Пропозиція чоловіка мені зовсім не сподобалася. На цей час вона здавалася мені зайвою.
– Ну то що ти скажеш? – Андрій, озвучивши мені свої плани, потер спітнілі долоні.
– Я проти того, щоб влазити в іпотеку, – вирішивши, що настав час озвучити свою думку, заперечила я.
– Як? Ти ж сама раніше хотіла, – здивувався чоловік і лукаво примружився. – Чи маєш інший план?
– Так. Не брати іпотеку, – байдуже відповіла я. – Як щось трапиться, ми не зможемо її виплатити.
– Що в нас може статися? – недовірливо посміхнувся Андрій. – Обидва працюємо…
– Працюю взагалі лише я! – похмуро звівши брови, поспішила нагадати я.
Після моїх слів обличчя чоловіка змінилося. Він стиснув зуби й з образою підібгав тонкі губи.
– Цікаво, а що, на твою думку, роблю я? – не витримавши, рикнув на мене Андрій. – Взагалі я приношу більше грошей, ніж ти…
Я усміхнулася у відповідь, зрозумівши, що чоловік образився на мої слова. Ні, він не сидів удома на моїй шиї, але й не працював офіційно.
Точніше, офіційно він отримував зовсім невелику суму. Основна частина доходу Андрія йшла у конверті, що не обіцяло нічого доброго.
Чоловік нелегально займався будівництвом лазень, сараїв та інших будівель, та перебивався випадковими заробітками.
– У мене ж бізнес у гору пішов! Я за останні два місяці майже сто тисяч заробив. Чи ти забула? – докірливо промовив Андрій.
– Лише два місяці, а іпотеку платити пару десятків років! – нагадала я чоловікові.
– Ти думаєш, я нічого не придумаю? Помиляєшся! Давай брати іпотеку, бо мені вже набридло мотатися з однієї орендованої квартири на іншу, – сердито пробурчав чоловік.
– Скільки ти ще збираєшся платити чужому дядькові, коли можна ці ж гроші віддавати за своє житло?
– Ну, не такі гроші, звичайно, ми віддаємо. Вдвічі менше. Напевно, варто нагадати, що нам потрібен ще й початковий внесок, – з поважним виглядом промовила я.
– Ну, слухай, хіба в нас нічого продати? – хитро натякнув мені Андрій.
Я здивовано подивилася на нього і зрозуміла, про що саме він каже. Близько двох років тому я отримала у спадок невеликий будиночок від бабусі, який ніяк не наважувалася продати.
– Ось і для нього час настав, – потер руки чоловік. – Вторговані гроші підуть на початковий внесок.
Я змінилася в обличчі й задумалася. Продавати будинок бабусі мені зовсім не хотілося.
– Чого ти його жалієш? Він рано чи пізно розвалиться, а так хоч принесе нам користь, – тиснув Андрій.
Зваживши всі “за” та “проти”, я здалася і вирішила продати сільський будинок.
За його продаж я отримала двісті тисяч гривень. Ми додали до них ще дев’яносто, що залишилися від заробітку Андрія, що й склало початковий внесок.
Коли ми прийшли в банк, у глибині душі я сподівалася, що нам відмовлять. На мій подив, іпотеку нам таки схвалили.
Щомісячний платіж для нас становив близько вісімнадцяти тисяч гривень. Дізнавшись суму виплат, Андрій тільки посміхнувся, показуючи мені, що для нас оплата іпотеки не складе труднощів.
Я не поділяла радості чоловіка, з жахом уявивши, що якщо щось піде не так, платити нам буде просто ні з чого.
Моя зарплата становила близько дванадцяти тисяч гривень. Тільки на неї, по суті, можна було розраховувати.
Через тиждень ми придбали власну двокімнатну квартиру, хоч і не в центрі міста. Перші кілька місяців я дуже переживала з приводу форс-мажорів, які могли виникнути, але Бог нас милував.
Андрій, як і обіцяв, приносив непогані гроші. За два місяці він приніс додому вісімдесят тисяч гривень.
Однак на цьому весь його успіх закінчився. Якось увечері чоловік повернувся додому на милицях.
Притулившись спиною до дверей, він повідомив мені, що впав з даху і зламав ногу.
Оскільки Андрій був оформлений офіційно лише сторожем, розраховувати на пристойний лікарняний не доводилося.
– Як ми тепер виплачуватимемо іпотеку? – Мене кинуло в холодний піт. – Моя зарплата навіть не дорівнює щомісячному платежу…
– Замість того, щоб пожаліти мене, ти одразу про гроші заговорила, – ображено пробурчав чоловік.
– А про що я маю говорити? Моєї зарплати навіть не вистачатиме на платіж! – схопилася за голову я. – На що ми будемо жити?
– Ну я ж не на все життя залишився без роботи, – обурено промовив Андрій. – Заживе нога і знову вийду.
Однак чоловік даремно так подумав. Через місяць з’ясувалося, що стопа зрослася неправильно, і він потребує операції.
Оскільки грошей у нас не було, Андрію довелося вставати в чергу за квотою, яка підходила лише за три місяці.
Я, дізнавшись про це, дуже розлютилася і на себе, і на чоловіка за те, що послухала його і влізла в іпотеку.
– Що ти паніку влаштувала? Якщо не заплатимо кілька місяців, нічого страшного не станеться, – розвів руками чоловік.
– У кращому разі, нам накрутять пені, а в найгіршому – заберуть квартиру! – дивуючись спокою чоловіка, гаркнула я.
– Нічого не буде, – пирхнув у відповідь Андрій. – Це єдине наше житло, ніхто його не забере.
– Ти недолугий?! У цьому випадку це правило не застосовується! Хоч би трохи почитав, перш ніж нести з розумним виглядом свою нісенітницю! – злісно пробасила я.
– Що ти на мене репетуєш?! Я по-твоєму спеціально ногу зламав? – гаркнув чоловік. – Треба було тоді не погоджуватись брати іпотеку. Я тебе не з нагайкою змушував…
– Ти ж мене переконував, що все буде добре! – обурено передражнила я чоловіка.
– Повірити не можу в те, що я постраждав, а ти мене ще й винним виставила! – розлючений Андрій, не стримавшись, жбурнув у мене милицю.
– От і показала ти своє справжнє нутро! Як то кажуть: і в горі, і в радості. Як тільки встану на ноги, одразу ж подам на розлучення!
– Можеш хоч зараз звалювати! – Огризнулася я у відповідь. – Я з радістю підпишу всі папери! Повірити не можу в те, що вийшла заміж за людину, яка взагалі не думає про майбутнє!
– Це я не думаю? – Андрій незграбно дотягся до милиці й, піднявши з підлоги, сперся на неї. – Це ж я надумав, що варто придбати своє житло, а не по орендованому мотатися!
– Якщо тільки є стабільний дохід, а не як у тебе! – сердито промовила я.
– А ти впевнена, що всі двадцять років працюватимеш на одному місці? – єхидно поцікавився чоловік.
– Ну, хоча б воно в мене поки що є, а в тебе нічого не було. Я здуріла, коли повірила тобі, – з викликом промовила я.
Цього вечора ми посварилися настільки, що я зібрала свої речі й поїхала до подруги.
Незабаром ми продали квартиру і повернули гроші банку. Після цього ми розлучилися й, остаточно розійшлися по різні боки.
А я прийшла до висновку, що розраховувати потрібно тільки на себе! Якщо немає стабільного доходу, не потрібно зв’язуватися з кредитами, бо програєте!
Я розумію, що у нас був форс-мажор, і наче й ніхто не винен. Розглядати потрібно було всі можливі негаразди, і тільки тоді приймати схвальне рішення, а не так, як ми! Я слушно міркую?
