Коли дочка зібралася заміж, я казала, щоб вона знайшла собі іншу пару, адже Андрій живе у великому місті, а ми сільська родина. Хлопець з міста в селі довго не захоче жити, адже тут потрібно важко працювати, та дочка не хотіла мене слухати
Весілля гуляли в нашому в селі. Стіл поставили за хатою. Наготували безліч страв, якраз тоді городина дозріла. Загалом ми з чоловіком добре постаралися.
Наші сільські родичі та друзі танцювали, веселилися, а міська родина не вставала з-за столу, постійно перешіптувалася та щось знімала на телефони. Мої сини сміялися з нього, відверто показуючи що він ні нащо не годиться, але разом з тим зять тримався.
Він казав що він до роботи сільської не ладен, зате вміє гроші заробляти гарно, бо він же з міста. Може й так, та де в селі таку роботу знайдеш щоб міському була по зубам та ще й з зарплатою людською.
То важко йому було, то платити мало ,то ще щось. В результаті в сім’ї молодих почалися сварки. Як на зло ще й донька захворіла, зять взявся до оковитої, та не міг не те що дитину майбутню утримувати, а і про себе подбати не міг нормально.
Дожилися до того, що донька його сама за двері виставила, коли синочку 2 рочки виповнилося. Не знаю що вже в них там сталося, адже я і сварки не чула ніякої та посеред білого дня донька як штовхнула ногою двері, викинула за двері сумку з його лахами і його за шкірку заодно, зачинила двері перед носом і будь здоровий.
Пізніше ми дізналися про те що його не стало. Звісно донька плакала, але мабуть більше не від того що кохала його, хоча людину шкода, безумовно, а від того скільки сліз він їй приніс.
В результаті свати не хочуть ні бачити ні чути внука. Рахують, що якби не внук, то їх син був би живий. Тепер спілкування ніяке в дитини з дідусем та бабусею. Але ж дитина питає, він не маленький вже, все розуміє, запитує про бабцю і діда той що цукерки привозив.
Як тепер донці вчинити, чи нехай би жили своїм життя, та дитини шкода, янголятко ж не винне що в нього такі ненормальні дід та баба.
