– Мамо Фая, ти як тут? Ми ось з Антошкою проходили повз, йдемо з крамниці, вирішили зайти, дещо й тобі купили, – обіймала Юля свою названу матір.
Вони так вирішили вдвох, що Фаїна та Юля будуть себе вважати мамою та дочкою. Фаїні вже під сімдесят, якщо точніше – шістдесят шість років.
Життя її було не дуже щасливим, багато проблем і неприємностей було в її житті. Все довелося пережити.
Але тринадцять років тому Бог винагородив її, “прибилася” до неї Юля. Просто одного разу постукала до неї в хату, Фаїна відчинила. Перед нею стояла молода жінка, брудна і в синцях. Швидко запросила її до будинку.
– Заходь мила, заходь, – жінка озиралася на всі боки. – Не бійся, я сама живу, так сталося. – Що з тобою, люба, – воркувала над нею вона, допомагаючи зняти старе пальто.
На дворі, хоч і був лише початок осені, але сира вона нині видалася і волога.
– Як твоє ім’я? – Запитала вона, – я – Фаїна Степанівна, можна тіткою Фаєю називати, так навіть краще.
– Юля, – тихо промовила молода жінка і схлипнула, а потім і заплакала.
– Поплач, мила, поплач, легше стане, – примовляла Фаїна, погладжуючи її по волоссю.
Вона дістала коробку з медикаментами, обробила їй на щоці вавку, шкіра була трохи здерта, потім упорядкувала її. Напоїла гарячим чаєм, правда від їжі вона поки що відмовилася.
Розпитувати не стала, вичікувала, бо розуміла, що сама розповість. Минуло небагато часу, відігрілася Юля.
– Дякую, тітко Фая, дякую. Я дуже замерзла, не знаю, скільки пройшла пішки, але йшла весь день. Це яке село, темно вже я нічого не зрозуміла? Просто падала від утоми, от і постукала до вас.
– Це Семенівка, село наше велике, а ти звідки?
– Ми з чоловіком жили в райцентрі, та ми й одружені близько двох років. Коли зустрічалися, начебто було все нормально, а стали разом жити, отоді й проявився його характер.
– Жорсткий і владний, – він часто підіймав на мене руку. Я хотіла дитину, а він сказав, що йому ніхто не потрібний. Дітей він не любив.
– Але так сталося, що я опинилася в положенні, про що й повідомила його. А він оперезав мене, потім ще, я бачила його звірячий погляд і злякалася за себе та за дитину.
– Схопила пальто з вішалки і шапку, добре хоч чоботи встигла надіти, він мабуть не думав, що я втечу з дому. А йти мені нікуди, я сама з дитбудинку. Я боюся його, от і йшла.
– Де дорогою, а де через ліс, боялася, щоб він не наздогнав. Потім побачила ґрунтову дорогу і завернула, потрапивши сюди.
– Так, дочко, ну і натерпілася ти. Ну нічого, в образу тебе не дам, аби з дитиною було все нормально. А якщо хочеш, залишайся в мене назавжди, я сама живу… так уже вийшло, – важко зітхнула Фаїна.
З того часу і прижилася Юля в неї, а потім з’явився у неї й син, Антошка. Фаїна допомагала з дитиною. Вважала його за онука, а Юлю за дочку. Юля теж ставилася до неї, як до матері, якось вони про це домовилися.
– Тітко Фая, а можна я тебе зватиму, мамою, адже Антошка називає тебе бабусею?
– Звісно, доню, я ж тебе називаю донькою, і навіть уже вважаю, що ви мої рідні.
– Ага, мама Фая і я так вважаю, чужа, але своя, рідна.
Так і мешкали разом. Юля влаштувалася на роботу, розносила пошту, хоч і мала освіту технолога, але куди тут у селі. Антошка підростав, Фаїна доглядала за ним.
– Фай, а твоя Юлька молодець, шаноблива, прижилася тут у нас, і Антошка теж вихований, – казали їй односельці в крамниці.
– От пощастило тобі! Рідна дочка тебе покинула, а Бог тобі дав Юльку … Мабуть, не дуже ти грішна перед Богом.
– Та я теж дякую Господу за те, що направив до мене Юлю того вечора. Ми з нею, як два самотні метелики в ночі, притяглися і дуже прив’язалися одна до одної.
– Я одна, і вона теж. А вдвох ми самотності не відчуваємо, вірніше втрьох. Антошка нам нудьгувати не дає.
У цьому ж селі жив Максим, він і придивився до Юлі, дуже вона йому подобалася своєю скромністю та ввічливістю. А те, що у неї син, це для нього не проблема, він дітей усіх любить.
Поки нема своїх, якось не пощастило йому, розійшовся зі своєю Тетяною, бо не хотіла дітей мати, поїхала вона до себе в село, там тепер веде розгульне життя.
А він після неї довго не міг одружитися. Не лежала душа ні до кого, а тут з’явилася Юля. Довго придивлявся, таки не місцева. Хто знає, що в неї на думці.
Але зробив пропозицію їй. Юля, звичайно, спочатку сумнівалася, але Фаїна порадила:
– Виходь за Максима, хороший мужик, не розпещений, а те, що не пощастило з дружиною, так і тобі теж. От і будете жити в коханні та злагоді. Антона любитиме, як свого.
– Мамо Фая, а ти знову будеш одна?
– Ой, ну що ти Юля, Максим через два будинки від нас живе, от і будемо з тобою в сусідах. Не хвилюйся, і не відмовляй йому.
Так і одружилася Юлія з Максимом. До сина він відносився тепло, а потім ще й доньку прижили. Фаїна живе одна, але вони їй у всьому допомагають.
Максим теж до неї тепло ставиться і вважає своєю тещею. Вона радіє, що на старості не залишиться самотньою. Адже було раніше по-іншому…
Колись давно вийшла заміж Фая в сусіднє село за Аркадія, як вона думала з любові. Народила дочку Віру. Спочатку начебто нормально жили зі свекрухою в будинку.
Свекруха прийняла невістку, не було жодних проблем та недомовок. Фая завжди прислухалася до неї, так її навчила мати, що свекруху треба поважати.
Але Аркадій почав часто приходити з роботи під мухою, а потім і зовсім затримувався допізна.
– Де тебе носить, – лаяла його мати. – Дружина з донькою не сплять, чекають, а ти… такий-сякий.
Але він посилався на те, що багато роботи, а потім не міг відмовити мужикам посидіти та хильнути. Але в селі довго нічого не приховаєш.
Донесли матері Аркадія та Фаї, що зраджує він дружині з Тамаркою, всім відомою в селі особистістю. Вдома був скандал, він начебто обіцяв, що такого більше не буде. Але одна справа обіцяти…
Фаїна хотіла розлучитися і поїхати до матері в село, але свекруха вмовляла:
– Не поспішай, Фая, не поспішай! Піти від нього завжди встигнеш. Може ж Вірочка підросте, та й він розсудливішим стане, потерпи. Батько його такий самий був, та Бог прибрав його рано, потонув на рибалці, хильнув зайвого.
Але далі нічого хорошого не було. Довелося піти з донькою до матері в сусіднє село. Батька вже не було, рано на той світ пішов, правда й мати хворіла.
Тяжко хворіла, ледве ходила по хаті. Вона навіть зраділа, що Фая повернулася додому. Допомога буде. Важко було Фаїні, працювала, зарплата була мізерна, а невдовзі й матері не стало. Залишилися з донькою вдвох.
Час минав. Вірі вже вісімнадцять років виповнилося, вийшла заміж за місцевого хлопця. Жили окремо, але дітей не було, – ніяк не виходило.
Поки Віра жила з чоловіком, посватався до Фаїни Захар. Вона була жінкою симпатичною й моложавою, – тридцять вісім років щойно виповнилося. Дочка із зятем порадили їй вийти за нього, тож Фаїна так і вчинила.
Захар був непоганим чоловіком, без шкідливих звичок, тож жилося їм із Фаїною легко і щасливо вже близько семи років.
Якось поклали Фаю в лікарню до райцентру, занедужала, щось із серцем. На той момент Віра саме з чоловіком розлучилася, й повернулася до матері.
– Мамо, не хвилюйся, спокійно лікуйся, я тут пригляну за твоїм чоловіком. Все буде нормально, – обіцяла Віра.
І приглянула! Фаїна лежала у лікарні десять днів, потім виписали. Приїхала додому, а в хаті все змінилося. Захар невдоволено зустрів її:
– Чого так рано виписали? Не встигла лягти, вже й вдома, – значить, не хвора.
Віра теж косо поглядала на матір, грубила, скандалила з кожної дрібниці. Спочатку не доходило до Фаїни, поки сама на власні очі не переконалася, як її чоловік Захар і дочка міцно обіймалися та цілувалися на веранді.
Все стало на свої місця. Дуже було їй погано. Вона навіть не могла таке подумати, а не те, що побачити на власні очі. Та ще й сусідка сказала:
– Фаю, придивмсь до своїх, мені здається у них шури-мури.
Опам’ятавшись, вирішила все розставити по місцях, тож, коли ввечері зібралися всі на вечерю, вона сказала:
– Дочко, як ти могла? Ну нехай Захаре мужик, йому може бути і все одно, а ти ж моя дочка, й допустила таке.
– А що тут такого? Тебе не було вдома, ну я й замінила тебе, – нахабно заявила Віра, дивлячись у вічі матері, та посміхаючись.
Захар теж повівся нахабно і ні в чому не виправдовувався.
– Значить так, сьогодні переночуєте, а завтра йдіть світ за очі, – рішуче сказала Фаїна.
– І куди ми підемо, це ж і мій будинок, – заявила дочка.
– А куди хочете, у тебе є мужик тепер, ось хай і думає. Це ваші проблеми!
Наступного дня Захар із Вірою зібрали деякі речі і пішли. А куди – Фаїна навіть не цікавилася.
За рік з’явився Захар і попросився назад.
– Вибач мені, Фаїно, пробач. Візьми назад. Вигнав я твою дочку з дому, мужиків почала приводити, і сама йти.
– Назад не прийму, навіть і не проси, – відповіла Фаїна і зачинила перед ним двері.
Віра так і не приїжджала до матері. Якось сусідка зустріла її у райцентрі.
– Віро, ти чого до матері на очі не показуєшся, одна вона.
– А навіщо вона мені? Мені і без неї добре живеться, міняю мужиків, вони мене годують і напувають, а деякі й одягають.
– А з матері, – що взяти з жебрачки. Нехай живе та про мене забуде. Нема в мене матері! Так і передай їй там у селі.
– Вірка, а Бога значить не боїшся, не пробачить він тобі, що зреклася своєї матері! – Тільки й промовила сусідка, а та реготала їй в обличчя.
Передала вона Фаїні, але та й не чекала нічого доброго від своєї дочки.
– Бог їй суддя, – тільки й відповіла, витираючи сльози.
А потім до неї прийшла Юля і вона ожила. Знову щастям наповнилася хата. Ну, а тепер у неї є дочка, онук, і зять! Так і живе вона поряд з ними. Хоч, наче, і чужі, – але в душі і серці, – свої, рідні!
Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу? Ставте вподобайки.
