Мені 48 років. Два роки тому познайомилася у соцмережах із чоловіком. На першій зустрічі він розповів, що у нього важко хворіє кіт, і було видно, що він справді дуже переживає з цього приводу. Мене це дуже зворушило. Я ніколи не бачила, щоб людина з таким коханням ставилася до своєї тварини.
Я викликалася йому допомогти, порекомендувала гарного ветеринара, але тварину врятувати так, на жаль, і не вдалося. Натомість ця ситуація нас дуже зблизила, і за місяць я до нього переїхала.
Він давно розлучений, колишня дружина зі дорослим сином живе в іншій країні. Моя донька теж вже зовсім самостійна дівчина і тільки пораділа, що у мами з’явився шанс влаштувати свою життя.
Ми стали потроху обживатися разом, зробили невеликий ремонт, завели нового кота. Про заміжжя мови поки не йшлося. Але навіть якщо цього не станеться, я все одно почувала себе щасливою. Але є ложка дьогтю. І тепер я не знаю, як мені бути та чи варто залишатися із цим чоловіком.
Неділю тому до чоловіка прийшов судовий виконавець та приніс папери на стягнення аліментів. Виявляється, у нього є ще один син — хлопчик одинадцяти років із відхиленнями у розвитку. З його матір’ю, як я зрозуміла, він не був в офіційному шлюбі та ніколи не жив разом. Його дружина каже що він збіг як дізнався про вагітність. Зараз вона втратила роботу, а дитину за щось утримувати треба.
Але, мабуть, він до кінця мені все не розповідає? Чому вона спочатку сама не зателефонувала чи попередила хоча б. Та й мені за два роки не розповісти що в тебе є дитина, чи це добре? Про яку довіру може йтися, якщо людина вважає за потрібне приховувати таку важливу частину свого життя?
Зараз я перебуваю у незрозумілому стані та не знаю, як мені бути далі. Я хочу ясності у стосунках, а не сюрпризів, на які не знаєш, як і реагувати.
