– Нашого «принца» відраховують, – ридала у слухавку мати Ольги, Надія. – Що тепер буде, не знаю!
– Нехай працювати йде. Може, академічну відпустку вдасться оформити… – зітхнула Ольга. Вона любила брата, але іноді його поведінка була нестерпною, наче йому не двадцять років, а три.
– Не знаю, Олю. Я всі нерви з ним вимотала. Хоч би вже з’їхав від мене. Я думала, коли він школу закінчить і вступить до інституту, я зітхну з полегшенням. А тепер… І за що мені ці муки?
– Ти, головне, не хвилюйся.
– Не хвилюватися? Його навіть на службу не беруть, хворого! Розуму ніде не навчать … І як у мене такі різні діти вийшли? Одна – розумниця, красуня, а другий – бецман!
Жінки трохи помовчали й перевели тему на дочку Ольги, маленьку Даринку.
– Приїдь у гості, а то онука скоро забуде, який бабуся вигляд має.
– Приїду. На вихідні квитки взяла, тож чекайте з візитом.
Ольга була рада матері, та й квартира дозволяла приймати гостей – вони купили трикімнатну, чим дуже пишалося.
Надія теж пишалася дочкою і зятем, а ось сина вона постійно засуджувала і ніяк не могла звикнути до думки, що він «пропащий» чоловік.
Ользі навіть часом було шкода Микиту. Тому вона не образилася, коли на порозі разом із матір’ю побачила брата.
– Ми вдвох. Нічого? – спитала мати.
– Ні, звичайно! Проходьте.
За вечерею родичі розповіли, що Микиті таки вдалося взяти «відпустку» в інституті.
– Я вирішив матір не стискати, так би мовити, дорослого життя скуштувати, – заявив він.
– Молодець… – обережно сказала Ольга. – І як це буде реалізовано?
– Поживу у вас у місті, влаштуюсь на роботу.
– А де ти плануєш жити?
– Винайму квартиру. Зароблю, та винайму! – в очах брата було стільки рішучості, скільки раніше не було.
Ользі навіть не захотілося його переконувати. Вона побоялася, що ця жага до звершень зникне, щойно з’явившись.
– Олю, ти можеш за братом приглянути? – тихо спитала мати, коли вони збирали посуд зі столу.
– Яким чином?
– Я сподіваюся, що ми підберемо йому квартиру неподалік. Ти вже до нього заглядай, хоч раз на тиждень… А то мало що…
– Мамо, він у нас, звичайно, не надто надійний, але й не телепень. Не буде він життя собі ламати. А якщо його контролювати у всьому, то так і ходитиме «до дитячого садка», а він начебто на доросле життя налаштований.
– Теж вірно… І все-таки… Ти поглядай за ним.
Наступного дня мати із сином пішли дивитися квартири неподалік. Виявилося, що вона дала Микиті грошей на два місяці, а далі він сам мусив упоратися.
– Тобто, хочеш сказати, що Микита піде працювати? Не сміши! – сказав чоловік Ольги, Данило, дізнавшись новини.
– Думаю, що все владнається. Хочу вірити.
– Подивимося.
Саркастичний настрій чоловіка був зрозумілим, бо у сім’ї ніхто не ставився до Микити серйозно. Проте мати винайняла синові квартиру і поїхала, а Микита почав ходити на співбесіди.
– Данило, може, у вас є якась вакансія, типу подай-принеси? – не витримала Ольга після того, як Микиті відмовили вкотре. Вона жаліла брата, тож вирішила звернутися до чоловіка.
– Я запитаю. Але обіцяти не буду.
За кілька днів Микиту взяли помічником бармена в кафе, яке належало другові Данила. Хлопця прийняли без досвіду, обіцяючи навчити, та, навіть, платити зарплату.
– Ну і добре. «Дитина» при справі – мати спокійна, – Надія вперше за довгий час вдихнула на повні груди. А потім взяла путівку до санаторію і поїхала відпочивати.
Ольга намагалася не лізти у життя брата. Вона знала, що на роботі його годують, що квартира оплачена на місяць уперед. Йому треба було просто працювати.
Через деякий час Микита заглянув у гості.
– Привіт, сестрице! Як справи?
– Все чудово, вечерятимеш?
– Ні. Я не голодний. Мене Віка нагодувала.
– Що за Віка?
– Дівчина моя. Ми з нею вже два тижні зустрічаємось.
– Круто … До неї ходиш харчуватися?
– Навіщо ходити? Вона сама до мене приходить готувати, – Микита підморгнув. – Я що хотів… Можна мені приставку взяти? У нас у вихідні мінівечірка, друзі прийдуть.
– Сподіваюся, без міцних напоїв?
– Звичайно! Моя дівчина за здоровий спосіб життя. Тому я шукаю розваг. Візьму ще настільну гру. У вас якась спортивна була…
– Бери, – Ольга, не замислюючись, віддала все, що просив Микита. Коли додому прийшов Данило, він цьому не зрадів.
– Мабуть, треба було мене спитати, перш ніж роздавати майно?
– Та кинь ти, він узяв на вихідні. Краще нехай в гру грають, ніж сусіди поліцію викличуть, якщо вони буянити почнуть.
– Ну, дивись… Якщо зламає, я тебе покараю замість нього.
Ольга хихикнула, але погодилася.
Конфлікт був улагоджений, але у понеділок брат приставку так і не повернув. У вівторок та середу – теж.
– Микито, а коли ти плануєш віддати наші речі? – запитала вона телефоном.
– Скоро.
– Конкретніше, будь ласка.
– Ну… Вікторії дуже сподобалася приставка. Я ж не відбиратиму в неї! А за настільною грою можеш прийти хоч зараз.
Ольга вислухала брата і, швидко зібравши доньку, поїхала в гості до Микити.
Двері відчинила заспана дівчина.
– Вам що потрібно? – не дуже люб’язно спитала вона.
– Приставку і все, що ви собі “прихватизували”, – Ольга по-господарськи зайшла до кімнати й швидко зібрала в сумку все, що їй належало.
– Ну і ну… Серед білого дня пограбували… – Віка спробувала щось заперечити, та Ольга не слухала. Взяла дочку, сумку та пішла.
Увечері зателефонував Микита і звинуватив сестру, що через її поведінку, Віка його покинула.
– Знайдеш іншу. Жінки люблять не за приставки, а за інші переваги.
– Ти нічого не розумієш… – голос у брата був не надто щасливий.
– Я готова ділитися з тобою тим, що маю. Але це не означає, що ти береш і не віддаєш!
– Я знав, що вам з матір’ю всього для мене шкода! Псуєте мені життя!
– Видихни та передзвони. Я не збираюся з тобою сваритись.
Ольга поклала слухавку. Брат, який тільки почав дорослішати, знову нагадував примхливу дитину.
За тиждень Микита прийшов у гості не один.
– Це хто? – тихо спитала Ольга, влучивши момент.
– Марія. Моя дівчина.
– А Віка?
– Ой, та вона образилась і пішла! Та й дідько із нею. Марійка краща!
Тим часом гостя сіла за стіл, очікуючи, що Ольга почне їй прислужувати.
– Я не готувала сьогодні, тож можу лише чай запропонувати.
– А я бачив у тебе в холодильнику роли.
– Це для чоловіка.
– То давай ще замовимо. Замовиш? – Микита глянув на сестру, склавши руки біля грудей. А потім пошепки додав: – Я на мілині, пліз…
Ольга зрозуміла, що брат із подружкою не підуть, тож виклала все, що було в холодильнику: зробила сендвічі, виставила дві порції ролів.
– А ігристе? Є щось? За знайомство? – Маша не вирізнялася скромністю.
– Ні, у нас у сім’ї не вживають.
– Зрозуміло, – розчаровано сказала вона. – Микито, ходімо. Накотимо в іншому місці. У барі, наприклад, де ти працюєш.
Ольга схопила Микиту за лікоть і потягла вбік.
– Сподіваюся, ти її не поведеш у бар? Це ж робота! А не місце, куди бармени своїх дівчат водять!
– У мене немає грошей. А там можна в рахунок зарплати сидіти.
– Я тобі покажу в рахунок зарплати! – Ользі хотілося струснути брата, але Микита відсахнувся. – Гаразд, я вже дорослий. Сам вирішу.
– Тоді більше не ходи до мене!
– І добре.
Микита з Марією пішли, грюкнувши дверима. Данило на той момент знімав взуття у передпокої, і Микита з ним навіть не привітався.
– Зовсім знахабнів… Ну, що за виховання? – здивувався Данило.
– Ну… я б сказала, що перехідний вік, але він начебто мав уже пройти.
Вони перезирнулись і замовкли.
Микита не виходив на зв’язок кілька днів, а потім зателефонував її чоловікові серед ночі, та попросив переказати йому гроші.
– Слухай, Данило, ти тільки Ользі не кажи… – Микита не здогадався, що Данило ввімкнув гучний зв’язок, щоб дружина чула розмову.
– Мені грошей треба, ми з Марійкою добре посиділи, я не вклався в бюджет… Вийшло негарно. Маша грошей не має, та й не по-чоловічому це, зобов’язувати дівчину платити…
– Скільки треба?
– Ти перекажи п’ять тисяч …
– Що?! – Данило аж почервонів від обурення. – У людей зарплата така на місяць! А ти витратив за вечір?
– Ну, нам ще треба додому дістатися… Машка тільки на «бізнесі» їздить…
– Знаєш, Микито… Ти пробач, але я тебе і твою дівку утримувати не повинен.
– Даню… Як брата прошу…
– Ні.
Данило скинув виклик та заблокував номер брата дружини. Ольга не знала, що сказати. З одного боку, вона розуміла, що чоловік має рацію, але з іншого боку… Це був її рідний брат. Не надто розумний, але все ж таки рідний.
– Що робитимемо? – тихо спитала вона.
– Спатимемо. Мені завтра рано вставати.
– А Микита?
– Він дорослий хлопчик! Нехай сам вирішує. Я не утримуватиму твого брата. Грошей не дам!
Ольга спробувала заснути, та не змогла. Через п’ять хвилин вона почала писати мамі.
У результаті, під тиском матері, Ольга ледве не навколішки просила чоловіка поїхати в бар, де Микита з Марією «бенкетували» і врятувати «нерозумну дитину».
– Я його виручу, але з умовою, – похмуро сказав Данило.
– Ми з мамою на все згодні.
– Микита працюватиме безплатно. Його зарплату мені віддаватимуть у рахунок боргу.
– А жити на що?
– Нехай підробляє! У нього багато часу, щоб по барах ходити! – спалахнув Данило.
– Гаразд, але ти йому сам скажи про це.
У результаті Микита, звісно ж, погодився. Йому було начхати на умови, аби його хтось врятував.
– Це Машка винна! Замовила лобстера! А я не знав… Я взагалі ціни у цьому ресторані не бачив! – Запевняв Микита. З Марією вони після того випадку розлучилися.
Хлопець начебто збожеволів, але через пару тижнів знову нагадав про себе, приїхавши з валізою.
– Микито, що це означає?
– Мене дівчина вигнала.
– З квартири, яку ти сплатив?
– Та там каламутна історія… Загалом, я став зустрічатися з дочкою власниці квартири… Коли вона прийшла за грошима… Ну і це…
– Родака дізналася і всипали їй, а мене обіцяли зачинити, їй, виявляється, вісімнадцять тільки через тиждень. У нас нічого не було, мамою присягаюся! Ну, обійняв кілька разів, і все…
– Все, годі! – Ольга схопила мобільний та набрала номер матері.
– Так, доню?
– Забирай його! Я награлася у няньку! У мене своя дитина росте!
– Оль, ти чого?
– Того! Спихнула на мене сина і їздиш санаторіями! А я його рятую вічно! Все – з мене вистачить! Я беру йому квиток в один кінець.
Надія, звісно, образилася на дочку. Ольга розмовляла з матір’ю грубо, та на підвищених тонах. Але Микиті все ж довелося виїхати.
Данило відвіз брата дружини на вокзал і не повернувся додому, доки не переконався, що хлопець справді поїхав.
Мати трохи пізніше написала сухе: «Микита вдома».
– Ну й чудово, – видихнули Ольга та Данило.
Маленька Даша сиділа на килимі та збирала пірамідку. Один кубик упав, і дівчинка стукнула кулачком по всій «будові», а потім заревла, показуючи характер.
– Сподіваюся, наша дочка в маму, а не в дядька… – тихо промовив Данило.
– Я гадаю, що вона в батька, – посміхнулася Ольга.
Вдома Микита так і не став розсудливим. До сивого волосся він поводився, як підліток, не одружився і не отримав освіти.
Працював він водієм, жив з матір’ю і, в принципі, був цілком задоволений своїм життям. Ольга з ним намагалася не спілкуватися, а мама… Надія просто несла свій хрест, жаліючи себе, та сина-невдаху…
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
