Єгор Кузьмич гнав коня, понукаючи та покрикуючи на нього. – Ну, давай, поспішай, не лінуйся!
Кожух розстебнувся, шапка трималася на чесному слові. За санями здіймався сніговий вихор. Добре, село поряд, ось рідна брама. Кузьмич залишив візок біля хвіртки, й майже бігцем до будинку. У голові лише одна думка: «Син приїхав!»
Ще у райцентрі жінки з ферми сказали, що Віру, невістку, з онуком Альошкою бачили. Значить і Мишко з ними. Рідко приїжджають. Минулого разу бачив Кузьмич сина та невістку влітку.
– Ну! Добрий день, чи що! – Єгор, у кудлатій шапці, у кожушку навстіж, у валянках, ввалився в будинок.
Дружина Ганна Пилипівна, як завжди, в улюбленому фартуху та ситцевій хустці, пов’язаній назад, застигла, побачивши чоловіка.
Невістка Віра сиділа за столом, а поруч крутився Альошка. Він щойно перемикнув увагу з кішки Мурки, яка втекла під грубку, і широко розплющивши очі, розглядав діда.
Єгор втомлено опустився на лаву біля дверей. – Фух – запарився. Мороз – а мені жарко. Поспішав. Ну? Чого мовчите? Мишко де?
Ганна розгублено подивилася на невістку. – Ну, ти сама скажи, Віро, бо я так і не зрозуміла, що між вами трапилося.
– Добридень… тату, – Віра з першого дня називала Єгора татом, а Ганну – матір’ю. Рано осиротівши, вона хоч і жила далеко, але до батьків Михайла – з усією повагою. Писала листи, відправляла листівки, дзвонила, надсилала фотографії маленького Альошки.
Віра встала, Альошка вхопився рученятами за пелену спідниці. – Мишко обіцяв телеграму відправити, що ми їдемо. Хіба не отримували?
– Та кажу ж, ніякої телеграми не було, – почала Ганна Пилипівна.
– Яка телеграма, Мишко де? – Кузьмич почав нервувати.
– Працює він, зайнятий, – відповіла Віра, – а ще – ми розлучилися.
– Отакої! Чуєш, тату? – плаксиво запитала Ганна.
– Щооо, – Кузьмич навіть зморщив чоло, прислухаючись, що там сказала Віра. – Не зрозумів, твою дивізію, яке розлучення…
– Я просила Мишка, щоб сам вам повідомив, він обіцяв, – повторила Віра. – Ми ось приїхали. Тимчасово. Нікуди нам поки що. Мишко з іншою жінкою живе…
– Та що у вас там діється? Інша баба в Мишка? Тьху ти, а ми тут чекаємо, а вони… розлучилися…
Віра зіщулилася від розчарованого голосу Єгора Кузьмича.
– Гаразд, сам завтра на пошту піду, подзвоню йому.
Кузьмич тільки зараз звернув увагу на онука. Цікавість перемогла, і хлопчик підійшов до діда, торкнувся рученятами мохнатої шапки, що лежала поруч на лаві.
– Ага, шапка моя сподобалася, – Кузьмич обійняв хлопчика, а той не злякався, дозволив узяти себе на руки.
– Ну що робити, батьку? Чого мовчиш? – сумно запитала Ганна.
– Я не надовго. Подрузі зі сходу уже написала. А ще в мене тітка неподалік Полтави живе. Я поїду. Обов’язково поїду.
– Та що ти починаєш: поїду, поїду, – передражнив Кузьмич, настрій якого зійшов нанівець після неприємної новини.
– Е-ех, молодь, твою дивізію. І чого вам не живеться? А я ж говорив – не поспішайте! Так ні – «Розпишемося, і все!»
Віра заплакала:
– Я сама не знала. Нещодавно мені сказав…
– І все, чи що? Розбіглися?
– Розлучились.
– Он у вас, як швидко. Вже розлучилися, а батькам сказати, то це в останню чергу.
Віра продовжувала плакати.
– Ну чого носом хлюпати! Мишка хотів побачитися. Ну залишайся, як треба, що вже тепер, – розчаровано сказав господар.
Вночі, коли Віра з Альошкою вляглися в маленькій спальні, а Кузьмич з Пилипівною на великому ліжку у просторій кімнаті, господарі довго перешіптувалися.
– І що ж тепер буде? Раптом Мишко із новою дружиною приїде, а тут Віра? – журилася Ганна.
– Ну, то й нехай з’явиться, і помилується, що накоїв!
– Охо-хо, пес отакий, перекинувся до іншої, – прошепотіла Ганна, і відразу перехрестилася, – пробач, Господи, хіба можна на синочка рідного так говорити, адже син, шкода його, кровиночку…
– Ну так, жаліли… одружитися захотів – одружуйся, синку. А я ж казав!
– Тихіше ти, почує Віра, та й онука розбудиш…
– От онука й шкода, – сказав Кузьмич, зменшивши голос, – та й Віру шкода, вона зараз, як горобець з одним крилом.
– Ви не хвилюйтеся, ми з Альошею тиждень поживемо, потім поїдемо. Подруга про роботу повинна дізнатися, а може я до тітки поїду.
– Чекають на тебе там, – невдоволено пробурмотів Кузьмич. – Ти ось що, Віро, живи, як хочеш, не чужі ми.
– Дякую. Тільки я розумію, що тепер не можу у вас жити.
– Хто це сказав?
– Сама розумію.
– Сказано – живи!
Кузьмич замовив переговори, й сидів на пошті, перекинувши ногу на ногу, і роздивляючись людей навколо.
Він узяв слухавку, притиснув її до вуха і голосно спитав:
– Мишко, ти, чи що?
– Я! Вибач, батьку, не сповістили вчасно.
– Отож, трясця її матері! Ми з матір’ю останніми дізнаємося про головні новини. Син ти нам, чи не син?
– Не кип’ятись. У житті всяке буває. Ну, розлучились, ну що тепер.
– То ти ніби одружуєшся знову?
– Так, вирішили розписатися. Кохаю я Оксану.
– А Віру тепер куди із сином?
– Я грішми допомагаю. Вона ж до тітки хотіла їхати. Але щось там не вийшло, до вас поїхала чогось…
– Чогось, – передражнив Кузьмич, – а може їй нікуди їхати! Жили в гуртожитку, кута свого немає у дівчини, а вона з хлопцем! Що думаєш?
– Я ж сказав – допомагаю. А квартиру хай заробляє. Я працюю, мені на заводі обіцяли дати. Ось і вона нехай іде кудись у будівельну організацію.
Кузьмич мовчав, замислившись.
– Чуєш, батьку, чого мовчиш? Навесні приїдемо з Оксаною, треба ж познайомитись.
– Навесні… – промимрив Кузьмич. – Приїжджай, чекаємо на тебе, я думав, цього разу приїхав, зрадів…
– Ну що? Що говорить? Сам здоровий? – Ганна вчепилася в чоловіка з розпитуваннями.
– Здоровий, раз одружитися знову надумав, – буркнув Кузьмич, знявши шапку та кожушок. Нахилився, щоб стягнути валянки, пробурмотів: – Гріхи дітей на себе беремо…
– Та які гріхи, що вигадуєш? На сина рідного намовляти, хіба це гріх?
– Обіцяв приїхати навесні.
– Ой, та скоріше б! Тільки з Вірою як же? Мишко з новою дружиною приїде, а тут Віра… не в передбаннику ж її ховати.
– Ще чого надумала! Нехай живе! Нехай Мишкові очі тут мозолить, може совість прокинеться!
Кузьмич хоч і бурчав, але в душі жалів сина. Вони й доньку старшу любили, яка, як і Михайло, жила з родиною у місті.
Олексій, освоївшись, бігав із кімнати в кімнату, заглядав під грубку, де ховалася кішка Мурка. Охоче сідав дідові навколішки, намагався щось говорити своєю дитячою мовою.
– Ну, ось що, Віро, – сказав Кузьмич зранку, як усі встали, – поїхав я до райцентру, поговорю з добрими людьми, може щось вирішимо. Ти тільки одне мені скажи – лишаєшся у нас у районі? Чи в місто душа рветься?
– Та не те щоб у місто, просто тітка у мене там, рідна все ж таки.
– А ми як же? Чи не рідня тобі? Альошка, кровиночка наша, бач, Мишко вилитий, такий же маленьким був.
– Не знаю, немає в мене нікого тут, крім вас.
– Ну, значить сиди й чекай, а я поїхав.
– Та зрозумій ти, Єгор Кузьмич, будинки, які район будує, вони трикімнатні, на сім’ю розраховані. А твоя невістка з сином тільки. Двоє людей всього, – відповіли Кузьмичу в адміністрації району.
– Ну, тоді хоч підкажіть, може хто на квартиру візьме.
Кімната знайшлася у літньої пенсіонерки, вона й ладна була пустити Віру з дитиною.
– Ти, Віро, гроші свої не витрачай, вони тобі ще знадобляться, а я заплачу на пів року вперед за житло. Та ще й бабця та дорого не візьме. Ну, а роботу тобі теж знайшов. Кухарем у садок підеш?
Віра навіть підвелася від подиву та від радості. – У садок! То це Альошка при мені буде! Звісно, піду! Я ж на кухаря навчалася.
– Ну от і живи, може, сподобається. Та тільки на чергу вставай, може, у нових будинках квартиру дадуть, кажуть двокімнатні теж будуватимуть.
Кузьмич перевіз Віру через два тижні, заручившись обіцянкою, що Альошку до них при нагоді відпускатиме, особливо влітку.
Кузьмич оглянув світлу, чисту кімнатку, і, схвально кивнувши, сів на стілець біля вікна. – Ти ось що, доню, час іде, а ти ще молода… раз так у вас вийшло з Михайлом, то придивись, може й ти заміж вийдеш. Та щоб людина хороша була, онука, щоб не кривдив.
Віра підійшла до нього, голова її схилилася на груди Кузьмича. – Дякую, тату…
Кузьмич зворушився, поплескав її зморшкуватою рукою по плечу. – Ну гаразд, ти, головне, приживись, нема чого тобі по країні мотатися, може, й тут сподобається. А ми з Ганною завжди поряд будемо, завжди…
Син Михайло не радував частими приїздами. Старша дочка Валентина, теж могла лише зрідка вирватися. Так і йшли роки.
Тож, як Кузьмич та Ганна занедужували, першою приходила на допомогу Віра. За два роки вона вийшла заміж, народила доньку. Але Кузьмич так і лишився їй батьком – завжди кликала його татом.
А коли Віра сама стала бабусею, пішла з тлінного світу Ганна Пилипівна. Кузьмич – хворий і слабкий, – залишився один. І найчастіше його відвідувала Віра.
Старша дочка Валентина вже й сама була в роках, не завжди могла відвідати, тож дякувала Вірі, та любила її за добре серце.
А Михайло… а що Михайло? Недарма ж сказав якось Єгор Кузьмич: «Гріхи дітей беремо на себе». Хоч і приїжджав до батька, тільки допомогти нічим не міг, чи не хотів. А може, тому, що знав – Віра завжди допоможе…
