З Олексієм ми почали жити нещодавно. Я переїхала до нього у квартиру. Подружки мені заздрили: красень зовні, із гарною роботою, машиною, не одружений. Йому було двадцять сім років, а мені тридцять.
Я теж була гарна – зовнішність у стилі Барбі, висока, білява, з великими блакитними очима. Я раділа, що нарешті знайшла своє щастя. Хотілося мати поряд принца. Щоб і зовні добрий, і за душею щось було.
Планка, стосовно другої половинки, у мене була завищена. Досить мені й того, що одного разу мій колишній наречений покинув мене в положенні, та зник у невідомому напрямку.
Тепер я гідна найкращого! Так я міркувала. З Олексієм ми познайомились у клубі. Наш роман стрімко набирав обертів.
Щоправда, дізнавшись, що в мене є донька, Олексій скорчив кислу міну. Але я була вже в нього закохана, тож, не думала про погане, а списала це на те, що він ще молодий.
А мою Машу він обов’язково покохає! Як можна не покохати такого ангелочка?
З моїми батьками Льоша поки не знайомився. І коли я несміливо зробила спробу запросити до себе моїх маму та тата, відрізав:
– Оль, ну давай хоч звикнемо один до одного! Ти дочку вже притягла, що зараз, всіх своїх родичів тут збереш?
– Ну, вони ж не жити, просто, познайомитися ближче, – несміливо почала я.
– Ні. Я, поки що, не готовий! Трохи зачекаємо, добре? – Олексій ніжно поцілував мене у носик.
Я вирішила не поспішати і не сперечатися. Наступного дня, після роботи, я зайшла до квартири.
– Оль, ти? Увечері в клуб зганяємо? Тільки дрібну відвези батькам! – крикнув Олексій, не виходячи з кімнати.
– Мамочка прийшла! Привіт!, – із кімнати вибігла п’ятирічна Маша і обняла мене за ноги.
– Ти як? Ви вже поїли? – я пройшла на кухню. У мийці стояла порожня тарілка з-під пельменів, на столі валялися якісь упаковки з-під напівфабрикатів.
– Ти їла? – нахилилася я до Маші.
– Тільки сік допила, з учора залишався, – тихо відповіла дівчинка. Відчуваючи, як усередині все закипає, я пройшла до зали.
– Льошо, що за справи? Я ж тобі сказала, сходити в магазин, та купити поїсти! Ти ж сьогодні зарплатню отримав! – випалила я.
– А я й купив. М’ясо там ще у заморозилці. Пельмені зварив собі. Що за паніка? – він впритул подивився на мене своїми зеленими очима, які дотепер зводили мене з глузду.
– Льоша, ну треба було молочне, соку, фруктів якихось. Вона що, пельмені твої буде їсти? Дитина це, Льоша! – намагаючись не дратуватись, почала пояснювати я.
– У тебе немає дітей і ти не розумієш, що дитині потрібне інше харчування. Ну нічого, ти ще звикнеш. Може, знову в магазин сходиш? А то я тільки два йогурта взяла, думала, ти закупився, – почала я.
Маша, взявши у мене йогурт, тихенько пішла на кухню. Вона була дуже спокійна, вихована. Ніколи не вередувала, дорослим не докучала. Любила малювати, вбирати ляльок.
«Ідеальна дитина», – заздрісно зітхали знайомі. Тут же розповідаючи про капризи своїх чад. Я обернулася, щоб вийти за донькою, але мене зупинив Олексій.
– Чуєш, Оль. А ти що мені сцени влаштовуєш, га? Ми ж, начебто, домовилися на березі, щоб без цих бабських істерик? – Він підняв брову.
– Які сцени, Льош? Ти одержав гроші, пішов у магазин. Важко було щось купити? – Розвела руками я.
– Стривай. Я купив, що не так? – насупився він.
– Так, але ти купив для нас! Ти вважаєш, що Маша буде це їсти? – Почала я, але він мене обірвав на півслові.
– Та я нічого не вважаю! Я для нас і купував! До чого тут взагалі твоя Маша, я не зрозумів?
– Як це? Але ж вона… Їй же треба, – я відчула грудку в горлі.
– Слухай, ти й купуй, що їй потрібно! Вибач, але утримувати чужу дитину я не підв’язувався. Спочатку йогурти-соки, а що далі?
– Спідниці, туфельки, підготовка до школи та інше? Вона мені хто? Я з якого переляку її спонсорувати мушу, га? Їй батько рідний не допомагає, сама казала, кинув тебе! Ані аліментів, нічого!
– А тут такий добрий дядько знайшовся, на якого ти свою дочку хочеш повісити? Може, ти їй ще скажеш мене «татом» називати? Знаєш, що я дозволив тобі взяти її до себе в квартиру! Цього мало?
– Але купувати їй я нічого не збираюся! І гроші теж давати на неї не буду! На тебе – так. Хочеш, ходімо купимо тобі, що треба: косметику, одяг, у клуб сходимо.
– Але на дівчинку я не дам жодної копійки, ти зрозуміла? – Олексій стояв поруч і дивився мені у вічі.
Я відмовлялася вірити почутому. Так не буває! Принци так не поводяться! А я хвалилася подругам, що шубку нову купили, що духи будь-яких марок бере.
– Льоша, ти зараз… Ти це серйозно? – Я відчула, що плачу.
– Оль, не драматизуй, га? Через якийсь некуплений йогурт і сок почала нити. Ти молода жінка, тобі треба життя своє влаштовувати. У тебе мати дома сидить, батько один працює.
– Віддай їй Машку та й добре нам буде. Будеш грошей їй давати зі своїх, зрозуміло. І нормально житимемо, – Олексій спробував мене обійняти.
– Віддати? Та ти при своєму розумі? Вона що, хом’ячок? Олексію, ти що несеш? Якщо ти мене любиш, то, моя дитина… Її ти теж маєш любити! – Висунула я останній аргумент.
– Маю? Та я нічого тобі не винен! Це ти від когось нагуляла, йому ці вимоги і висувай! Говорили мені хлопці, не зв’язуйся! Подивися на себе! Одиначка не першої свіжості, ще й з причепом!
– На ринку наречених найдешевше коштуєш! Радуйся, хоч я підібрав! Що ти дивишся? Вісімнадцяти- двадцятирічних красунь повно!
– Пальцем клацну, прибіжать, як миленькі! Тому, що вас повно, а чоловіків замало. А ти б зі мною зустрічатися стала, якби я був як Квазімодо? Га?
– І жив би в гуртожитку? Чи взагалі не працював? Ти ж на це повелася! А зараз від мене людяних вчинків чекаєш? Вибач. Не до мене! – І Олексій відвернувся до екрану.
Я не пам’ятала, як вийшла з кімнати, зачинивши двері.
– Мам, ти чого? Мамо, ти чого плачеш? Ти так утомилася на роботі? Тому плачеш? Мамо, не треба! Я тебе люблю, – шепотіла Маша, витираючи сльози з мого обличчя.
За годину ми вийшли з квартири Олексія з речами. Їх було не багато, бо перевезти всі ще не встигли. Викликали таксі.
Повний, добродушного вигляду таксист , жваво занурив все в багажник, та посадив Машу в дитяче крісло.
– Ти чого така серйозна, принцеса? Хочеш соку? Чи яблучко? Бери, воно мите. Пані, я вашій дочці яблучко дам? – Таксист повернувся до мене, а я нічого не бачила і не чула.
– Га? Що? Та не треба. Його ж мити треба, – відмахнулась я.
– Мите вже! Чи сік? Вишневий ось. Потрібно? Бо у вас донька мало не плаче, – не відставав чоловік.
– Ви що? Всім клієнтам соки та яблука роздаєте? Благодійністю займаєтесь? – різко відповіла я.
– Та ні, що ви. Просто в мене зміна скоро закінчується, я додому одразу. А яблука із селища, від бабусі. Вона моєму Кості наклала знову гостинців, тож я й запропонував. Діти ж. Вони завжди смачного хочуть, – нехитро посміхнувся таксист.
Маша вичікувально дивилася на мене.
– Ну, візьми, – дозволила я.
Таксист зашелестів пакетами і простягнув Маші яблуко, сирок у глазурі та шоколадку.
– Не треба так багато. Собі залиште, – посміхнулася я.
– Там повно. Бабуся у нас, все балує та балує Костика. Він такий дорослий у мене, самостійний, вісім років уже. І суп уміє варити, і салати різати.
– Вдома все робить, коли я на роботі. І уроки встигне, і з собакою погуляє. Пекінес у нас, старенький уже, – продовжував розповідати водій під час поїздки.
– Дружина, мабуть, відпочиває? З такими чоловіком та сином, – промовила я.
– Нема мамки нашої. Ніколи не хворіла, а тут раз, і все. Молода така. Кості тоді лише два роки було, – помовчавши, відповів він.
– Вибачте, – почервоніла я.
– Та нічого. Ми справляємося якось, – продовжив той.
– Ще зустрінете своє щастя, – промовила я.
– Та не думаю. Дівчатам зараз красені потрібні, та з грошима. Ну, нічого, нам і так нормально. Звикли вже. Людина до всього звикає, навіть до самотності.
– Тим більше, у мене син є. Треба заради дітей жити. А кохання, ну немає, так і що робити. Зараз он заїду ще Костику м’ячик новий куплю. Старий кудись подівся, – відповів таксист.
Біля будинку батьків він допоміг мені вивантажити речі, та погладив Машу по голові.
– Не сумуйте! Ви прямо, як з картинки обидві. Донька на вас схожа. Така ж красуня! Ну, дай вам Бог всього! – І добродушний таксист поїхав.
Вдома я замкнулася у своїй кімнаті. Я не мала сил навіть нічого пояснювати батькам. Ті малювали з Машею, і запитань не ставили. Надійшло смс-повідомлення від Олексія:
– Коли перестанеш губи копилити, повертайся. Але ж на моїх умовах!
Я занесла його до чорного списку і проридала всю ніч. Наступного дня знайшла сили поговорити з матір’ю.
– Доню! Він нехай як хоче, так і живе, справа особиста. Але те, як він до твоєї дитини ставиться? Ні, з такою людиною жити не можна! Маша – золота дівчинка! Як вона може заважати?
– Принцу зраділа? Ну біжи до нього, а дівчинку лиши нам! Як він радив! Чи зможеш так? Потрібно, щоб чоловік вас обох любив! Захищав, оберігав, дбав! І чому дитина – це причіп?
– Це маленький чоловічок, надія, опора. І не він вас бере, а ви його! До себе в серце пускаєте! По-перше, подивися, як ставляться до твоєї дочки! Це і буде показником любові до тебе!
– А ти захоплювалася, що красень! Оля, з обличчя воду не пити! – мама поцілувала мене і пішла з Машею на кухню пекти пиріжки.
Через два тижні, виходячи з Машею з магазину з пакетами, я почула, що хтось торкнувся мого плеча. Обернулася.
Той самий таксист. А поруч із ним – темноволосий сіроокий хлопчик. З ямочками на щічках, зовсім не схожий на батька.
– Здрастуйте! А ви теж за покупками? – усміхнувся чоловік.
– Так! Гуляли, а Маші треба було дещо з одягу купити. Але вона хотіла пальто в квіточку, а тут такого немає, – відповіла я.
– Я знаю, де є тітко. Ми там куртку мені купували. І саме мама з дівчинкою на кшталт вашої, купували таке! – відповів хлопчик.
– Костю, ну що ти, вони знають, де! – намагався втрутитися батько.
– Та все гаразд, скажи, куди йти треба? – посміхнулася я.
– Навіщо йти? Ми з папкою на машині, довеземо вас. Давайте я сумки понесу ваші! – Костя взяв пакунки з моїх рук.
– Я не представився. Мене Михайло звуть, – сказав таксист.
– Ольга.
Дорогою Костя розповів, що вони сьогодні з татом картоплю робитимуть у бабусі на багатті за будинком. І шашлики. І якщо я хочу, то можу прийти, разом із Машею.
– Що то за чоловік з тобою був? У торговому? Товстий такий! – Зателефонувала мені увечері подруга.
– Він не товстий, а дуже добрий. Михайло це, – відповіла я.
Через пів року ми з Михайлом одружилися. Чоловік все робить для сім’ї. Він любить Машу, як рідну дочку. Костик теж у всьому допомагає нам.
– Як королева почуваюся! Не думала, що відразу знайду сім’ю і мене так любитимуть мої хлопчики! – сміялася я.
Я задоволена! Михайла та його турботу я гідно оцінила. Він багато працює. Накопичив мені з дітьми на путівку.
– А вдвох потім з’їздимо! Головне – зараз ви відпочинете!
Він просто дуже любить нас, цей простий і, зовсім не ідеальний зовні чоловік! Я вважаю, що мені дуже пощастило знайти такого гідного сім’янина, батька, та коханого в одній упаковці! А ви що скажете?
