Півроку тому я продала будинок за містом. Діти мої до села не звикли, ручна праця їм чужа. Син поїхав до столиці, а донька залишилася у місті. Вийшла заміж, народила і навіть встигла розлучитися. І це у 32 роки!
Так як я сама вже немолода, а покупці знайшлися щедрі, на роздуми не було часу. Але я цілком задоволена угодою.
Так от, розплачувалися зі мною у валюті, міняти я її не стала. Та й навіщо? А тепер ось, вважай, озолотилася.
Ну і згадала про це моя улюблена дочка. Каже, позичити хоче частину суми, щоби покращити свої житлові умови. Квартиру має однокімнатну, стару. Хоче або розміняти на «двушку», або зробити ремонт. Ну і натякає, мовляв, на день народження онуки це був би розкішний подарунок.
З одного боку, я її розумію, усім хочеться жити краще. Але взагалі… Мені подобався Олексій. Гарний високий хлопець. Мав хорошу роботу і ніколи зі мною не сварився.
Коли вони з моєю дочкою побралися, все було дуже добре. Він працював на виробництві, вона сиділа вдома. Як у всіх, загалом. Але чи то їй нудно стало, чи я чого не знаю, але стали ходити чутки, що донька почала водити до себе мужиків.
Але чутки на те й чутки. Справа така, тим більше місто у нас невелике, заздрісників багато. Завели доньку. А потім якось одразу все зруйнувалося.
Олексій подав на розлучення та поїхав. Швидко та без скандалу. Принаймні так мені все донесли. Квартиру він залишив моїй дочці, навіть аліменти сплачує. Я взагалі не знаю, чи можна продавати таке житло у разі чого.
Тепер дочка і вдень, і вночі дошкуляє мені проханнями дати їй у борг грошей. Це ж моїй кровіночці потрібно.
Але, бачте, я добре знаю, що дочка за все своє життя палець об палець не вдарила. Навіщо? То у стосунках, то вже у декреті. Ясно, що назад мені свої гроші не повернути буде. І це тисне і водночас дратує. Тому що я теж маю деякі думки.
Я хочу залишити заощадження недоторканими. А через якийсь час, сподіваюся, не дуже скоро витратити їх на доглядальницю. У банк їх не покласти, вони можуть згоріти. Якщо розміняю зараз — вважай, уже згоріли.
А потім, можливо, вони ще раз збільшаться в кілька разів. Хто його знає. Не подешевшають точно. Відповідно, зможу оплатити спеціальну людину, яка за мною доглядатиме.
Думаєте, дочка погодиться стати тією самою доглядальницею? Я вам відповім – так! Зараз вона погодиться на все, що завгодно, дай їй тільки те, що їй потрібно. Але потім виявиться, що стареньку матір краще кудись у хоспіс віддати, часу та сил на неї зовсім не вистачатиме.
Я вже знаю. Ну а зараз що? Ну, живуть вони небагато. Та я теж, насправді. Нічого, розберуться. Молоді, здорові.
Ось так я вирішила. Люблю своїх дітей, але розумію, що вони ставляться до мене набагато прохолодніше.
Син, який зовсім забув про матір через свої столичні справи. І дочка, яка в боргах, як у шовках, але хоче лише отримувати та нічого не давати натомість. Я б зрозуміла, наприклад, якби гроші потрібні були їй на якісь курси саморозвитку.
