, тим більше в мені зростав протест. Напевно тому я з радістю переїхала жити до подруги, коли пішла вчитися. Але ні батьки, ні брат мені ніколи не давали спокою!
Я мала навіть тоді за ним наглядати, підтягнути його з математики, допомогти зробити домашнє завдання. До речі, коли брат не вступив до інституту, винен був не він, ледар і двієчник, а я – бо «дурна, і не вмію пояснювати».
Апогеєм всього цього став скандал, який учинили мої батьки бабі Нюрі. Коли їй виповнилося сімдесят років, вона оголосила, що хоче переписати свою квартиру на мене. Боже, як кричала моя мати!
На її думку, квартиру треба було переписати на брата. Але бабуся була непохитна:
– Я вашій маленькій егоїстичній воші навіть зіпсованої праски не залишу. Наскрізь бачу його стліле нутро!
Скільки не погрожували батьки, навіть лікарів викликали, щоб психічно хворою її визнати, навіть хабаря намагалися їм дати, але бабуся написала дарчу на мене. Син її подруги був адвокатом, тому все було зроблено швидко, та чітко.
З того часу батьки зі мною не спілкуються. Вони вважали, що я мушу відмовитися від квартири на користь брата. До минулого року, коли брат закінчив навчання, я не розмовляла з ними три роки.
Після трьох років мовчання, до мене зненацька прийшли мами та брат, і як ні в чому не бувало наказали мені влаштувати Івана у свою фірму на роботу. Саме наказали!
Мій хлопець, за сумісництвом гендиректором фірми був, тому вислухавши всі їхні забаганки, оголосив, що фірма не потребує нових співробітників.
Мати чомусь, навіть не чекала відмови, тому вилила на наші голови купу бруду: і що ми квартиру загарбали, і що на роботу я через ліжко влаштувалася, і що я невдячна сволота, навіть рідному братові допомогти не можу.
Я слухала, та плакала, а мій майбутній чоловік практично виніс родичів з офісу, на потіху всім співробітникам. Мабуть, він чимось їм пригрозив, бо більше вони не приходили.
Я дуже сумую за батьками. Розумію, що особливо їм не потрібна, але все одно сумую. Чи може ситуація змінитися? Можливо вони коли-небудь зрозуміють, що окрім Вані є ще я? Що мені потрібно для цього зробити? Допоможіть порадою!
