– Мама щойно розповіла мені про машину! Так, про машину, яку ти купила своєму батькові за наші гроші!
День був чудовий. Сонце світило через кухонні фіранки з соняшниками, які свекруха, до речі, називала бридкими.
Кавоварка бурчала на плиті, а я думала про те, який колір вибрати для стін у спальні – м’ятний, чи все-таки персиковий.
Річ у тім, що ми з чоловіком збиралися розпочати ремонт за тиждень. І, як кажуть, ніщо не віщувало біди, але…
– Кирило, ти зараз зовсім не те кажеш, – сказала я. – Які ще тобі наші гроші? Це були татові накопичення, я просто зберігала їх у себе на рахунку, бо він не довіряє банкам після дев’яностих.
– Ага, звісно! – посміхнувся він.
Я раніше ніколи не бачила, щоб він так посміхався. Це була усмішка, від виду якої хочеться або заплакати, або запустити в людину чимось важким.
– Ну, хочеш вір, хочеш не вір, але це так, – знизала плечима я.
– А ось і не вірю я! – підвищив голос чоловік. – Ні, ну це ж треба, га?! Підпільний мільйонер у мене дружина виявилася! А я, наївний, думав, ми сім’я, у нас усе спільне!
– Ми і є сім’я! – я все ще намагалася говорити спокійно. – Але це не означає, що я маю звітувати перед тобою за кожну гривню.
– І тим більше я не повинна тримати перед тобою відповідь за гроші, які мій батько відкладав останні три роки на машину!
– Зате перед моєю мамою ти звітувати не соромилася, так? – вирував Кирило. – Розповідала їй, яка в мене зарплата, скільки ми витрачаємо на продукти…
– Та це вона мене допитує щоразу! – я теж трохи підвищила голос і постаралася передати інтонації свекрухи.
– А скільки Кирюша одержує? А чому ви м’ясо у цьому магазині купуєте, а не в тому, де дешевше? А навіщо вам посудомийка, руки відваляться самим посуд мити?
Кирило на мить навіть усміхнувся, але відразу знову спохмурнів.
– Не перекладай тему! – пробурчав чоловік. – Ти приховала від мене велику суму грошей!
– Я нічого не приховувала! Тато попросив мене потримати гроші у себе і допомогти з документами на машину, бо сам він у цьому не розуміється! А твоя дорога матуся роздула з цього цілу шпигунську змову!
– Досить наїжджати на мою матір! – гаркнув чоловік. – Вона дбає про нас!
– Про нас? – Розсердилася я. – Вона дбає лише про те, щоб контролювати кожен наш крок! І ось що, Кирюша! Набридло! Якщо ти більше віриш своїй матері, ніж дружині, то чому ми досі з тобою разом?
І ось тут Кирило злякався.
– Ей, ну… – він підійшов було до мене, але я відсторонилася. – Та гаразд тобі. Просто треба було…
– Ні, не гаразд! Ні, не треба було! – я раптом заспокоїлась і подивилася на чоловіка. – Загалом, так, дорогий. Зробімо ось що. Я поїду до подруги й поживу в неї.
– Чого?! Для чого це? Навіщо до подруги? – занепокоївся чоловік.
– Тому, що! А ти подумай.
І я справді пішла збирати речі. Чоловік подався слідом.
– Іро, припини, – спробував зупинити мене Кирило. – Ти що, серйозно?
– Абсолютно серйозно! – я дістала з шафи сумку і почала акуратно складати туди речі. – Якщо ти вважаєш мене брехухою і злодійкою, яка ховає від тебе гроші, то навіщо тобі така дружина? Подавай на розлучення! Чи, може, я подам?
– Та кинь ти! Через якусь машину…
– Та не через машину! А через те, що ти повірив черговому наклепу своєї матінки! Ти навіть не спитав мене, не вислухав! Відразу – бац! – І я вже злочинниця!
– Гаразд, – він здувся, як проколота кулька. – Гаразд, я… Я поговорю з твоїм батьком.
– Ну валяй, поговори! – я продовжувала запихати речі у валізу, хоча вже розуміла, що нікуди не поїду.
Бо… Ну куди мені їхати? До подруги, яка тулиться в однокімнатній з гіперактивною дитиною? Або до тата, у якого зараз друга молодість? Він і машину купив, щоб покрасуватися перед своєю пасією. Йому зараз точно не до мене!
– Я подзвоню йому, – вирішив чоловік, – а ти… не роби дурниць, гаразд?
Він узяв телефон та закрився на балконі. А я сиділа і думала, як дійшла до такого життя. Як вийшло так, що я змушена виправдовуватися перед чоловіком, як школярка?
Так, напевно, я мала розповісти йому про татове прохання, тоді не було б ні непорозумінь, ні скандалу, ні цієї дурної сцени зі збором речей…
– Хіба мені потрібно звітувати за кожен свій крок? – Злилася я. – Хіба треба, га?
А все свекруха. Адже це було далеко не вперше, коли Кирило слухав її, а не мене. Пам’ятається, коли ми ще тільки почали зустрічатися, до мене приїхав двоюрідний брат з іншого міста.
І свекруха побачила нас разом у ТРЦ, що нещодавно відчинився! Сфотографувала, щось там додумала, все з ніг перевернула на голову і донесла Кирилу. Типу я від нього гуляю.
Я тоді терпляче пояснила коханому, мовляв, це мій брат Олежка, я ж тобі його фотки показувала… Він заспокоївся лише після того, як з моїм татом поговорив.
А потім… Ой, та багато всього було. І щоразу мені доводилося виправдовуватися!
– Набридло, – пробурчала я про себе.
Невдовзі з балкона повернувся Кирило.
– Твій батько… – він сів на диван поруч зі мною і скоса глянув на мене. – Він мені все розповів. Про свої накопичення, про те, як ти йому допомагала, про те, що він боявся сам йти в автосалон…
Він несміливо потягся до моєї руки.
– Іро, пробач мені. Я…
– Ти чув дзвін, та не почув, де він, – озвалася я. – Мамці повірив …
– Я мамі теж зателефонував, – сказав чоловік, – і попросив, щоб вона більше не лізла в наші справи. Вона образилася, звісно. Сказала, що хотіла як краще, що була впевнена, що ти… Ну, що ти обманюєш мене.
– І що, тепер я маю розплакатися від розчулення і кинутися тобі на шию? – я відсунулася якомога далі. – Ти навіть не спробував мене вислухати, Кириле! Відразу повірив їй!
– Та я знаю, знаю! – Він виглядав справді нещасним. – Я… Я готовий загладити свою провину. Що завгодно готовий для тебе зробити! Давай ремонт зробимо, як ти хочеш? І всі стіни пофарбуємо у цей твій м’ятний колір.
– У персиковий, – буркнула я.
– Ну, в персиковий! – засміявся чоловік. – Чудовий відтінок. І… І у відпустку поїдемо, куди ти тільки скажеш. Хоч на острови.
– На острови? – я примружилася. – Але… це ж дуже дорого.
– Ну… – він ніяково усміхнувся. – Не на острови, а…
– Ні! – категорично сказала я. – Перше слово дорожче за друге! А який, до речі, другий варіант ти хотів запропонувати?
– Ну, ближче щось… Разом хотів запропонувати вибрати.
– Тоді острови, – вирішила я.
– Гаразд, – покірно погодився Кирило.
Я не хотіла посміхатися, правда не хотіла, але ця його винна усмішка… Ось буває ж так, сердишся на людину, а потім він робить щось таке безглузде, миле, і вся злість кудись випаровується?
Кирило знову подався до мене, і я дозволила йому обійняти себе.
– І ще дещо, – сказала я.
– Що?
– Ти більше не слухатимеш мамині плітки. Якщо їй знову щось привидиться, ти спочатку все перевіриш і поговориш зі мною. Гаразд?
– Гаразд… – зітхнув Кирило.
Здається, мені вдалося його перевиховати. Чи це тільки здається? Час покаже, – а поки що, – острови…
Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Читайте із задоволенням!
